Про те, що під кінець минулого та на початку нинішнього років у Мінську та Москві почала активно мусуватись тема інкорпорації Білорусі до складу Росії, “Український інтерес” нещодавно писав.

Якщо коротко, то Білорусь і Росія де-факто є однією державою. Називається це все утворення “Союзна держава Росії та Білорусі”. Договір про її створення підписали 8 грудня 1999 року в Москві. Він набув чинності 26 січня 2000 після обміну ратифікаційними грамотами між виконувачем обов’язків президента РФ Володимиром Путіним і президентом РБ Олександром Лукашенком.

Якщо уважно відслідкувати те, що наповнює російський інформаційний простір щодо Білорусі, то враження буде двояким. З одного боку, офіційна Москва заявляє, що ні про яке приєднання Білорусі до Росії не може бути й мови, що йдеться лише про рівноправну інтеграцію. Однак журналісти та експерти твердять прямо протилежне –  рішення про створення Білоруського федерального округу вже ухвалено і чекає лише “відмашки” від Путіна.

Цілком серйозно обговорюються гарантії безпеки Лукашенку, кандидатури керівників Білоруської “губернії”, конкретні кроки по недопущенню у цій країні “українського сценарію”. Наскільки це відповідає дійсності – судити важко. Але те, що Олександр Григорович це все читає – очевидно. І всі його заяви останніх тижнів тому підтвердження. Що вийде у підсумку – поки неясно, адже такому сценарію запекло опирається Лукашенко. Утім, схоже, його думку особливо ніхто не запитуватиме. Наразі цікаво інше – а навіщо, власне, Білорусь Путіну? Що виграє він?

“Білорусь наш”

Для еліт Росії очевидно, що електоральний та політичний потенціал від анексії Криму давно себе вичерпав. На тлі наростаючих проблем в економіці та зниження рівня життя в країні зрозуміло, що підтримку влади треба знову чимось розігрівати. Оскільки правління Путіна пройшло під знаком міфологеми “СССР-2.0” та під умовним лозунгом “какую страну потеряли”, то імідж “збирача земель” треба чимось підкріплювати. І, окрім Білорусі, в запасі для таких дій у очільника Росії вже нічого нема. Це прекрасно розуміє і білоруський президент. Розуміння прийшло до нього, звісно, не вчора. Про такий сценарій він здогадувався ще з 2014 року, після Криму і Донбасу.

Також слід враховувати той факт, що у Путіна зараз другий президентський термін поспіль. А втретє балотуватись на цю посаду йому забороняє Конституція. Варіантів тут три. Вносити правки у конституцію, робити чергову “рокіровку” з Медведєвим або змінювати державу.

Внести будь-які правки до Конституції для Путіна не становить жодних труднощів. Але що на це скаже Захід? Після Криму російський президент вже й так має багато проблем, чи потрібні йому ще відверті звинувачення у нелегітимності? Та й всередині країни від такого виверту явно не всі будуть щасливі.

Повтор трюку з Медведєвим також несе неабиякі небезпеки. Втрачати реальну владу зі своїх рук у нинішній ситуації Путін навряд чи ризикне. Якою б номінальною фігурою не був його давній соратник, сівши у президентське крісло, він може не забажати його звільняти. Охочі допомогти йому в цьому знайдуться. Тому цей сценарій для Володимира Володимировича також не дуже підходить.

Залишається останнє – змінити державу. Росія і Білорусь об’єднуються, ухвалюється нова Конституція, Путін знову стає президентом. На два строки. Тобто – довічно.

Що це дає Кремлю?

Що ж іще, окрім електоральних та пропагандистських бонусів, може отримати Москва у разі утворення нової держави?

Територію Білорусі можна розглядати, як величезну військову базу. І використовувати наявні у ній військові ресурси як додатковий важіль тиску на Європу та США. Цілком можливо. Але як це спрацює на практиці? Тим більше, що, за великим рахунком, нічого особливо у військовому плані не зміниться – російські військові й зараз почуваються на території Білорусі, як у власній хаті. Для Європи та НАТО теж нічого не міняється – замість кордону з Білоруссю вони отримують той самий кордон, лише назва країни дещо інша. Хай Білорусь і була формально нейтральною і слугувала ніби-то буфером між країнами НАТО і Росією. Росія ж отримає те, чим лякає своїх громадян – НАТО на кордоні.

Плацдарм для нападу на Україну? Так, для нашої країни це створить додаткові проблеми – тисячу кілометрів кордону закривати нічим. Але зараз з Росією ми маємо 2295 кілометрів лінії дотику, яку теж, будьмо чесні, закривати нічим. Тому навряд чи для Кремля буде стратегічна різниця у статусі Мінська. Для України – так, різниця буде. Але не для Росії.

Земля, люди, ресурси, підприємства. Все вірно. Але – навіщо? Що робити з цими землями? Обробляти нікому і нічим. Бо люди – це додаткові кілька мільйонів пенсіонерів та бюджетників, яких треба годувати. Це на додачу до Криму, Придністров’я, Південної Осетії, Абхазії, “ДНР” та “ЛНР”. І своїх пенсіонерів, яким довелось збільшувати пенсійний вік, щоб хоч якось залатати дірки в бюджеті. Додаткові десять мільйонів ротів, які треба чимось годувати.

Підприємства мають вигляд бажаного трофею лише у вологих снах прихильників “бацька”. Бо діють вони в умовах соціалістичної економіки, яку вдалось зберегти Лукашенку завдяки обміну незалежності держави на російські енергоносії. У ринкових умовах більшість з них просто збанкрутує, як це було на початку дев’яностих. Що додасть масу озлоблених безробітних, яких теж треба годувати.

Частина експертного середовища розглядає основною причиною тиску Москви на Мінськ гостру потребу першої у мобілізаційних запасах для армії. Яких фактично немає у самої Росії. Мобілізаційні запаси – ресурс, необхідний для швидкого розгортання та військових дій. Це – засоби управління, технічної розвідки, зв’язку, мобільні шпиталі,  пункти переливання крові, аптеки, пересувні ремонтні бази, польові кухні, і багато, багато іншого. Просто зброї з боєприпасами для створення хоча б умовно боєздатних частин, м’яко кажучи, недостатньо. Саме це і є однією з причин того, що Росія не може задіяти на Донбасі більше своїх військ. Людський ресурс для цього у неї є, але відсутні достатні запаси критичних елементів військової інфраструктури.

Як говорять експерти, власні мобілізаційні запаси росіяни втратили під час реформи російської армії, проведеної міністром оборони Сердюковим. Зокрема і за це він полетів свого часу з посади. Білорусь же ці запаси зберегла. Тому у Лукашенка є варіант – поступова, якомога більше затягнута в часі, передача білоруських мобілізаційних запасів Росії в обмін на продовження субсидування білоруської економіки. А там – буде видно. Може, Путін візьме і помре. Може, Росія розвалиться – вуглеводні дешевшають з кожним днем, а економіка під тиском санкцій стагнує все більше й більше.

Можливі наслідки

Навіть з очікуваним сплеском електоральних симпатій не все так однозначно. Такого стрімкого зросту популярності Путіна, як це було після Криму, навряд чи можна очікувати. П’ять років війни і санкцій даремно не минулися. І повторити “успіх” аншлюсу навряд чи вдасться. Але, головне, як би не був залежний особисто Олександр Лукашенко від російських кредитів і дешевих вуглеводнів, він зробив вірні висновки ще п’ять років тому.

Так, у білоруського президента занадто малий простір для маневру – економіка країни тотально залежна від російських грошей та енергоносіїв. І більшість населення має проросійські погляди. Але це не означає, що не буде спротиву – як з боку президента та бюрократії, так і з боку населення. Адже з’явиться величезна маса людей, яких буквально викинуть на вулиці зі збанкрутілих підприємств. Плюс – підвищення пенсійного віку. І на “бандерівців” та “гейропу” це все списати не вдасться.

“Сотні тисяч громадян готові захищати незалежність Білорусі від російської агресії зі зброєю в руках. Навіть якщо диктатор зрадить країну, ми маємо багато сотень кілометрів спільних кордонів з державами, готовими надати нам технічну допомогу у захисті країни. Тріумфального аншлюсу не буде”, – пише на своїй фейсбук-сторінці лідер білоруської опозиції Микола Статкевич. Цілком можливо, що його слова про “сотні тисяч” – перебільшення. Але очевидно, що є люди, готові воювати за свою країну. Тому сценарій партизанської війни не є чимось нереальним. Чи потрібна Кремлю ще одна “гаряча точка”?

Стосовно нового кордону – його необхідно буде чимось закривати. Тобто формувати нові війська та комплектувати їх. Чим, ким і за які кошти? Все це ляже на плечі й так вже не досить міцної російської економіки.

Що може Лукашенко

В принципі, якими б не були дійсні мотиви ініціаторів приєднання Білорусі до Росії, крім капітуляції на умовах Путіна і посади губернатора Мінської провінції, у Лукашенка є лише один варіант. Відтермінування інкорпорації Білорусі в Росію за будь-яку ціну і на якомога довший час. Що, очевидно, Олександр Григорович і буде робити. Наскільки довго вдасться тягнути? Час покаже.

Головне, що ж можна впевнено сказати у цій ситуації – якими б не були варіанти, спрогнозувати дії російського очільника неможливо. Бо для нього вже давно відсутні раціональні і логічні мотиви. А дії людей, які не є адекватними, спрогнозувати не вдавалось нікому.

P. S. Симптоматичним є ось цей пост у соцмережах: у Білорусі місцеві “фашисти” почали бити росіян за російську мову. Замсть “розіп’ятого хлопчика” – “дівчинка в подертій курточці”.

Фото: скрін-шот з соцмереж

Чим би це не було – організованою “фабрикою тролів” медіа-атакою на Білорусь чи спонтанним проявом білорусофобії від якогось місцевого “ватника” – стає зрозумілим, що антибілоруська істерія в російському суспільстві вже дає свої плоди. Якщо згадати таку ж саму істерію щодо України, яка нагніталась у російському суспільстві кілька років тому, то можна спрогнозувати – білорусів нічого хорошого попереду не чекає.


Микола Сатпаєв, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.