10 років тому на території Грузії розпочалася вже друга російсько-грузинська війна. Перша була у далекому 92-му, коли російська техніка та добровольці брали участь у абхазько-грузинському конфлікті. У 2008-му військові дії мали значно масовіший характер, а російська військова присутність була вже відкритою і неприхованою.

Росіяни могли дійти до Тбілісі

Після багатьох обстрілів грузинської території та позицій військ, у ніч на 8 серпня грузинська армія у результаті спецоперації увійшла до Цхінвалу, головного населенного пункту Південної Осетії. Місцеві сепаратисти швидко відступили. Але з таким перебігом подій не захотіли миритися їх куратори з Москви.

Російські військові знали про плани грузинського військового керівництва ще за день до початку операції. Швидше за все це були радіоперехоплення, або ж російська агентура у грузинському штабі. Сьогодні ми добре розуміємо як це відбувається. Вже 8 серпня почалася повномасштабна операція російських військ на кордонах Грузії. І не лише у районі Цхінвалу, але й на чорноморському узбережжі. Сьогодні уже про це почали забувати, але російські морські піхотинці швидко увійшли до грузинського порту Поті. А це всього навсього якихось 72 кілометри до Батумі. Були підбиті, або затоплені кораблі грузинської берегової охорони. За бажання російські військові могли швидко дійти аж до турецького кордону.

Російські танки стояли всього за 60 кілометрів від столиці Грузії Тбілісі, а райцентр Горі (батьківщина Сталіна) бомбардувала російська авіація. Вона вивела з ладу чимало авіаційних радарів та систем спостереження. Було пошкоджене навіть аеронавігаційне обладнання у цивільному аеропорту Тбілісі. Тому чимало регулярних рейсів до Тбілісі у серпні 2008-го довелося відмінити з метою безпеки пасажирів.

У столиці Грузії через 2 дні після вторгнення росіян почалася справжня паніка. Чимало столичних мешканців усерйоз думали виїжджати подалі із Тбілісі. Телевізійна картинка, яка показувала, що російські війська облаштовуються у Горі, а чорноморське узбережжя практично повністю під контролем росіян – діяла на пересічного громадянина просто вбивчо. Всі розуміли, що завтра російській армії ніхто і ніщо не перешкодить увійти і в Тбілісі.

Недаремно ж іноземні посольства, які були акредитовані у Тбілісі, терміново розпочали евакуацію своїх громадян. І ще невідомо, чим би ця війна закінчилася, якби не швидка реакція чотирьох Президентів – Литви, Естонії, Польщі та України, які 12 серпня прибули до Тбілісі аби підтримати грузинський народ та Президента Саакашвілі. Президент Франції Ніколя Саркозі запропонував мирний план врегулювання конфлікту – відвести війська на початкові позиції.

Російська армія змогла б тоді дійти і до курортного Батумі. Але як стверджують поінформовані джерела в уряді Грузії на заваді цих планів виступила Туреччина, керівництво якої не на жарт злякалось військової присутності Росії біля своїх кордонів. Турецька ескадра, підкріплена кораблями НАТО, терміново була приведена до режиму бойової готовності, а російському послу в Анкарі натякнули на небажаність російської військової присутності біля турецьких кордонів. Відтак далі Поті росіяни не просунулись.

“Миротворці” із Росії

Російську регулярну армію кремлівські ЗМІ називали “миротворцями”, а саму операцію з єхидством обізвали “принуждением к миру”. Офіційний привід – обстріли Цхінвалу грузинською армією та подальше захоплення міста.

Але як можна було протягом доби перекинути на кордон з Грузією таку кількість бойової техніки та особового складу, а також швидко розпочати військову спецоперацію відразу і на суші, і на морі? Підготовка такої операції займає не один день. Якщо згадати, що за місяць до цих подій російські військові займалися ремонтом залізничних колій в Абхазії (аж до грузинського кордону), а потім ще й лагодили аналогічні у Південній Осетії, то стане зрозумілим навіщо вони все це робили.

Окрім того, російський Генштаб добре вивчив психотип Міхеїла Саакашвілі. Чимало аналітиків назвуть потім авантюрним його рішення проводити таку спецоперацію у Південній Осетії влітку. Взимку танкову колону можна було б з легкістю зупинити в ущелині, зробивши лише декілька пострілів з артилерії. Натомість Саакашвілі спровокували почати операцію саме влітку. І це було однією з його помилок.

У результаті 5-денної війни Грузія втратила не лише територію Кодорської ущелини (вона з’єднувала Грузію з Абхазією) та півдесятка сіл біля Південної Осетії, але й 167 вбитих військових та мирних мешканців. Незважаючи на план відступу сторін на початкові позиції, Росія так і не відійшла на них. Сьогодні, коли будете їхати автотрасою з Тбілісі до Горі, вам покажуть позиції російських військових, які розташовані на гірських пагорбах всього за 4-5 кілометрів від траси. І з легкістю можуть її контролювати.

У 2008-му Росія показала, що за відсутності адекватної реакції світового співтовариства, вона може собі дозволити все, що захоче. І ще один показовий момент, який може стати для нас уроком. Південна Осетія оголосила про свою “незалежність” ще 1 вересня 1991 року, коли у колишньому СРСР відбувався парад суверенітетів. 14 липня 1992 року до Південної Осетії були введені так звані миротворці, які були російськими військовослужбовцями. ООН проголосувала за їх введення, а оскільки бажаючих з інших країн брати участь у операції не було, то цю місію вирішено було покласти на Росію. З того часу місцевих мешканців стали навертати до російського громадянства. Різними способами. Наприклад, соціальну допомогу надавали лише громадянам Росії, або безкоштовну освіту в Росії. Відтак, місцеві мешканці ставали частиною “руського міра” і все далі віддалялись від Грузії, з якою у них століттями була спільна історія.

Більш того, російських “миротворців” постійно фіксували як нелегальних контрабандистів зброї до цього регіону. Керівників невизнаної республіки призначали, звісно, лише за погодженням з Москвою. Але прийнявши такі правила гри ще на початку 90-х, змінити їх Грузії у 2000-х вже було не під силу. Паралелі з Україною, як бачите, дуже показові.

Показово, що у річницю російсько-грузинської війни, НАТО проводить військові навчання на території Грузії, одним з учасників яких є і Україна. Сьогодні світ нарешті вже починає розуміти, чим може загрожувати російська агресія, якщо її вчасно не зупинити. У 2008 році цю аксіому зрозуміли лише 4 Президенти – Литви, Естонії, Польщі та України, а також прем’єр Латвії.

Володимир Царук, спеціально для “Українського інтересу”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.