Новина про невдалий замах на президента Венесуели Ніколаса Мадуро облетіла світ. Вбити очільника держави хотіли під час його виступу на церемонії на честь 81-ї річниці створення Національної Боліваріанської гвардії в Каракасі.

Дрон з вибухівкою мав пролетіли над президентською трибуною, однак військові почесної варти перехопили та збили його.

Відповідальність за замах взяло на себе угруповання “Фланелеві солдати”. Вони вважають себе послідовниками Оскара Переса. Це офіцер венесуельської поліції, який виступив проти влади Мадуро. У 2017 році він викрав гвинтокрил й атакував будівлі МВС та Верховного суду Венесуели. У січні 2018 року Переса вбили під час спецоперації. Перед смертю він виклав відео, у якому зазначав, що здається, але штурм це не припинило.

Сам Мадуро звинуватив у замаху колумбійського президента Хуана Мануеля Сантоса. У колумбійському Міністерстві закордонних справ назвали “абсурдними і безпідставними” заяви лідера Венесуели про причетність колумбійського лідера до замаху.

Завдяки охоронцям Ніколасу Мадуро вдалося уникнути смерті. Однак не завжди захисникам президентів вдається вберегти життя лідерів країни. “Український інтерес” зібрав для вас список із найгучніших вбивств очільників держав.

Джохар Дудаєв

Фото: Ruspekh

Джохар Дудаєв (15 лютого 1944 – 21 квітня 1996) – перший президент Чеченської Республіки Ічкерія, очільник боротьби чеченського народу за незалежність від Російської Федерації.

Першим наказом Дудаєва на посаді президента було проголошення суверенітету Чеченської Республіки. Кремль не визнав незалежність регіону. У грудні 94-го розпочалась російсько-чеченська війна. Джохар Дудаєв очолив спротив свого народу.

Президент РФ Борис Єльцин особисто віддав наказ на вбивство Джохара Дудаєва – він називав його ворогом №1. Російські спецслужби тричі здійснювали невдалі замахи на президента Чечні. 21 квітня 1996 року контррозвідка РФ перехопила сигнал супутникового телефону Джохара Дудаєва. Лідер незалежної Чечні знаходився біля села Гехі-Чу, що за 30 кілометрів від Грозного. Через десять хвилин по цьому місцю завдали удару два штурмовики Су-25.

Із двох ракет спрацювала лише одна, однак її потужності вистачило, щоб вбити Дудаєва, який у момент атаки російських ВПС розмовляв з депутатом Державної думи РФ, Костянтином Боровим. Через чотири місяці після смерті Дудаєва Москва та Грозний підписали Хасавюртовські угоди. Перша російсько-чеченська війна закінчилась.

Лех Качинський

Лех Качинський. Фото: Вікіпедія

Лех Качинський (18 червня 1949 – 10 квітня 2010) – польський політичний діяч, мер Варшави (2002-2005), Президент Польщі (2005-2010).

У квітні 2010 року Лех Качинський разом із дружиною, низкою державних високопосадовців та громадських діячів вирушили на 70-у річницю Катинської трагедії. Президент Польщі мав виголосити промову та вшанувати пам’ять розстріляних НКВС польських офіцерів біля села Катинь (Смоленська область, Росія).

Качинський вилетів із Варшави до Смоленька на літаку Ту-154М. Однак до місця призначення він так і не прибув. 10 квітня літак розбився під час заходу на посадку – до смуги летовища залишалося 400 метрів. У цій авіакатастрофі загинули 97 людей – велика частина керівної верхівки Польщі.

Уламки Ту-154М. Фото: Maxim Shemetov/Forum

За версією Москви, трагедія сталася через помилки екіпажу та погані метеорологічні умови – густий туман. Пілоти опустили повітряне судно надто низько, воно начебто зачепило дерева.

Польська ж прокуратура звинуватила диспетчерів на вежі летовища “Смоленськ-Північний”. За версією Варшави, російські диспетчери свідомо надавали пілотам неправильну інформацію, що призвело до авіакатастрофи. Окрім того, технічний звіт розслідування Смоленської катастрофи, який поляки презентували у квітні 2018-го показав – літак Качинського ще у повітрі знищили два вибухи, що прогриміли на борту.

Москва відкидає звинувачення Варшави та наполягає на своїй версії. Польща досі не отримала для власної експертизи уламків Ту-154М, які нині зберігаються на смоленському аеродромі.

Джон Кеннеді

Джон Кеннеді з дружиною. Фото: nytimes

Джон Кеннеді (29 травня 1917 – 22 листопада 1963) – демократ, 35-й президент Сполучених Штатів Америки (1961-1963).

У США наближались президентські вибори 1964-го року. Кеннеді збирався балотуватися на другий термін. Під час своєї передвиборчої кампанії він їздив штатами, зустрічався з виборцями. Одним із місць, яке мав відвідати кандидат було місто Даллас (штат Техас).

Близько 12 години дня кортеж Кеннеді в’їхав у місто. Погода була дуже сонячною та спекотною, тому дах машини вирішили зняти, щоб американці змогли побачити свого кандидата. Через півгодини кортеж Кеннеді виїхав на Елм-стріт, де його і вбили.

Перша куля снайпера влучила президенту у шию. Через п’ять секунд друга куля пробила череп Кеннеді. Кортеж негайно покинув місце події, за лічені хвилини президента доправили до Парклендського шпиталю. Кеннеді був ще живий, однак травми були надто серйозними. 35-й президент США помер о 13:00.

Через годину і 20 хвилин після вбивства Кеннеді американські правоохоронці затримали колишнього морського піхотинця Лі Харві Освальда. Підозрюваний був прихильником комунізму, відвідував СРСР та просив там політичного притулку, деякий час жив та працював у Мінську. Гвинтівку Освальда знайшли у будівлі, з якої стріляв снайпер.

Через день (24 листопада) біля Далласького поліцейського управління власник місцевого нічного клубу Джек Рубі застрелив Освальда. Рубі заявив, що так помстився за Кеннеді.

Мухаммед Будіаф

Мухаммед Будіаф. Фото: Tepas

Мухаммед Будіаф (23 червня 1919 року – 29 червня 1992 року) – алжирський політик, лідер руху за незалежність країни від Франції, Голова Вищої Державної Ради Алжиру (11 січня-29 червня 1992 року).

Першого листопада 1954 року алжирський народ розпочав збройне повстання проти Франції. Будіаф у цей час став одним із лідерів руху за незалежність Алжиру. У 1956 році його та ще кількох очільників повстання схопили та ув’язнили у Франції, де він просидів до 62-го року. Після завершення війни за незалежність, Алжир отримав бажане. У країні до влади прийшли військові та партія “Фронт національного відродження”, яка стала єдиною політичною силою в Алжирі.

Будіаф виступив проти нової влади та почав вести підпільну опозиційну діяльність. Він був змушений втекти у Марокко. У 1992-у році після 27-річного вигнання на запрошення військових Будіаф повертається до Алжиру. Країна потерпає від політичної кризи та громадянської війни.

Будіаф стає на чолі країни та обіцяє провести низку реформ, що врятують Алжир, обмежити владу військових та боротися з корупцією. Очільник Алжиру почав антикорупційну кампанію та відправив у відставку низку військових та політичних високопосадовців. Впровадження реформ через політичну кризу просувалось досить повільно.

29 червня 1992 року Будіаф прибув на відкриття культурного центру в Аннабі. Під час публічного виступу його вбив свій же охоронець – лейтенант Лембарек Бумарафі. Багато хто вважає, що вбивство сталося через ісламістські переконання Бумарафі, однак деякі пов’язують це з антикорупційною програмою очільника держави, яка не подобалась правлячим елітам. Після смерті Будіаф став мучеником Алжиру, багато хто вважає, що він міг врятувати країну від подальшого занепаду.

Мохаммед-Алі Раджай

Фото: niksalehi

Мохаммед-Алі Раджай (15 червня 1933 – 30 серпня 1981) – один з очільників Ісламської революції, другий президент Ірану (2-30 серпня 1981 року).

Після іранської революції його призначили міністром освіти. Він став лідером руху по очищенню іранських навчальних закладів від американського та європейського впливу, цей період назвали “культурною революцією”. Раджай змінював навчальні програми, що мали сприяти ісламізації країни.

У серпні 1980-го посів крісло прем’єр-міністра країни, а вже через місяць почалася ірано-іракська війна. Першому президенту Ірану Абольхасану Банісадру оголосили імпічмент через антиісламську діяльність. Раджай висунув свою кандидатуру на президентських виборах, його підтримав 91% виборців. Він офіційно став президентом 2 серпня 1981 року, однак побути на цій посаді йому вдалося менше місяця.

Фото: IRNA

30 серпня 1981 року президента Раджая, прем’єр-міністра Мохаммада Бахонара та ще трьох високопосадовців вбили на засіданні Ради безпеки Ірану. Активіст Народного руху муджаїдів Ірану Масуд Кешмірі проник у кабінет прем’єра під виглядом офіцера державної служби безпеки та підклав до портфеля з документами вибухівку. Портфель принесли до зали засідань й поставили біля президента та прем’єра. Коли пакунок відкрили, пролунав вибух.

Пак Чон Хі

Пак Чон Хі. Фото: persons-journal

Пак Чон Хі (30 вересня 1917- 26 грудня 1979 року) – президент Південної Кореї (1963 року-1979), батько “Корейського економічного дива”.

Період правління Пак Чон Хі відзначився великим економічним зростанням та посиленням Південної Кореї на міжнародній арені. Однак президента звинувачували в узурпації влади, утисках опозиції, диктатурі, репресіях, придушенні громадянських свобод та цензурі ЗМІ.

У 1972 очільник Південної Кореї змінив Конституцію країни. Нове законодавство збільшило президентський термін до шести років, а переобиратися на цю посаду відтепер можна було безліч разів. Окрім того, нова Конституція значно збільшила владу президента. Протягом правління Пак Чон Хі країною прокочувалися масові протести населення проти узурпації влади, які жорстоко придушувались правоохоронними органами.

16 жовтня 1979 року студентські демонстрації із закликами покінчити з правлінням Пак Чон Хі почалися в Пусанському національному університеті. На вулиці вийшло 50 тисяч людей, вони захопили державні установи, почалися сутички з поліцією. Уряд оголосив у Пусані надзвичайний стан, правоохоронці почали заарештовувати лідерів протестів.

Через кілька днів демонстрації перекинулись на інші міста Південної Кореї, влада почала запроваджувати надзвичайні стани на місцях. 26 жовтня директор Центрального розвідувального управління Південної Кореї Кім Дже Гю  застрелив президента під час публічного виступу. Вбивця заявив, що Пак Чон Хі був перешкодою для свободи та демократії. Кім Дже Гю і його спільників засудили до смертної кари – повішення. 24 травня 1980 року вирок приведений у виконання. Пак Чон Хі поховали на Сеульському національному кладовищі.

Анвар Садат

Анвар Садат. Фото: Bill Foley

Анвар Садат (25 грудня 1918 – 6 жовтня 1981) – військовий та політичний діяч, третій президент Єгипту (1970 -1981).

Після приходу до влади Садат розпочав репресії проти прихильників попередньої влади, що проводила політику арабського націоналізму. Новий президент відмовився від ідеї панарабізму – об’єднання усіх арабів Ближнього Сходу. Садат розчарувався у соціалізмі та нарікав на недостатню допомогу СРСР у боротьбі з Ізраїлем. Його правління відзначилось погіршенням відносин з Радянським Союзом та зближенням зі США й Ізраїлем. Згодом Єгипет взагалі відмовився від радянської військової допомоги та вислав радників СРСР з країни.

У 1973 році після війни “Судного дня” президент Єгипту був вимушений піти на мирні переговори з Ізраїлем за посередництва Вашингтона. Через три роки Каїр денонсував угоду про дружбу з СРСР. Погіршення економічної ситуації та політика зближення Єгипту з Ізраїлем викликали великі протести серед населення, які підбурювали місцеві ісламські фундаменталісти.

Шостого жовтня 1981 року з нагоди чергової річниці арабо-ізраїльської війни 1973 року в Каїрі відбувався військовий парад. Анвар Садат був на трибуні разом із найвищими високопосадовцями країни. Під час урочистостей, артилерійська вантажівка, що брала участь у параді, виїхала з загальної колони та зупинилась біля трибуни президента. П’ятеро військових вийшли з машини та відкрили вогонь з автоматів по трибуні, один із них жбурнув гранату у натовп високопосадовців. Президент та ще семеро людей загинули, 28 осіб дістали поранень.

Відповідальність за вбивство на себе взяли бойовики ісламського угрупування “Аль-Гамаа аль-Ісламія”. Вони помстились Садату за політику зближення з Ізраїлем, а також за прозахідний напрямок зовнішньої політики

Ніколае Чаушеску

Ніколае Чаушеску. Фото: Live Journal

Ніколае Чаушеску (26 січня 1918 – 25 грудня 1989) – румунський диктатор також відомий як “комуністичний імператор”, перший президент Соціалістичної Республіки Румунія (1974–1989).

За часи свого правління Чаушеску повністю узурпував владу, у країні виник культ вождя. Проти румунської опозиції та ЗМІ проводились постійні репресії. Невдоволеність населення через підняття пенсійного віку та постійні порушення прав людини зростала на фоні кризи комуністичних режимів в інших країнах Східної Європи. У грудні 1989 року Румунією прокотилися акції протестів, люди вимагали лібералізації влади, проведення економічних реформ та повалення комуністичного режиму. Демонстрації переросли у збройні конфлікти між протестувальниками та підрозділами служби безпеки Румунії. Найкривавіші зіткнення тривали у Бухаресті на Площі Революції.

22 грудня стало відомо, що міністр оборони Василе Міля вкоротив собі віку. Однак виявилось, що його вбили за наказом вищого керівництва через відмову стріляти по демонстрантах. Після цієї новини армія перейшла на бік народу, однак служба безпеки залишилася з диктатором. Повстанці захопили національний телерадіоцентр та оголосили про повалення диктатури. Того ж дня Чаушеску намагався виголосити промову перед натовпом демонстрантів біля будівлі Центрального Комітету румунської комуністичної партії. Однак протестувальники зустріли його невдоволеними вигуками. Чаушеску разом зі своєю дружиною Оленою на гелікоптері покинув Бухарест, на вулицях якого розпочалися бої армії та повстанців з силами безпеки.

Комуністичного лідера та його дружину спіймали військові у місті Тирговіште. Наступні дві доби Чаушеску просидів у камері відділення військової поліції. Військові провели суд над диктатором, його звинуватили у геноциді, узурпації влади та руйнації економіки.

25 грудня 1989 року засідання трибуналу було записано, а потім показано по румунському телебаченню. Після чого, згідно з вироком, біля стіни солдатської вбиральні, на території військової частини міста Тирговіште, Чаушеску були розстріляні. Смерть румунського диктатора ознаменувала собою початок низки антикомуністичних революцій у Східній Європі та в усьому світі.

Муаммар Каддафі

Муамар Каддафі. Фото: Live Journal

Муаммар Каддафі (13 вересня 1942 – 20 жовтня 2011) – лівійський військовий та політичний діяч, де-факто очільник країни (1969-2011).

Після військового перевороту у 1969 році до влади прийшло нове керівництво на чолі з Каддафі. Новий лівійський лідер за рік правління посприяв виходу з території країни британських та американських військових. Країна обрала новий політичний курс – соціалізм з рисами ісламу, що спирався на військову диктатуру.

У березні 1977 року Каддафі проголосив нову ідеологію Лівії – Джамахірію.

Усі партії країни були ліквідовані, а вищим керівним органом став Народний Конгрес. Сам Каддафі та усе керівництво Лівії полишили свої посади. Хоч і було проголошено народовладдя, фактичним лідером країни залишився Каддафі.

У часи Каддафі у Лівії правозахисники та ЗМІ потерпали від жорстоких переслідувань та цензури. У країні фактично не існувало вільної преси. У лютому 2011-го хвиля “Арабської весни” поглинула Лівію. Приводом до повстання став арешт відомого лівійського правозахисника Фатхі Турбіля та багатьох опозиційних активістів. Акції протестів переросли у громадянську війну, яка згодом охопила всю країну. 20 жовтня сили повстанців знищили останніх лоялістів Каддафі у місті Сирт, де лівійський лідер і переховувався.

Повстанці вчинили самосуд та забили Каддафі до смерті, його сина Абу Бакара також стратили. Тіло лівійського лідера та його сина привезли до міста Місурат, де поклали у промисловому холодильнику для зберігання овочів. Кожен охочий міг за гроші прийти та подивитись на мертвого диктатора. Після його смерті країну поглинула економічна та політична криза, що спричинила другу громадянську війну між урядовими військами та ісламістськими радикалами.

Артем Голуб, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.