Два роки тому Ірина Галай підкорила найвищу точку світу, ставши першою українкою на Евересті. Тоді вона піднімалася з кисневою маскою, а цьогоріч вирішила підкорити четверту вершину світу – гору Лхоцзе – узагалі без балона. Для деяких альпіністів це закінчується трагічно, у чому Ірина переконалася під час експедиції. Журналіст “Українського інтересу” поговорив із нею про страх, смерть у горах і дивне бажання ризикувати життям.

– Як безкисневе сходження впливає на організм?

– Я після експедицій відвідую лікаря, проводжу огляд організму. Кажуть, що дуже небезпечно підніматись на таку висоту без кисню, з’являються якісь порушення у мозку. Є багато непідтвердженої інформації, але я контролюю цей процес, постійно роблю МРТ. І мій лікар сказав, що у такому хорошому стані я не була ніколи. Це дивно, тому що я була без кисню на висоті 8 300 метрів. Це критична висота для організму. Я переночувала дві ночі на 7 800, що в принципі важко навіть уявити кожному альпіністу.

Перед цим мій гід, який вів мене на Еверест (Віктор Бобок у експедиції 2016 року – ред.), сказав: “Ні в якому разі не ночуй на 7 800”. Довелося, бо моєму шерпу стало зле, він не хотів йти вниз. У нас не було запасного кисневого балону, тому що у мене мав бути один екстрений, якщо щось станеться. Він мав лежати у таборі, щоб я могла скористатися. Його не було, так як і табору. Були проблеми з організацією. І коли ми спускаємося у четвертий табір (висота 7 800), шерпа каже, що йому погано, треба трохи полежати. Це вже ніч, і я розумію, що ми вниз уже не спустимось. Тому довелося там ночувати другу ніч.

– У яких умовах ви там ночували? Це великий намет?

– Дуже маленький. Він встановлений на крутому схилі. У ньому ти навіть не лежиш, а сидиш. Штурмовий намет розрахований на двох, а ми ще забрали знайомого хлопця, який пізніше там загинув від гірської хвороби. Я його забрала до намету, бо побачила, що він сидить на вулиці обледенілий. Настільки він замерз.

– У нього не було намету?

– Ні. Він прийшов [у табір], розраховуючи зайти до когось у намет. Але його звідти вигнали, бо прийшли інші люди. Шерпи сказали: “Це не входить у твій пакет, будь ласка, на вулицю”. І це людині без кисню.

– Він також піднімався без кисню?

– Так, тільки він і я. На такій висоті це дуже небезпечно. Розумієш, там кінцівки мерзнуть не від холоду, а від висоти. Організм у стресі відключає периферію, вона йому не потрібна. Він намагається зберегти мозок, а в руки та ноги перестає надходити кров. Тому вони починають замерзати першими на такій висоті.

Коли я його знайшла, він сидів біля намету. Я підняла його та зрозуміла, що він твердий як камінь – він просто замерз. Затягла до нас у намет, і ми ночували втрьох. Сказати, що спали – нічого не сказати. Дуже було холодно.

Ще коли ми прийшли у штурмовий табір, зрозуміли – на вершину ми не підемо. Погода не давала змогу нам йти ні вгору, ні вниз, тому ми залишились. Вже зранку я поговорила з шерпом, кажу: “Слухай, ти думаєш можливо, щоб ми з тобою пішли на гору, і я зробила собі відмітку?”. Тому що 8 300 – це більше, ніж більшість восьмитисячників із 14-ти. Мені треба була ця висота, щоб розуміти далі: чи я можу, чи не можу. Півтора місяці я витратила на акліматизацію. Дуже маленький відсоток людей у світі піднімаються без кисню. Я хотіла дізнатися, чи вхожу до нього, тому що я не хочу кисень використовувати. Хіба що десь на К-2 (Чоґорі, друга за висотою вершина світу – ред.), тому що це й так важка гора й без нього буде непросто. Якщо робити програму 14-ти восьмитисячників, про яку я зараз думаю, точно 90% буде без кисню.  

– До вершини вам не вистачило 200 метрів. Мені тут, у Києві, здається, що це дрібниця. Що таке 200 метрів на такій висоті?

– Десять годин.

– Це вертикальний підйом?

– Ні, він досить пологий. Усі технічні моменти, де треба мати гарну підготовку та знання альпінізму, закінчуються у третьому таборі. Я піднімалася на Еверест (у 2016 році – ред.) з китайської сторони. Там небезпечно, тому що холодніше та вітряно, а тут – багато технічних моментів. Льодовик Хумбу реально дуже небезпечний, там величезні тріщини декілька кілометрів донизу. А на вершині вже пологий підйом, просто дуже довгий. Плюс я ще без кисню, це значно повільніше. Те, що людина з киснем проходить за годину, людина без нього йде чотири. Я йду три, темп все ж таки швидший набагато. Ми просто не встигли по часу. Треба виходити на штурм десь о дев’ятій годині вечора, а ми вийшли о шостій ранку тільки для того, щоб акліматизуватися.

Я чомусь думала, що спущуся у другий табір, відпочину та спробую ще раз. Але коли спускалась з четвертого у третій, нам по рації передали, що загинув Рустем. І після цього я вже не дуже хотіла кудись йти. Просто не було бажання. Я не чекала такого. Якби знала, що він настільки у поганому стані, коли залишала його у наметі зранку, просто не пішла б нагору. Ми б усі разом спустилися. Але він був нормальний, розмовляв.

Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський
Галай: Те, що людина з киснем проходить за годину, людина без нього йде чотири. Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Коли мені подзвонили, я запитала, де він. Мені відповіли, що так і залишився у наметі. Він зараз там, його ще не спустили до низу (розмова відбулася четвертого червня – ред.). Це коштує 15 тисяч доларів. Наскільки я розумію, дружина та консул не мають такої можливості. У нього не було шерпи, це було спортивне сходження без кисню. Повністю сам. Але він був сертифікованим гідом, він знав, на що йде. Але на такій висоті він не був, тим паче без кисню. Думав, що вийде… Я ж кажу, це дуже маленький відсоток людей, які можуть це зробити. Взагалі, 7 800 – це критична висота для організму людини. Там можна перебувати не більше семи-восьми годин. А нам довелося заночувати через погоду, ми не могли нікуди дітися звідти.

– Якщо пояснювати для людини, яка нічого не знає про альпінізм. Що таке гірська хвороба?

– Симптоматика дуже обширна. У Рустема почалися проблеми з легенями. Коли він почав кашляти, я вже чула, що в них вода. Легені заливає водою. Ще є певна ейфорія у людини, коли вона не розуміє, що з нею відбувається. Це також симптом гірської хвороби. Тобі здається, що все дуже класно, тобі спекотно, можна зняти куртку. Тоді люди роздягаються, вище восьми тисяч починають знімати одяг, шапки. Ти будеш усім казати, що тобі дуже добре, а насправді ти вже помираєш.

Я не знаю з чим це пов’язано. Гірська хвороба ще не вивчена до кінця. Я знаю багато випадків, коли людина вже акліматизувалась, але в неї починалась ця хвороба. Взагалі невідомо, звідки вона береться. У мене, наприклад, ніколи не було симптомів. Навіть голова не болить у горах. Хоча це вважається одним із серйозних симптомів. Також це нудота, слабкість, люди дуже швидко втрачають вагу. За декілька днів можна вісім-десять кілограмів втратити. Для порівняння, я не втратила жодного. Яка поїхала, така й повернулась. Напевно, єдина людина, яка не змінилася зовнішньо.

– Це пов’язано з особливостями організму?

– Я думаю, це генетично. Я з хлопцями була в експедиції. Вони піднялися на сім тисяч, і поки їм не принесли кисень, це просто були “трупи”. Їм важко.

– Що відбувається з людиною без кисню на такій висоті?

– Вона може задихатися, слабкість страшна. Ти не можеш встати, навіть підняти голову. Проблеми з тиском починаються. У мене інакше: я ходжу, сплю, зранку їм. Просто функціоную як зазвичай. Я б не сказала, що це від спорту якось залежить. Хлопці дуже гарно підготовлені, але у мене просто є можливість так швидко пересуватися. До базового табору Евересту треба йти 70 кілометрів через гори. Вже тоді було видно, що темпи у нас різні. І вони у моєму темпі йти не могли.

– І це не пов’язано з фізичною формою?

– Абсолютно. Я думаю, що хлопці набагато фізично сильніші мене. Це логічно. Вони все життя займаються спортом. Рома перед Еверестом майже жив у спортзалі, дуже багато бігав. Тарас взагалі з гір не злазить, він гід. Діма теж весь час у спорті, не п’є, не курить. Але ми все одно йшли у різному темпі.

– Чим ви харчуєтесь у горах і що з собою берете?

– У базовому таборі готують, у них є намет як кухня. Готують навіть на другому таборі, а от у третій треба брати їжу вже з собою. У принципі, там не так багато їдять. Але що дуже дивно, мені хотілося їсти, навіть після восьми тисяч. Це взагалі нереально. Ти береш із собою печиво, щось солодке та дуже калорійне. Тому що дуже швидко втрачаєш калорії. Як не дивно, хочеться м’яса. В екстремальних умовах організм його потребує. Тому я постійно кажу, що вегетаріанство – це дуже погана ідея. Якщо у таких умовах організм каже, що йому потрібно саме м’ясо, значить його треба слухати.

– Підйом триває близько двох місяців. Тобто людина втрачає вагу, тому що мало їсть?

– Ні, це від висоти. Там є що їсти, ти не голодуєш. Просто ти піднімаєшся на висоту й втрачаєш вагу від початку гірської хвороби. А вона майже у всіх починається. Я в аеропорту Катманду, коли летіла до Києва, зустріла чехів. Вони були з нами у базовому таборі, це відомі альпіністи. Якби не написи на куртках, які я вже знала, не впізнала б їх. Мінус 25 кілограмів, це вони самі вже сказали. І повністю відрізані пальці на руках. Побачила їх і навіть не знала, про що з ними говорити. Було страшно. Це були не ті люди, яких я пам’ятала. Вони навіть зменшились у зрості, їх просто немає, людина всохла. Це жахливе видовище. Я б дуже хотіла, щоб хтось із відомих фотографів зробив серію фотографій до Евересту та після. Це різні люди.

– Які у вас думки, коли бачите такі наслідки?

– Мене це лякає, боюся цього страшно. Я думала про це, бо мені казали, що без кисню велика вірогідність отримати такі обмороження. Багато людей втрачають кінцівки, тому що сталася якась проблема з балоном і вони там лишилися. Тоді подумала, я ж буду там взагалі без кисню. А це набагато холодніше, бо він кисень дає тепло організму.

Але, слава Богу, я не мерзла. Єдине, коли піднімалися на четвертий табір, у нас не було намету. Це була ніч, на вулиці нереальний вітер, висота – 7 800. Ми з шерпом у цю завірюху намагаємось поставити намет, бо вниз ми також не можемо піти. Тоді я замерзла, не відчувала ні рук, ні ніг. Але швидко відійшла. Якщо є ген висоти, він у мене є.

Фото: Facebook/Irina Galay
Ірина на вершині Деналі. Фото: Facebook/Irina Galay

– Із вами ж піднімалась ще одна людина – Анатолій. Як так склалося, що у нього був намет, а у вас – ні?

– Я не знаю, як це сталося. Я думаю, що була якась кількість наметів. А хто швидше прийшов, ті їх просто позаймали. Коли я прийшла, у Анатолія вже був японець із шерпом. Їх було четверо у маленькому двомісному наметі. Єдине, що вони могли зробити, давали мені чай.

– А ось ця джентльменська штука тут не працює, мовляв, я чоловік, проходь у мій намет? У горах інші правила?

– У принципі, працює.

– Трохи важко уявити, що чоловік сидить у наметі й просто видає чай дівчині.

– Якби тобі було гірше, ніж дівчині, ти б нічого не зробив. А їм було дуже важко, вони були виснажені. Вони не зробили б те, що зробила я. Тобто поставити намет, ще й людині допомогти. Просто у такому стані ти повільно реагуєш на речі, свідомість розсіяна. Велика слабкість: для декількох кроків треба багато часу. Навіть якщо ти з киснем, його треба тягнути з собою.

Саме через це він мені не подобається. Після Евересту я була дуже роздратована цими кисневими балонами, вони мене дуже нервували. Маска незручна, а у ній треба провести три дні. Та й узагалі, із киснем це не те сходження. Я ж іду, щоб навчитися виживати у безкисневому стані. Я ж не йду туди заради вершини, окрім Евересту. Бо тоді це було важливо – рекорд, історія. А зараз для мене це спорт, челендж. Мені цікаво, що я можу зробити.

 

– А що вдягнути у -30°C?

– Нижче навіть. На четвертому таборі було десть -40°C. Це дуже великий пуховий костюм і під ним ще термобілизна. Для мене цього достатньо. Якщо костюм гарний, не пропускає вологу та не продувається, ти захищений. Я ще взяла із собою устілки з підігрівом на акумуляторах, вони працюють годину. Тобто коли починаєш штурм, є година розігрітися. Вони допомагають. Ще можна взяти пакети для води, які ставляться у рюкзак. Наливаєш туди гарячу воду та кладеш до спини, працює як грілка. Бо перше, що замерзає у людини, це спина. Так само пляшки з гарячою водою можна класти у спальник.

Фото: Facebook/Irina Galay
Одяг на Евересті – це великий пуховий костюм і термобілизна. Фото: Facebook/Irina Galay

– Загалом ваги з вами скільки?

– Коли піднімалася у четвертий табір, у рюкзаку було кілограмів сім-вісім. Не більше. Весь одяг на тобі, а у рюкзаку косметика, речі, щось для захисту обличчя, запасні рукавиці. Це не так багато. Із киснем важче, бо доводиться ще нести балон. Він займає достатньо місця у рюкзаку та ваги.     

– Що важче дається, підйом чи спуск?

– Для мене спуск завжди важче. Коли ми піднімались на Деналі, зробили рекордне сходження за п’ять днів. А їжі набрали на три тижні. У мене був рюкзак 25 кілограмів і 45-кілограмові сані, запряжені у бедра. І з цим всім ми щодня долали тисячаметрову висоту. Від цього дуже постраждали коліна та повилітали хребці. Одразу після пробігла марафон, не відновившись. Тому зараз з колінами проблеми. Через це мені спускатися завжди важче, а підніматися нормально.

– Якщо відпочинок, але без гір, це реально?  

– Ну чого, реально. От я з мамою їздила на море, наприклад. Але й там знайшла собі гору та піднялася. 2 600, сама пішки прогулялася. Я люблю активний відпочинок. Маю щось робити весь день, бо просто лежати не можу. Мені екстремального чого не вистачає у житті постійно.

– Як батьки зараз ставляться до сходжень після всіх історій?

– Попросили зробити перерву, цього разу дуже переживали. Кажуть, що навіть більше, ніж коли я на Евересті була. Піднялася буча з цією евакуацією хлопців. Батьки всього цього начиталися, а зі мною якраз не було зв’язку, бо я на сходжені була тоді. Перехвилювалися.

Мені здається, по відношенню до мене це також не справедливо. Я вибрала вже цей спорт, дороги назад немає. А мене, через їхні хвилювання, змушують не ходити. Я розумію, мені їх теж шкода. Якби у мене були діти, у гори б вони точно не пішли. Точно не пішли б на такі висоти. Просто я знаю, що це таке, ця картинка буде постійно перед очима, я буду хвилюватися. А у моїх батьків такої картинки не має. Начитаються якихось дурниць в інтернеті про кладовища на Евересті та роблять із цього висновки.

– Як ви їх переконували, що підйом на Еверест – безпечний?

– Привезла гіда в Закарпаття, він все сам розповів. Що нічого страшного у тому немає. Це тут говорити про це страшно, а там не здається все таким небезпечним.

– Є щось, чого вони не знають про ваші сходження?

– Дуже багато. Після кожної вершини у мене є якісь випадки, про які я не розповідаю нікому. Не хочеться навіть згадувати.  

_________
Говорив Антон Владиславський, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.