Чуєш, ти чекай мене, над усе чекай

Над усе чекай… Здавалось, це був звичайний ранок. Сонце стиха підіймалось з-за обрію, пташки пробуджувались та дзявоніли. Місто поступово прокидалось і набирало темп. Перші сонні автомобілі поодиноко прорізували прохолодне ранкове повітря.  Де-не-де на зупинках вже стояли люди.

Напевно, вона теж мала б зараз лише прокинутись від дзвінка будильника, потягнутись та встати з ліжка. Піти на кухню та зробити два горнятка кави. Але це був не звичайний ранок і всю ніч їй не вдалось зімкнути очей.

Сьогодні вона проводжає коханого чоловіка туди, де домашній затишок йому замінять холодні окопи, а її мелодійний голос – суворий тон командира. Ні їсти, ні пити не хотілось. Тіло також відмовлялося слухати мозок, але потрібно було збиратися до військової частини.

Вона пригадала ту мить, як у їхню родину увірвалось гучне слово “мобілізація”. Після Революції Гідності, якось за столом вони підняли цю тему. “Як принесуть, то я піду. Так треба”, – сказав він їй ствердно. Вона розуміла, що жодні переконання, аргументи чи навіть сльози не змінять його рішення. Щодня молилась Богу за мир в Україні та просила ще їм трохи часу для двох. Пройшло три місяці і їм принесли цей папірець, який змінив спокій їхнього дому на тривогу.

Не дано збагнути їм в літо вогняне,
Як чеканням ти своїм вберегла мене.
Як вцілів я? Вижив як?
Знаємо без слів.
Просто ти чекала так, як ніхто не вмів.
(Петро Радейко)

Сьогодні його колона вирушає у далеку дорогу і ніхто не знає, як закінчиться їх шлях. “Мусиш повернутись! Чуєш? Мусиш”, – шепотіла йому крізь сльози на плацу. Він обійняв її міцно, як на першому побаченні. “Я повернусь. Обіцяю. Ти головне чекай”, – промовив він і прикусив губу.

Фото: lastampa.it

КОМУ ВНИЗ – “чорні козаки” українського року

Ментальна війна або синдром мученика в українців