Минулого вікенду донецький “Шахтар” достроково став чемпіоном України, а ще трохи раніше – виборов Кубок у грі з “Динамо”. Якщо враховувати здобутий на початку сезону Суперкубок, “гірники” оформили золотий трібл, вигравши на внутрішній арені все, що тільки можна було. Чимало вболівальників вважають, що донецька команда досягла цього завдяки португальському тренеру Паулу Фонсеці, який очолює команду вже два роки. Нещодавно наставник “помаранчево-чорних” прочитав лекцію у Києві, під час якою розповів, завдяки чому його країна досягла таких вершин у футболі, що потрібно для цього зробити Україні, а також поділився історією своєї тренерської кар’єри. Журналіст “Українського інтересу” послухав португальського тренера та обрав найкращі цитати із його виступу. 

Фото: Dean Mouhtaropoulos/Getty Images

Що таке футбольна Португалія

Португалія – це дуже маленька країна. За географічними показниками ми не зможемо порівняти її з Україною. Ми країна, яка живе завдяки туризму: у нас завжди чудова погода та неймовірно красиві пляжі. А також ми дуже сильні у футболі. Коли я подорожую світом і кажу, що я із Португалії, перше, що я чую, – це Кріштіану Роналду. Я думаю, що нас знають, тому що найкращий гравець світу з нашої країни. Один із кращих тренерів світу також із Португалії – це Жозе Маурінью. І завдяки цим персонажам, які є символами нашої країни та нашого футболу, нас знають у світі. <…> І не так давно ми стали чемпіонами Європи.

Що для цього зробили

Як я вже сказав, Португалія – дуже маленька країна з обмеженими фінансовими можливостями. Очевидно, у цьому компоненті ми не перебуваємо на одному рівні з Англією, Іспанією, Німеччиною чи Францією. У нас немає стільки грошей, щоб інвестувати у видатних гравців і тренерів. І керівництво португальського футболу близько 15-20 років тому зрозуміло це. Якщо неможливо купити найкращих, щоб у нас був кращий чемпіонат, важливо формувати гарних гравців і тренерів. А вже сьогодні ми бачимо, що Португалія зробила правильний крок. Нас бачать як країну, яка створює величезну кількість талантів. Із кожним роком ми можемо продавати все більше футболістів у найсильніші чемпіонати Європи.

Тут як у школі: щоб виховати гарних фахівців, повинні бути гарні вчителі. Ми почали з цього. Це було найбільшим занепокоєнням на початку – створити гарних тренерів, які зможуть навчити дітей і юнаків. Аби вони були готові, коли доростуть до професійного футболу та зможуть розвиватися там якнайкраще. І у Португалії створили організації, які мали зробити це. Федерація [футболу Португалії] та уряд створили курси, а сьогодні їх визнають одними з найкращих у світі. Згодом спільно з урядом створили факультети, які спеціалізуються на футболі. Сьогодні у Португалії є три-чотири університети, де юнаки, які навчаються спорту, спеціалізуються на футболі та тому, як тренувати футболістів. І саме там виросли найсильніші тренери, хоч це й не мій випадок. Саме це був вирішальний крок, щоб сьогодні було якомога більше талантів, а з кожним роком їх ставало все більше та більше. Вони все частіше переходять у топ-клуби й це приносить гарні гроші. Отже, це правильний напрямок і потрібно рухатись у ньому.

Фото: Dean Mouhtaropoulos/Getty Images

Щоб цей механізм працював, створили гарні умови. Декілька років тому в Португалії було складно знайти поля для тренувань. І клуби, уряд і федерація зрозуміли, що неможливо буде розвивати гравців, якщо у нас не буде полів. Тому клуби створили свої футбольні академії з тренувальним центрами, полями та готелями для гравців. Клуб збирає найкращих гравців із усієї країни та приводить їх до академії, де вони живуть, навчаються та тренуються. Завдяки цьому значно легше слідкувати за тим, який потенціал розкривається у кожному з них. До прикладу, Кріштіану Роналду грав у маленькому клубі на острові Мадейра, де його знайшов скаут “Спортинга”, який їздить по всій країні. Кріштіану зацікавив “Спортинг”, тому він змушений був покинути родину та переїхати в Лісабон.

Як змусити людей ходити на стадіони

Не все так просто. Як і тут, як і в усьому світі у нас є проблеми. Ще декілька років тому в нас також не було людей на стадіонах, не було такого шаленого інтересу до футболу. Потрібно все професіоналізувати, як зробили це у Португалії, та сприймати все серйозно. Що таке футбол? Це феномен, який рухає мільйони людей. Це вид спорту, який приносить величезне щастя та любов та об’єднує людей. Зараз у нас заповнені стадіони та немає фінансових проблем, хоча раніше вони були. У нас дуже відповідально ставляться до всього, що пов’язано з футболом. Адже це й політичне питання також. Політики зрозуміли, що футбол потужно просуває ім’я країни у світі. <…> У 2004 році в Португалії побудували нові стадіони. Тому більшість португальських стадіонів у чудовому стані, хоч вони й невеликі. Тому в кожної людини є можливість прийти й подивитись футбол на новій і красивій арені.

Фото: Laurence Griffiths/Getty Images

Україна – це Португалія 20 років тому?

В Україні величезний потенціал для того, щоб розвивати футбол. Водночас я думаю, що треба зробити цей важливий крок і зрозуміти, що потрібно розвивати таланти, які є в Україні. Я думаю, що окремі юнаки дійсно люблять футбол. Однак є одна вирішальна деталь, якої вже немає у Португалії – діти грають у футбол на вулицях. Саме це розвиває любов до гри. Я переконаний, що Україні варто зробити цей крок і першочергово створити гарних тренерів. Це важливо для України, як і Португалії, яка не має великих фінансових можливостей. Тут є всі умови для розвитку та того, щоб стати дійсно сильною футбольною країною. Потрібно багато працювати та думати про майбутнє, бо це дуже тривалий процес, результати якого не можна буде побачити за рік.

Відійти від старої школи

У Португалії є дві тренерські школи. Ту, в яку я потрапив будучи гравцем, можна назвати традиційною, старою школою. Тоді футбол розглядався ще не так деталізовано, а більш примітивно. Тоді було важливо, щоб гравці бігали. Тому хлопців вчили бігати, а не думати. Однак сьогодні все навпаки – першочергово гравець має дуже гарно думати. Якими на той час були наші тренування? Біг, фізичні навантаження, проте це не було пов’язано з реаліями гри.

Фото: Matthew Lewis/Getty Images

Якщо ми хочемо, щоб на полі щось відбулося, потрібно цей момент відпрацювати. Однак футбол насправді дуже непростий. Потрібно змусити одинадцять голів намагатися думати в один момент про одне і теж. До прикладу, людина, щоб стати гарним піаністом, не бігає навколо піаніно. Вона сідає та відпрацьовує те, що хоче зіграти. І футбол – це трохи на кшталт цього.

Я – тренер

Коли я був дитиною, я жив тим, що бачу зараз на вулицях України. Я грав у футбол у дворі, з раннього віку мріяв стати гравцем. І слава богу, я став тим, ким мріяв. Я почав із клубу з передмістя Лісабона, поки не дійшов до Прем’єр-ліги, де грав десять років. Можу сказати вам чесно, я не був сильним гравцем. Я був футболістом середнього рівня. Думаю, що як тренер я набагато ліпше, ніж як гравець. У 32 роки я вирішив, що прийшов час зупинитися і продовжувати свою кар’єру в ролі тренера. І повірте мені, це непросто. Знайти цю можливість – дуже важкий крок, і неважливо де. Багато хто хоче стати тренером, але далеко не у всіх є ця можливість зробити перший крок для початку кар’єри.

Коли я закінчив грати, у мене з’явилась ця можливість. Клуб, за який я виступав, запропонував мені очолити команду U-19 (юнацьку команду дев’ятнадцятирічних – ред.). Це був дуже гарний, але важкий час. У той момент клуб переживав важку фінансову кризу. Не було умов, тренувальних полів і навіть м’ячів. І це навчило мене цінувати дрібниці. У той час я був навіть водієм, тому що ми тренувались не на своєму полі, нам потрібно було їхати. Я з Нуну [Кампуш], який зараз є моїм асистентом, сідали за кермо двох мікроавтобусів, щоб везти хлопців на тренування. Ми знайшли друга, який дав нам декілька м’ячів. І ви навіть не уявляєте, як ми хвилювалися через них. Ми більше думали про те, щоб вони кудись не вилетіли з поля, ніж про саме тренування. Також було проблемою те, що більшість гравців вчилися вдень, тому на тренуваннях у нас було по 9-10 футболістів. І для того, щоб виконувати якість вправи, я ставав у одні ворота, а Нуну – в інші. Це були дійсно важкі часи, завдяки яким я багато чому навчився.

Фото: Octavio Passos/Getty Images

Я тренував цю команду два роки, а потім мені запропонували очолити команду третього дивізіону. Ми мали тренуватися вночі, бо гравці вдень працювали. Це була дуже важка робота на будівництвах і де завгодно. А ввечері вони ходили тренуватися. Протягом цього року я також багато чому навчився. Треба було тренуватися наприкінці дня після 8-10 годин важкої роботи. Було дуже непросто мотивувати хлопців на гру.

Згодом я попрацював у клубах другого дивізіону, а тільки потім досяг професійної ліги. Там я пробув лише рік і перейшов у Прем’єр-лігу, це був клуб “Пасуш ді Феррейра”. І того року ми зробили щось неможливе: підняли клуб із нижньої частини турнірної таблиці на третє місце та здобули можливість пройти у Лігу чемпіонів. Такого ніхто ніколи не досягав у Португалії.

Саме після цього я перейшов у “Порту” – один із найліпших клубів нашої країни, який минулого року став чемпіоном. Однак там у мене був не зовсім вдалий досвід. Для мене не проблема визнати, що я занадто швидко потрапив у клуб такого рівня. Я не та людина, яка шукатиме відмовки, коли є поразки або я щось неправильно зробив. Я тоді не був готовий, я був занадто молодий, а все так швидко закрутилося. Водночас це був одним із тих років мого життя, коли я навчився чому-набудь найбільше. Я відчував, що все йде не так добре, тому вирішив попросити у президента про відставку, і він мене підтримав.

Фото: GENYA SAVILOV/AFP/Getty Images

Знаєте, така можливість надається лише раз у житті. Коли ми дійшли до топ-рівня й у нас не вийшло, дуже важко повернутися до цього рівня, бо клуби не дають тобі другої можливості. У той момент я подумав: що дійсно важливо для мене? Моя любов до футболу та те, що я люблю робити. Я буду щасливий незалежно від того, яку команду тренуватиму – із першого дивізіону чи третього. Це завжди буде любов до того, що я роблю. Тому я подумав: неважливо де, важливо, щоб ця любов продовжувала жити у мені, щоб зранку було бажання йти тренувати, бути зі своїми футболістами. І я знову повернувся у той маленький клуб “Пасуш ді Феррейра”, який дав мені ту можливість у Прем’єр-лізі. І для мене це був найкращий крок, який я зробив.

Я відновив свою любов і все відбулося природно. Наступного року я вже опинився у “Бразі”, з якою ми посіли четверте місце та виграли Кубок. Цього клуб хотів цілих 50 років. А потім я зробив крок у “Шахтар”, де я перебуваю вже два роки та продовжую любити футбол. Це для мене найголовніше.

Розповідь Паулу Фонсеки слухав Антон Владиславський, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.