Ще зовсім недавно сподівання на те, що Венесуела зможе в найближчому майбутньому вийти із затяжної економічної та політичної кризи, були досить примарними. Адже, хоча у країні і почались масові протести проти режиму Ніколаса Мадуро, чіткого бачення і розуміння, яку ж програму пропонують лідери опозиції, не було. Як не було і єдиного центру керівництва спротивом і визнаного лідера протестів.

Хоча на вулиці венесуельських міст вийшли сотні тисяч людей, армія та силовики, за поодинокими винятками, залишались на боці чинного президента. І було цілком зрозуміло, що, поки армія не підтримає опозицію, Мадуро, як мінімум, буде контролювати більшість країни. А народні протести приречені поступово затихнути. Бо, яким би не був сплеск народного гніву, вулиця завжди потребує швидкого результату. Чи хоча б надії на результат. Влада завжди вигравала у народу в таких ситуаціях – вона трималась до останнього, розуміючи, що час грає на її боці.

Донедавна Ніколасу Мадуро щастило – його опоненти ніяк не могли створити ефективний цент опору з чіткою стратегією і сильним керівництвом. Але, врешті, сталось неминуче: 35-річний Хуан Гуайдо, голова Національної асамблеї, оголосив себе на мітингу у Каракасі законним президентом країни. На його боці – молодість, рішучість та той факт, що він практично не брав участі у безкінечних чварах політиків, які так набридли венесуельцям.

Майже всі опозиціонери грали на одному полі – вони критикували політику Мадуро і його попередника Уго Чавеса, нічого не пропонуючи навзамін. Розхитати владу у такий спосіб вдається майже завжди, особливо, якщо в країні не все гаразд з економікою. А там з нею далеко не все гаразд – популізм президентів-соціалістів призвів до того, що країна з найбільшими світовими запасами нафти перетворилась на банкрута, а інфляція сягнула 2 007 563 646%.

По темі: Майдан у Венесуелі, або нелегітимний Мадуро

Хуан Гуайдо не став говорити про збереження соціалізму, він закликав до руху вперед. Слова Гуайдо впали на благодатний ґрунт – його підтримала вулиця, а Організація американських держав і більшість латиноамериканських урядів однозначно заявили про нелегітимність другого терміну Мадуро і визнали Гуайдо тимчасовим президентом, а Національну асамблею – законною владою. Наразі Хуана Гуайдо вже визнали США, Аргентина, Парагвай, Колумбія, Бразилія, Канада, Перу, Чилі, Еквадор, Коста-Ріка, Грузія і Ізраїль. Країни ЄС, насамперед Німеччина, Великобританія, Франція і Іспанія, заявили, що визнають Гуайдо, якщо Мадуро не оголосить про нові президентські вибори протягом найближчого тижня. Росія, Китай, Туреччина, Іран, Куба, Мексика, Болівія, Уругвай цілком очікувано визнають президентом Ніколаса Мадуро.

Отже, в країні з’явилось дві влади. І домовленість між ними в принципі неможлива. Тепер проблема полягає в тому, у який спосіб Гуайдо зможе конвертувати визнання народу та провідних країн світу у фактичне керівництво Венесуелою, адже важелі впливу на державу все ще залишаються у руках Мадуро. Традиційно у країнах латинської Америки ключову роль у революціях та переворотах відіграє армія. Тому для нового керівництва вкрай важливим є залучення на свій бік вищих армійських чинів, які поки що залишаються лояльними до старого президента.

Романтично налаштована частина опозиції сподівається на те, що військові усвідомлять масштаби народної підтримки Хуана Гуайдо, й армія відразу перейде на його бік. Реалісти ж розуміють, що в ситуації, коли більшість очільників армії тим чи іншим боком причетні до злочинів Чавеса та Мадуро проти власного народу. Також багато з них отримують величезні прибутки від незаконної діяльності у сфері економіки, яка буйним квітом розцвіла за правління двох президентів-соціалістів. І як втрачати ці прибутки, так і нести відповідальність за порушення прав людини вони явно не захочуть.

Саме це фактор, схоже, враховував і Володимир Путін, відправляючи своїх найманців з ПВК “Вагнер” до Венесуели.

Читайте також: Хто поїде дивитись на “шпілі” до Венесуели

Але, схоже, що і Гуайдо це розуміє. 15 січня Національна асамблея ухвалила закон про амністію для тих, хто підтримає “відновлення демократії у Венесуелі”. Це публічний крок, але на цьому завдання Хуана Гуайдо не вичерпується. Попереду – непрості перемовини з керівництвом армії. Попередні спроби діалогу провалились. Але тепер, коли новий уряд Венесуели дістає все більшого міжнародного визнання, а Мадуро стає слабкішим, переговори мають всі шанси досягти успіху.

У питанні амністії для військових є свої ризики, адже багато з них причетні до тяжких злочинів. Але, якщо опозиція хоче перемогти, їй вкрай необхідно домовитися з армією. Без такої домовленості революція приречена. Як і надії на мирний і демократичний вихід Венесуели з кризи.

Поки ж масові протести у Венесуелі трохи вщухають. Хуан Гуайдо у неділю, 27 січня, закликав збройні сили країни переходити на бік народу і не виконувати наказів уряду Ніколаса Мадуро. Нові масштабні акції опозиція обіцяє на кінець цього тижня.

Командування венесуельської армії на чолі з міністром оборони Володимир Падріно Лопесом поки що заявляє про вірність Мадуро. Однак, скажімо, військовий аташе Венесуели у Вашингтоні Хосе Луїс Сільва 26 січня оголосив, що визнає президентом Гуайдо.


Микола Сатпаєв, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.