Ярина Мірко – 18-річна громадська діячка, мотиваційна тренерка, авторка автобіографічної книги-сповіді “Людина без одягу” та віднедавна збірки власних поезій “Листи до неба”. Дівчина, яка не просто надихається людьми, але й надихає людей сама.

Ярино, розкажіть трішки про себе, чим ви займаєтесь.

Народилася та живу у Львові. Нині навчаюся на факультеті журналістики університету Франка. Активно займаюся громадською, тренерською й письменницькою діяльністю.

“Те, що ми говоримо і те, що ми думаємо – формує нас як особистість, а також дає поштовх іншим”

Щодо мотиваційного тренерства. Чому ви почали ним займатися? Як вишукуєте те, про що розповісти людям?

Я сформулювала собі таку життєву місію – жити, щоб надихати. Надихати своїм прикладом, вчинками, словами. Якось я подумала, що в мене з’явилося багато досвіду в громадській діяльності, у власних проєктах, напрацюваннях. Тому вирішила: “Колись хтось надихнув мене, а тепер я хочу надихати інших людей”. Мотиваційний тренер – це про натхнення. Хтось каже, що я говорю пусті слова, кидаю їх на вітер. Я так не вважаю, адже те, що ми говоримо й те, що ми думаємо – формує нас як особистість, а також дає поштовх іншим. Коли я через рік чи пів року зустрічаю учасників мого тренінгу, а вони кажуть: “Знаєш, Ярино, після цього я почала робити проєкти. Я організувала свою школу лідерства. Я організувала свій фестиваль”, – це неймовірно мотивує.

Як вам вдалося себе зарекомендувати? Просто прийшла й сказала: “Я хочу проводити тренінги”? Якою була перша зустріч?

Тренінги проводжу останній рік. Як це було? Я розуміла, що на той час про мене ніхто не знав. Тому почала сама напрошуватися на перші зустрічі. До того я вже активно вела сторінки у Facebook та Instagram. Почала писати там про свої тренінги. Люди бачили, писали відгуки. Потім почали мене шукати за рекомендаціями. Зараз мене запрошують самі. Їм цікаво прийти послухати, тому це дуже круто.

Фото: Ярина Мірко

Багато людей приходить на зустрічі?

Це залежить від того, куди мене запрошують. Тобто, якщо я приходжу в школу – це може бути 30 людей, а потім можуть сказати, що зараз ще один клас підійде.

По школах ви теж виступаєте?

Є різні програми, через які мене запрошували в школи, тому так. Із останнього – організовувала зі своїм другом мотиваційну зустріч взимку. Вирішила зробити її вперше відкритою. На це теж треба наважитися. До того я приходила туди, де вже є сформована цільова авдиторія та кількість учасників. Це були чи громадські організації, чи школи, чи інші осередки молоді. А цього разу вирішила, що організую зустріч сама. Друзі постійно казали: “Ярино, ти десь ходиш, виступаєш, а ми тебе ніколи не чули”. Я приємно здивувалася, коли попри канікули, на зустріч прийшли близько 60 людей. Просто так. До незнайомої 17-річної дівчинки, яка розказує про якусь там ідею змінити світ на краще, про якесь натхнення й мотивацію, про успіх. Насправді надихає, коли люди цікавляться.

Що вас привело до громадської діяльності?

Я жила, як усі, але завжди була ідея, що хочу щось робити, щось реалізовувати. У шостому класі прийшла в учнівське самоврядування, де розпочався мій шлях активної діяльності. За деякий час зрозуміла, що в школі мені дуже тісно. У 8 класі вже стала президентом. Усе спробувала, тільки на посаді директора ще не була [сміється].

Потрібно було рухатися кудись далі. Якось життя підкинуло мені таку можливість. Зі своєю подругою Уляною я потрапила на україно-американський форум “Open Youth Forum” у Пустомитах (Львівщина). Там побачила, що люди зі всієї України об’єднані спільною метою – змінити світ на краще. Ми тоді напрацювали багато ідей, які можна реалізувати. Після форуму повернулися додому з думкою, що потрібно обов’язково це все втілювати в життя. Ми хотіли створити фестиваль. У 15 років ми таки це зробили – організували свій перший “Active Weekend” – фестиваль активного дозвілля й неформальної освіти.

Розкажіть детальніше про “Active Weekend”.

Ідея з’явилася, коли мені ще було 13 років. Тоді ми поділилися нею з друзями, вони сказали: “Добре, ви це організуєте. Ми прийдемо, посміємося. Хочете – робіть”. Насправді це було жахливо. Твою ідею ніби взяли, пережували й подали тобі назад на блюдці.

У 15 років ми зрозуміли, що можемо зробити це самі. Почали збирати кошти на краудфандинговій платформі. “Aсtive Weekend” відбувся двічі – 14 травня 2017-го й 9 вересня 2018-го. Як це було? Парк культури ми поділили на 8 зон, серед яких: зона неформальної освіти, танці, speaking club тощо. Протягом п’яти годин там відбувалися тренінги, лекції та майстер-класи. Після цього – концерт просто неба.

Фото: Ярина Мірко

Будь-хто міг прийти, адже вхід був вільним. Можна було просто познайомитися з нами та зі спікерами, які мають досягнення в різних галузях. Те, чим я пишаюся – це статистичні дані. За два роки нашої активної діяльності до фестивалю ми змогли залучити близько 1 500 людей загалом. Близько 100 спікерів із різних міст України. Близько 50 волонтерів, які допомагали нам в організації цього проєкту.

“Я вірю, коли ти йдеш своїм шляхом, робиш ту справу, якою ти гориш – Всесвіт цьому сприятиме”

Ви оплачували роботу спікерам?

Це була абсолютно некомерційна діяльність, люди відгукувались на ідею. Напевно, найцікавіший збір коштів – коли ми приходили до підприємців, у кабінети до бізнесменів, стукали їм і казали: “Ви розумієте, у нас є ідея, у нас є проєкт, у нас є команда. Бракує лише маленької фінансової підтримки. Ваш маленький внесок може допомогти нам втілити нашу велику мрію”. Це купляло, адже люди бачили очі, які горіли ідеєю, та розуміли: “Я можу бути до цього дотичний!” Ми збирали просто фантастичні суми за дуже короткий термін. Я вірю, коли ти йдеш своїм шляхом, робиш ту справу, якою ти гориш – Всесвіт цьому сприятиме.

У мене був такий випадок, коли за тиждень до фестивалю нам бракувало тисячі гривень. Ми не знали, де її взяти, але розуміли, що гроші нам потрібні. Ми вирішили, що не будемо скидатися чи просити в батьків. Аж раптом дзвонить телефон. У дужках написано, що Австралія. Ми піднімаємо слухавку, чуємо, що чоловік говорить із нами українською, але з виразним акцентом. Каже: “Я можу вам дати 100 доларів”. Це неймовірно! Він виявився українським меценатом. Уже на другому фестивалі він був одним із наших спікерів.

Як він дізнався про те, що вам потрібна фінансова допомога?

Із соцмереж. Ми активно поширювали цю інформацію. Нереально цікаво, як люди вірять у силу чиєїсь ідеї та допомагають, адже хочуть до неї долучитися.

Цього року Active Weekend буде?

Ні, цьогоріч фестивалю ми не плануємо, тому що кожен із нас зараз займається своєю діяльністю. Я більше розвиваюся в тренерстві. Хоча й проєктний менеджмент не залишила – планую організувати конференцію з неформальної освіти та розвитку Soft Skills (напрям, який допомагає людям соціалізуватися).

Тобто фестиваль не щорічний? Робите його, коли є сили й натхнення?

В один момент я зрозуміла, що він вичерпав себе. Ми могли б передати всі повноваження комусь іншому, але розумію, що фестиваль не має стійкого фінансування. Він просто жив на ідеї, за яку люди платили гроші. Якщо його передати в руки комусь іншому – сумніваюся, що він зможе “зажити”. Ми не заклали механізм, який працюватиме на постійній основі. Тому розуміємо, що зараз Active Weekend не буде. Та й ми вже трохи згоріли в цьому проєкті. Треба рухатися далі. До нових вершин.

“Навіщо чекати, поки мою мрію здійснить хтось інший, якщо я можу зробити це сама?”

Давайте поговоримо про книгу. Як з’явилася ідея написання? Як довго працювали над книжкою?

Те, що хочу написати книгу – знала з самого дитинства. Завжди любила писати, тому розуміла, що рано чи пізно я таки її напишу. Чомусь думала, що першою буде збірка моїх віршів чи збірка новел. Але не так сталося, як гадалося. Рік тому я сиділа на уроці історії. 11 клас, готувалася до ЗНО. Хтось із однокласників обертається до мене й запитує якусь дату з мого життя. Я розумію, що не можу пригадати. Людська пам’ять так функціонує, що ми з часом забуваємо якісь періоди. А в моєму житті є такі моменти, які хочу пам’ятати завжди, які хочу зберегти. Пізніше однокласник обертається й каже: “Ярино, що ти робиш?” А я накреслила в зошиті, на задній сторінці лінію часу й почала ділити своє життя на певні періоди, щось собі малювала. Кажу: “Пишу автобіографію”. Ця фраза так мені засіла в голову, що я подумала: “А чому б її і не написати?”

Я завжди мріяла, щоб про мене хтось написав книгу чи зняв фільм. А навіщо мені чекати, поки мою мрію здійснить хтось інший, якщо я можу зробити це сама? Тоді я вирішила, що написати книгу – це буде хороший подарунок собі на повноліття. Тому, “Людина без одягу” – автобіографічна книга-сповідь про мистецтво бути собою.

Автобіографічна книга Ярини. Фото: Ярина Мірко

Вважаю, що бути собою – найвишуканіше мистецтво. Заявляти світу про свої мрії, про свої амбіції й про свої цілі – не кожен може на це наважитися. А “Людина без одягу” – це кожен із нас. Коли ми читаємо цю книгу, то на папері постає моя, а в думках – ваша біографія. Кожен у ній знайде свою точку перетину.

Виходить, ви писали її два роки?

Рік писала, дописувала в нотатках. Але структурувала в суцільний текст протягом 21 дня. Люди інколи кажуть, що щастя любить тишу. Я в це не вірю з однієї простої причини: якби я нікому не розказала, що пишу книгу, то ніколи б її не написала. Якось я прийшла на роботу й колега запитав про книгу. Я зрозуміла, що в мене нічого не написано, є тільки абстрактні тексти десь у нотатках. Тому, у новорічну ніч загадала бажання видати книгу. Написала його на маленькому клаптику паперу, який підпалила, кинула в шампанське й випила до дна. І з 1 до 21 січня кожної ночі я писала. Тоді повністю змінила свій графік. Вставала зранку, йшла на роботу, приходила з роботи, лягала спати до вечора, а ввечері прокидалася й приблизно з 10-ї до 3-ї ночі я працювала над книгою. 21 січня о 1-й ночі я поставила останню крапку. Потім почалися домовленості з видавництвом, із редактором, із дизайнером. У квітні я отримала свою книгу. За три тижні до мого дня народження люди дізналися про неї. Це було нереально.

Хто допоміг видати книгу, хто став спонсором?

Я заробила на цю мрію сама. Дев’ять місяців витратила на роботу, яка мені страшенно не подобалася. Але я заробляла на мрію.

“Інколи для того, щоб отримати щось більше, потрібно відмовитися від деяких речей, які ти вже маєш”

Працювала спеціально для того, щоб видати книгу?

Я шукала роботу. Усі запитували, чому не шукаю щось інше, щось по спеціальності. А я розуміла, що мені потрібні швидкі гроші, тому мала чіткі межі. Попри те, коли ти приходиш на ненависну роботу, щоб заробляти на мрію – вона стає зоною комфорту, це дуже сильно затягує. Тому було важко звільнитися. Але інколи для того, щоб отримати щось більше, потрібно відмовитися від деяких речей, які ти вже маєш.

Як вдалося знайти видавництво, художника, дизайнера?

Мені дуже пощастило з друзями. Громадська діяльність допомогла знайти людей, до яких я змогла звернутися. Дизайнером книги стала дівчинка, яка до того розробляла логотип для фестивалю. Редактором – моя вчителька. Стосовно верстки – так само, за допомогою знайомих та друзів знайшла дівчинку, яка зверстала книгу. “Людина без одягу” вийшла б мені набагато дорожче, якби не друзі, які просто згодилися допомогти.

Скільки було варіантів обкладинки?

Я зателефонувала дівчині, яка займалася зовнішнім виглядом обкладнинки й кажу: “Знаєш, я уявляю дівчину і, чомусь, квіти: або троянди (адже вони красиві, але колючі, як кожен із нас), або ромашки (символ чистоти й природності)”. Дизайнерка надіслала перший варіант, який мені відразу сподобався. Я зрозуміла: “Вау, це те, що я хотіла бачити”. А назву, до речі, вигадала не з першого разу. Із нею завжди найважче. Серед обдуманих: “Сповідь при денному світлі” та “За фіранкою 18-річної душі”.

Які були відчуття, коли ви вперше побачили свою книгу?

Уперше брати книгу до рук – це, напевно, як уперше брати новонароджену дитинку. Ти ж її ніколи до цього не бачила, своєї книги. Ти спілкувалася постійно з видавництвом, домовлялася про щось. Аж раптом тобі приходить повідомлення з пошти, що книга вже на складі. Ти приходиш її забрати, швиденько розпаковуєш і розумієш, що твоя книга у тебе в руках! Це дуже неймовірні відчуття.

Що треба для того, щоб здійснити свою мрію? Достатньо бажання?

Я зрозуміла, що краще за мотивацію працює дисципліна. У певні моменти я лінива. Така ж, як і всі – лежу на дивані, не хочу нічим займатися. Але водночас розумію: якщо себе дисципліную – зможу чогось досягнути. Нещодавно переглянула фільм “Засновник”, із якого фраза головного героя мене страшенно надихнула: “Для того, щоб досягти успіху, тобі не потрібні гроші, розум чи талант. Тобі потрібна наполегливість. У світі надто багато талановитих дурнів і розумних невдах”. Цей вислів став для мене важливим вектором руху, певним дороговказом.

Що для вас український інтерес?

У мене віддразу така асоціація: “інтерес” – те, до чого ти маєш проявляти зацікавлення. Тому, український інтерес – це, напевно, те, що має робити кожен із нас. Цікавитися історією своєї країни, вивчати свою мову – це про український інтерес. Не бути пасивним громадянином, бути включеним у події, бути завжди “в тренді”.


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.