Микола Сатпаєв
Журналіст "Українського інтересу"

Микола Сатпаєв. “Какую страну просрали” або ностальгія за совком

Микола Сатпаєв. "Какую страну просрали" або ностальгія за совком. Фото travelask.ru

Телевізор я не дивлюсь вже років десять, як не більше. Коли маю потребу переглянути якийсь фільм, користуюсь Ютубом. І люблю інколи почитати коментарі, цей ресурс дозволяє коментувати відео. Поцікавтесь, до речі, – дуже цікаве чтиво.

Маю на увазі просто неймовірну кількість, як би це поцензурніше сказати, тих людей, які під кожним відео, яким би воно не було, залишають коментарі про Союз РСР. Вони зводяться до приблизно наступного змісту: “Какую страну просрали! СССР – лучшее, что было. Верните меня в Союз! Проклятые пиндосы развалили оплот духовности! В Советском Союзе все было лучше”. Ну і так далі.

Розумію, чому те пишуть росіяни – офіційна пропаганда цієї країни саме це їм і вбиває в голови. Та й добряча частина коментаторів – просто платні боти, які відпрацьовують замовлення. Нічого дивного.

Дійсно – “Какую страну просрали!”

Дивує інше – все частіше серед української молоді зустрічаю подібні думки. Людині двадцять років, а вона переконує мене в тому, що в СРСР все було кращим: “Який смачний був “Пломбір”! Радянські “Жигулі” – найкраща машина! “Лікарська” ковбаса – еталон!” etc.

Я не те щоб вже такий старий, але, дітки мої любі, совок пам’ятаю краще за вас. Принаймні вісімдесяті і його розвал – так вже точно знаю краще, ніж ви, котрим по 20-25. Звідки ви набрались отих дурниць?

“Пломбір” був смачним, правда. Але порівнювати його було практично ні з чим – бо іншого морозива не було. Не те щоб уже зовсім, але кількох сотень видів ви точно не знайшли б у магазині. Сумніваюсь, щоб сортів п’ять одночасно десь хтось бачив. Так що наскільки він був смачним – судити досить важко. Особливо, коли його насипали з алюмінієвого бідона в картонні стаканчики. Бо часто разом з морозивом ви отримували шматочки льоду від води, якої туди наливали кмітливі продавчині в брудних білих халатах.

“Жигулі” – машина хороша, хто б сперечався. Ліцензійна копія “Фіата”, знятого з виробництва років за десять до появи мрії радянського автомобіліста. Та, втім, порівняти це чудо радянського автопрому ви могли б хіба з “Москичем” чи “Запорожцем”. Та й то – ви не знаєте, випадково, яку чергу, які хабарі, який “блат” та інші кола пекла треба було пройти, аби купити оту омріяну машину? Чому про це ви нічого не хочете знати? Як і про тодішній автосервіс, до речі. Якого не було. Як і запчастин.

Відчуйте різницю

Та ж сама історія з “еталоном ковбасної якості”. Чому ті, хто вам вішає локшину на вуха, не говорять – а де її можна було купити? Та й за якість беруть сумніви – мій сусід, який працював на м’ясокомбінаті і торгував краденими звідти м’ясопродуктами (а так робили всі – хто де працював, там і крав, бо практично нічого купити в магазині не можна було, так що я його зовсім не засуджую) чомусь ковбасні вироби не їв. Аргументував просто – “якби ви бачили, з чого і як воно все робиться”. Та й порівняти оту “смакоту” з чимось було непросто – якщо раптом ставалось чудо і в магазині було три гатунки ковбаси одночасно, її вмить розкупали.

Ви, котрі розповідаєте про хороше життя в совку, ви знаєте що таке джинси Чернігівського камвольно-суконного комбінату? Чи ботинки Прилуцької взуттєвої фабрики? Чи шапка Дніпропетровської фабрики головних уборів? Чи радянську жіночу білизну? Про білизну і жіночі труси “з начосом” варто зняти фільм жахів. Мені важко підібрати цензурні вислови для характеристики того, що ми змушені були носити тоді, за такого любого вам часу. Жахливі штани, жахливі костюми, жахливі шапки, черевики. Бо іншого не було. Вірніше – було. У “спекулянтів”, “по-блату”.

При середній зарплаті у 150-200 рублів джинси Wrangler коштували 200-250. А мрія радянського чоловіка туфлі Salamander – 300. Та й спробуй знайди оте все. Так що не треба тут мені розводитись про “молочні ріки й кисельні береги”. Бо я те все прожив. І прожив у хороші часи. Бо моя мама, приміром, у сімдесятих роках минулого століття надсилала родичам в Україну продуктові посилки з Казахстану. Макарони і гречку. Бо чомусь їх в продажу тут не було. Дефіцит! Ви взагалі знаєте, що це за слово? Дефіцитом було все: хліб, масло, м’ясо, штани, туфлі, туалетний папір… Все. Абсолютно. Банани я побачив не в телевізорі, а наяву, році десь у 91-му…

Чи відчувають українці ностальгію за СРСР?

Першим рефлексом радянської людини біля черги в магазині було спитати – хто крайній? А вже потім – що дають? (В Радянському Союзі все чомусь “давали”, а не продавали). Бо що б там не “давали”, вам те обов’язково потрібне. Бо його ніде нема і його, якщо вам не знадобиться, можна обміняти у колег чи сусідів на потрібне.

Пафосні статуси в соцмережах про “мандариновий запах нового року” свідчать про одне – мандарини ми бачили раз на рік. Саме в переддень Нового року наші батьки отримували на своїх роботах святкові набори, де й було кілька мандаринок, банка-друга “згущенки” та цукерки. “Згущенка” то взагалі окрема тема. Як я заздрив жителям містечка Бахмач, читаючи на бляшанках напис “Бахмацький молочно-консервний комбінат”. Я свято вірив, що жителі цього райського місця їдять ту “згущонку” щодня, об’їдаються нею, купаються в молочних ріках. Поки мене не просвітив хтось з жителів того містечка – “та ми того молока в очі не бачимо, все їде у вагонах до Москви…”

Можна багато писати про міфи сучасних совколюбів. Всіх міфів не перелічити. Зупинюсь ще на двох. Долар по 59 копійок і високу духовність радянської людини. Так, в газетах друкувався офіційний курс валют. І долар коштував 59 копійок. Дійсно. Але хтось пробував піти до банку і купити того долара? Ні, бо там його не було. На чорному ринку був. По три-п’ять рублів. Плюс, на доважок, – кримінальна стаття. Розстрільна, якщо хто не знав.

Що стосується духовності, то варто лише згадати, як “високодуховний” народ ставив баночки і тюбики з кремом перед телевізором і вірив у те, що Чумак їх “зарядить енергією”, а Кашпіровський “все розсмокче і ввімкне будильники”. Ну і не забувати Довлатова з його фразою про чотири мільйони доносів. Духовність аж пре.

Так що, нешановні малолітні ідіоти, вчіть матеріальну частину. І розповідайте свої байки таким же самим бовдурам, як і ви самі. А в присутності людей, які того вашого “щастя” спробували на власній шкурі, краще промовчіть. Матимете шанс зійти за розумних.

Микола Сатпаєв. Трофейні унітази для російських діток

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.