У 82 роки стати успішною бізнес-леді в Україні. Добре заробляти в мирі, повернувшись із війни. Пекти хліб – замість чекати на пайок для людей з інвалідністю. Соціальне підприємництво – це “чарівна паличка”, яка перетворює проблему на стартап. Це можливість стати успішними для “неформатних” людей та ідей.

Жіноче і чоловіче обличчя соціального підприємництва

Киянка Любов Зиновіївна плете дизайнерські светри і кардигани. Вони успішно продаються в соцмережі Instagram під брендом Granny Can (“Бабуся може”). Розмінявши дев’ятий десяток, майстриня забезпечує роботою і заробітком не лише себе, а й інших літніх жінок. “У сезон теплих речей, з вересня по березень, з нами працює ще сім-вісім в’язальниць. Сама бабуся вже не встигає виконувати всі замовлення”, – розповідає онучка Віка.

Пані Люба не вміє сидіти без діла. Плести навчилася на нічних змінах у диспансері, де працювала медсестрою. У непрості 90-ті, уже 60-річною, полетіла на заробітки до США. Її американська пригода затягнулася на десять років. Завдяки бабусиній підприємливості і працелюбству родина розв’язала квартирне питання. І коли життєві хвилі вляглися, Любов Зиновіївна повернулася до спиць і ниток. Новенький модний светр онучки Віки не лишив байдужими її колег-модниць. Так з’явилися перші замовлення. Нині вироби Granny Can продаються по 2-3,5 тисячі гривень. “Я розпитала, скільки коштує така ручна робота, у жінок, які вже продавали хендмейд. Нитки для светра обійдуться десь у 1200 гривень, на один виріб у бабусі йде близько тижня. Хоча тут справа не у грошах. Головне, що бабуся має заняття до душі, має компанію. Вона каже, що це я все придумала, а вона мені тільки допомагає, – усміхається Вікторія. – Нам пишуть жінки, які також хочуть заробляти на своєму хобі. Ми з бабусею радо ділимося досвідом, конкуренції не боїмося”.

Про бум соціального підприємництва в Україні заговорили наприкінці 2015 року, коли демобілізований кулеметник Леонід Остальцев відкрив експериментальну Pizza Veterano у столичному торговельному центрі. Піцерія, в якій ветерани АТО куховарять і подають страви, годують бойових побратимів за півціни і ще й передають “підвішені” гостями закладу піци до військових госпіталів, стала жаданою точкою для чекіну і перекусу уже в перший день роботи. Леонід Остальцев ледве встигав роздавати інтерв’ю сотням видань, серед яких одним із перших був The New York Times. У публікаціях рефреном звучало: нам ніхто нічого не винен; найкращий спосіб забути про війну – працювати так, щоб не було часу на спогади і роздуми; щоб не зациклюватися на власних проблемах, слід допомагати іншим.

Попри згасання патріотичної екзальтації в суспільстві, соціальний бізнес ветеранів масштабується. Повертаючись із фронту, бійці відкривають у своїх містах кав’ярні, майстерні, аграрні стартапи (пасіки, мурашина і равликова ферми) та навіть школу танців, салон краси і “Кіборг-масаж”.

Соціальне підприємництво – це НЕ бізнес на соціалці

Європейська комісія нарахувала 2 мільйони соціальних підприємств у Європі. На кожному з них працює в середньому 5-6 осіб. Разом задіяних у соціальному бізнесі стільки, скільки всього людей живе, скажімо, в Чехії. Це кожен шостий зі ста працевлаштованих європейців.

Чим же соціальне підприємництво відрізняється від традиційного бізнесу з одного боку, і від благодійності – з іншого?

“Ключове слово тут – бізнес, – наголошує Василь Назарук, викладач соціального підприємництва Національного університету “Києво-Могилянська академія” і керівник Програми соціального інвестування Western NIS Enterprise Fund. – Цей бізнес, як і будь-який інший, виробляє товари і надає послуги, щоб заробити гроші. Але, на відміну від комерційної компанії, він не розподіляє весь прибуток між власниками і акціонерами. Тобто це не заробіток заради заробітку. Соціальне підприємство працює заради соціального впливу. Чітко визначений відсоток прибутку (зароблене мінус витрати на виробництво: матеріали, оренду, платню, податки тощо) витрачається на досягнення соціальних цілей”.

Василь Назарук
Василь Назарук

Що таке соціальні цілі? “Ідеться про те, що люди не повинні опинятися за бортом за жодних обставин, про можливість бути повноцінним членом суспільства для кожного. Якщо я чимось відрізняюся від більшості, то ледь жеврію і чекаю на допомогу від держави чи благодійників – звична історія. Соціальне підприємництво дає можливість заробляти “інакшим”: наприклад, людям з інвалідністю, колишнім ув’язненим, багатодітним, літнім, а також зацікавленим у “неприбуткових” сферах, таких як мистецтво і спорт початківців, чисте довкілля, збереження історичної спадщини. Соціальне підприємництво – це також нагода не просити, а заробляти заради гідного життя тих, хто не може сам, – розповідає Василь Назарук.

Читайте також: Синдром Дауна в Україні: чи реально жити, а не виживати

– І тут важливо пам’ятати, що йдеться про бізнес заради, а не на соціалці. Приклад: я побудував елітний будинок для літніх людей, де місяць проживання коштує дві тисячі доларів. Дбаю про гідну старість, діти моїх клієнтів платять за якісну послугу. Це соціальне підприємство? Ні, звичайний бізнес. Він стане соціальним, якщо я кілька кімнат віддаватиму безкоштовно або за символічну плату тим стареньким, про яких ніхто не подбає. Або на зароблені гроші будуватиму доброчинний хоспіс. Або віддаватиму 20, 50 або й увесь прибуток громадському закладу піклування, щоб він ставав комфортнішим”.

Чому про соцбізнес так голосно заговорили?

Скільки в Україні соціальних підприємств, достеменно не знає ніхто. Усе через те, що немає чіткого розуміння, що ж таке соціальний бізнес, в якій формі він може існувати, як його заохочувати регулювати. Різні дослідники називають цифри від 150 до тисячі.

Це і товариства з обмеженою відповідальністю, і кооперативи, і громадські організації та волонтерські об’єднання. Часто-густо люди ніяк не реєструються, щоб не зіштовхнутися з перевірками чи високими податками. Подекуди підприємці працюють, навіть не підозрюючи, що вони соціальні і можуть розраховувати на підтримку: інвестиції, безкоштовне навчання, супровід успішних бізнесменів, гранти міжнародних донорів.

Одним із наймасштабніших в Україні проектів розвитку соцбізнесу є “Соціальне підприємництво: досягнення соціальних змін за ініціативою “знизу”. Він розпочався у березні і триватиме аж до кінця 2020 року. Проект втілює консорціум із семи організацій громадянського суспільства України, Литви та Латвії на чолі з Українським форумом благодійників за фінансової підтримки Європейського Союзу.

“Наша мета – зробити соціальне підприємництво зрозумілим і зручним інструментом соціальних змін, – пояснює Тетяна Левківська, керівниця проекту. – Щоб у житті громади, зокрема й економічному, гідне місце було в кожного неледачого. Щоб заробляти було вигідніше, ніж просити. Щоб вища освіта давала більше практичних навичок виживання і фінансового успіху в сучасному світі. Щоб у бізнес приходили інновації, креатив, на які такий щедрий громадський сектор. А влада, як місцева, так і центральна, оцінила внесок громадських і благодійних організацій у соціальну сферу і почала з ними співпрацювати як із надавачами якісних послуг”.

Тетяна Левківська
Тетяна Левківська

У багатьох містечках США, наприклад, таку соціалку, як домашній догляд за лежачими хворими, за літніми; профорієнтацію, освіту, працевлаштування для людей з інвалідністю; фізичну і соціальну реабілітацію людей, які повертаються з місць позбавлення волі; психологічну підтримку родин, які опинились у складних життєвих обставинах цілком віддали в неурядовий сектор. Адже порахували, що організації громадянського суспільства надають такі послуги ефективніше, гнучкіше і в рази дешевше, ніж державні чи муніципальні органи соціального захисту. Така природа громадського сектору: він починається з ідеї. Ті, хто працює в ньому, часто особисто зацікавлені в результаті, адже піклуються про рідних, друзів, які потребують особливої уваги. Або в пам’ять про таких людей. Або просто ідеї рівних можливостей, турботи про ближнього їм близькі за духом. Державний же сектор у всіх країнах – це бюрократична машина. Навіть якщо його співробітники особисто зацікавлені не просто відпрацьовувати робочий час, а приносити користь, вони все одно затиснуті в рамки постанов, графіків, ієрархій.

Як стати соцпідприємцем в Україні?

На одній із регіональних фокус-груп, які проводяться в межах згаданого європейського проекту, власниця фітнес-центру запитала: “Як зробити моє підприємство соціальним?”. Після консультації з бізнес-тренером, жінка вирішила працевлаштовувати переселенців з окупованих територій, а також надавати їм 50% знижки на абонементи.

Але найтиповіша ситуація, коли людей турбує якась соціальна проблема, власного бізнесу немає, і вони навіть не уявляють, поєднати те, за чим горить серце, із заробітком.

“Це потенційні соціальні стартапери. Наш проект допомагає їм почати з нуля, навіть якщо немає ні капіталу, ні бізнес-навичок. Прийди з проблемою – вийди зі стартапом! Таке гасло ми обрали для “гаражів ідей”. Перший відбудеться в Києві вже 8 червня, далі – ще 11 міст України. На зустрічі люди розкажуть, що їх хвилює: чи то самотність літніх людей, чи стихійні смітники, чи безпритульні діти – будь-що. І ми разом із ними та успішними тренерами спробуємо проектувати життєздатні соцпідприємства”, – анонсує Тетяна Левківська.

Щоб взяти участь у безкоштовних заходах проекту, виграти можливість бізнес-навчання, подорож до зарубіжних соцпідприємців і навіть фінансову інвестицію, відстежуйте анонси на сторінці Соціальне підприємництво.

Леся Ярошенко, спеціально для “Українського інтересу”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.