Незабаром в Музеї історії Києва відкриють виставку-інсталяцію “Вмісти своє життя у валізу”. Організатори хочуть, щоб відвідувачі відчули на собі, що таке бути переселенцем з Донбасу чи Криму. Мета, безперечно, шляхетна. Творці, серед яких, до речі, є й переселенці, намагаються у такий спосіб зламати стереотипи про жителів окупованих територій та зрозуміти, що життя у них, насправді, не цукор.

На перший погляд все чудово. Але, вважаю, що спосіб, який обрали такі собі “лицарі”, просто пекельний. Що собою представляє виставка? Далі цитата:

“Детально продуманий простір з елементами КВЕСТУ та 360-відео змусить відвідувачів за кілька хвилин пережити раптовий від’їзд, пройти контрольно-пропускний пункт, знайти нове помешкання та почати життя спочатку”.

КВЕСТ??? Ну, серйозно?? А перед тим, як “пережити раптовий переїзд” організатори пропонують випити кави. Розумію, що ніхто не пригощатиме кавою та тістечками всіх відвідувачів, це буде лише під час презентації виставки для преси. Але якого біса? Ви пропонуєте під кавусю з цукорком подивитися як переселенці проходять КПП? Я просто нагадаю, що під час перетину блокпостів лише за кілька місяців 2019 року загинув десяток пенсіонерів. Щодня десятки тисяч людей стоять у чергах на нульовій лінії, щоб її перетнути. Серед них є і моя бабуся, якій осьо-сьо стукнуло 80. І в черзі у них латешки з пінкою немає, як і туалетів. Тільки міни навкруги.

Справжній квест був у 2014-му, коли переселенцям просто нереально було знайти квартиру на підконтрольній території – у рідній Україні. І зараз можна побачити об’яви від орендодавців з приміткою “людям з пропискою в ОРДЛО не турбувати”.

20-річні студентки шукали квартиру у Вінниці. Я з подругою приїхали навчатися у своєму рідному донецькому універі, який вимушений був бігти з-під окупації. Приходимо дивитися одну з квартир (першу після надцяти відмов), кажемо: “З Донецька ми”. Господар подивився на нас та відповів: “І шо, ви автомати з собою привезли, буянити будете?”. Крутезний квест.

А як бути з довідками переселенців? Я чудово розумію, чому їх запроваджують і не звинувачую владу. Цей папірець має бути якоюсь гарантією нашої українськості. Але це приниження – розуміти, що ти не можеш нічого, навіть фотографію вклеїти у паспорт без довідки.

Я їхала з Донецька під обстрілами. На другий день після мого від’їзду повністю розбомбили вокзал. Люди в поїзді їхали мовчки! А це в плацкарті! Молилися, щоб не бахнуло у вагон.

Я сильно сподіваюся, що помиляюся, і виставка вийде чудовою. Що відвідувачі все відчують та зрозуміють. Але квест на виставці триватиме пару годин. Мій – понад п’ять років, і коли завершиться – не знаю.


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.