15 травня п’ятий президент України Петро Порошенко підписав такий довгоочікуваний закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Здавалося б, мовні перипетії останніх років мають вщухнути. Та чи ідеальний новий закон і що він змінить у повсякденному житті українців? Про це в інтерв’ю “Українському інтересу” розповіла письменниця, громадська діячка та відома борчиня за українську мову Лариса Ніцой.

Ухвалення багатостраждального закону про мову називають знаковою подією для нашої держави. Мовляв, нарешті українська мова захищена. Що ви скажете про цей закон? Прокоментуйте його положення, будь ласка.

В Україні є глобальна проблема, яка, здавалося б, не стосується повсякденного життя чи ухвалення законів. Але насправді вона прямо стосується. Ми – нечитаюча країна. Візьмемо, наприклад, економічні показники читаючих країн і нечитаючих. Останні не можуть збудувати процвітаючу економіку. Чому? Дуже гарну фразу сказав колись американський дослідник Джим Треліс: “Нечитаюча нація ухвалює неправильні рішення: вдома, на роботі, на ринку, на виборах”. І ці слова показують важливість читання, яку зрозуміли успішні європейські країни. У них існують цілі державні програми популяризації читання і книги, на це витрачають великі гроші. Націю, яка читає, не можна обдурити, нею не можна маніпулювати. Їй не втюхаєш нічого як на базарі, так і на виборах.

А тепер повернемося до мовного закону. Нечитаюча нація вважає, що влада, яка зараз відійшла – патріотична, бо ця влада так сказала українцям. І нею був нарешті ухвалений цей закон про мову. Я ж кажу: українці, вас вкотре обдурили. Вас взули тим, що ви не читаєте. Вам сказали, що патріоти ухвалили закон про мову, який вам справді дуже потрібний, і ви повірили. А відкрийте й уважно прочитайте цей закон.

Скажімо, норма про проведення зовнішнього незалежного оцінювання державною мовою. Чудова норма, але за законом вона вступає у дію через 11 років!

Візьмемо положення про навчання для національних меншин повністю їхньою мовою. Чи ухвалили б патріоти таке? Конституційний суд ще у 1999 році сказав, що все навчання повинно бути українською мовою. Тільки вивчення окремих предметів має бути мовою нацменшин. Однак ніхто не зважає на рішення Конституційного суду, до речі, обов’язкове до виконання для всіх в Україні і не підлягає оскарженню. Це означає, що все навчання нацменшин проводитиметься на їхній мові. І коли додаватимуть предмети українською, це все одно буде менший обсяг державної мови. Такого немає у жодній країні світу.

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Ще у мене була суперечка щодо мови правоохоронних органів. В ухваленому законі написано, що з особами, які не розуміють української, можна розмовляти іншими мовами. Ну ніби нормальна практика. Але у мене виникає питання, хто ж такі ці особи, які не розуміють української мови?

Мабуть, особи, які не є громадянами України.

Так, це іноземці. Бо хто ще в Україні може не розуміти української мови, окрім іноземців? Як на мене – ніхто. То чому в законі не прописати не “особи”, а “іноземці”. Здавалося б, та яка різниця? Велика. Під словом “особи” ми моделюємо в країні ситуацію, що у нас на законодавчому рівні передбачаються якісь громадяни України, які не розумітимуть української мови. А як так? Мою правку відкинули, сказавши, що неможливо з’ясувати в особи чи іноземець вона чи ні. Отак.

Коли прочитати закон, то не такий він і патріотичний, як здається. Багато статей набувають чинності через два-три роки. Скажімо, міжнародні заходи можна проводити іншими мовами. Зрозуміло, що й російською. Це стосується і проведення культурних заходів, якщо такий задум автора. Захищати наукові дисертації також можна або українською, або мовами ЄС. Добре, що не російською. Але чи мови ЄС працюють на підсилення української? Ні. Правильно було б сформулювати, що наука повинна бути обов’язково українською з перекладом мовами ЄС. У багатьох статтях залишили щілини для російської мови, або українську замінюють мовами ЄС. Але ж нам розказали, що закон спрямований на захист нашої мови. Слабкуватий захист, скажемо відверто. Чому ж ми повірили? Бо не читаємо. Україножери кричать, що закон надто націоналістичний. По-перше, їхнє завдання кричати проти українського. А по-друге, вони кричать знову від нечитання. Вони не читали цей закон. Він абсолютно м’який і залишає усім право на їхню мову.

Але хоч якісь плюси ви бачите у ньому?

Плюс у тому, що це психологічна підтримка для українців, які хоч і не читають, але знають, що такий закон є й мову він утверджує. Звісно, є у цьому законі позитивні статті, які мені дуже подобаються. Вони як пісня. Наприклад, що ми маємо надавати перевагу українським відповідникам перед іноземними словами. Відразу ж згадала закон про булінг, який ухвалила ВР. Я тоді обурювалася і вимагала, щоб не проводили у нашу законодавчу базу іноземні слова, тим паче, якщо є наші відповідники. Цей закон так і пишеться: Закон про булінг, а в дужках – цькування. Можна тепер подавати правки і познімати це слово “булінг”.

Якщо взяти французький закон про мову, у них теж написано, що треба вживати французькі відповідники, а не англійські. Але за це ще й штрафи прописані. Кажуть наш закон жорсткий. У чому? Може там палицями передбачено когось бити, чи в тюрму саджати?

Читайте також: Новий Закон про мову. Що до чого?

Українці зараз у відповідь на голодомори, розстріли, знищення цілої нації через мову мали б сказати твердо: “А зараз буде українська мова, а хто не хоче – платіть штраф”. Погодьтеся, це м’яка відповідь на той терор, який ми пережили. Однак ми в законі говоримо не твердо, ще й вибачаємося, що ввели штрафи. До речі, у законі прописано, що штраф сплачується не відразу. Людина попереджається, а якщо уже вона повторює свою помилку протягом року, тоді її штрафують.

У французькому законі в статті 15 передбачено, що субсидії, державні допомоги і пільги громадянам надаються лише у тому разі, коли ці громадяни не порушують закону про мову. Якщо громадянин отримав субсидію, а потім порушив закон про французьку мову, то має повернути кошти державі – 100%. У нас такого немає. У чому ж наш закон жорсткий?

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Поки всі мови навколо розвивалися й процвітали, навіть та ж російська, українських носіїв мови знищували, а українську мову висміювали, робили її сільською, мовою бидла.

Наш закон дуже м’який. У цьому його мінус. Плюс – що українці нарешті отримали цей закон. Із часом ми його вдосконалимо. Я принаймні на це сподіваюся. Але вдосконалювати буде не так легко, як здається. Нам знову доведеться пройти через скандали. А я була за те, щоб уже зараз усе вирішити. Не вийшло зараз. Ще й на майбутнє лишили собі чорну роботу.

Як змінювалася мовна ситуація в Україні з 1989 року, коли вперше в законодавстві було закріплено статус української мови як державної, до сьогодні? Ваші спостереження.

У нас завжди вистачало патріотів, які на власній ініціативі популяризували мову. Поготів здобуття незалежності принесло сплеск українськості. У нас же кожна революція приносить пробудження патріотизму, а потім воно йде на спад.

У 91-му ми пережили сплеск українськості, а потім знову почалося повзуче зросійщення через відсутність чіткого механізму захисту української мови на законодавчому рівні.

Потім прийшов “закон Ківалова-Колесніченка”, який наробив багато шкоди. Він був неконституційний. У нас же прекрасна Конституція, де написано: українська мова є державною. У статті 10 виписана чітка ієрархія слів “забезпечує” і “гарантує”. “Забезпечує” – в ієрархії стоїть вище і має ширше значення. Держава забезпечує розвиток і функціонування української мови, тобто робить усе можливе через різні інструменти (адміністрації, установи, фінансування, суди тощо), а мовам нацменшин – лише гарантує, тобто, дозволяє.

У 1999 році Конституційний суд роз’яснив, що означає державний статус мови. Це не лише спілкування нею у владних кабінетах, а й обов’язкове спілкування у всіх публічних сферах життя. Але наш народ не читав цього. І влада не читала. Рішення було ухвалене 20 років тому. Тобто два десятиліття маємо рішення про обов’язковість української мови, а ми як ману небесну чекали цього закону.

Що ви розумієте під поняттям рідна мова?

Я вважаю, що слово “рідна” у нас використовується неправильно. От уявімо, що є громадянин України угорського або, скажімо, польського походження. Якщо для них рідна мова угорська і польська відповідно, а українська тоді не рідна? Вдумайтеся лише, вони українці, а українська мова для них не рідна. Це неприйнятна парадигма. Тому, як на мене, краще вживати материнська мова – та, якою мама навчила говорити. Але українська їм теж рідна, бо вони громадяни цієї країни. На шкільних книжках я пропоную писати, наприклад, “Підручник з польської мови”, а не з рідної мови. Якщо ж писати “Підручник з рідної мови”, то у дужках вказувати українська, або польська тощо.

Які події у вашому житті пов’язані з мовою?

Так склалося, що у нас було багато родичів у Петербурзі, Москві, Миколаєві, Вінниці, Києві. А моя сім’я жила в районному містечку. Ми були такі собі “селюки”, на тлі родичів, хоча тато мій був керівником районного рівня, і родичі нас вважали “куркулями”. Усі родичі-містяни розмовляли російською мовою, лиш ми українською. Я хотіла вступити на філологічний факультет і стати вчителем російської мови. Я соромилася, коли ми приїздили у Київ, бо навіть у транспорті, чуючи від нас українську, люди зиркали. Але доля так склалася, що я вступила на український факультет. Хоча обожнювала російську літературу.

У мене приймав іспит професор-дисидент. Він був арештований за буржуазний націоналізм. Уявіть цю картину. Він на мене дивився круглими очима, мовляв, чого ти сюди прийшла. Це була співбесіда – допуск до екзаменів. Я розповіла комісії, як сильно люблю російську класику. Почала напам’ять читати вірші Єсеніна, Пушкіна, Острового. Професора це здивувало. Мені сказали: “У нас тут українська філологія, вам у сусідні двері”. На що я відповіла: “Я там вже все знаю, я хочу навчитися української літератури, бо не знаю її”. Мені поставили найвищий бал.

А от іспит з української літератури ледь не провалила. Мені попалося питання про Архипа Тесленка, а я тоді вперше почула це прізвище. Мене врятували питання про мову, на які я відповіла блискуче. Отримала трійку – спільну оцінку за обидва предмети, а наступні іспити склала відмінно.

Вступила. Закінчила український факультет. Мої викладачі Кропивницького педагогічного вишу зробили з мене українку, вони світоглядно мене заразили.

А як пов’язані мова і світогляд?

Мова – це не просто говоріння, це творення мислеформ. Мова формує свідомість. Наведу приклад, як я стала об’єктом спонтанного експерименту. Ще до війни дуже любила слухати Кіркорова, Распутіну, Газманова. Українську музику не сприймала, Скрябіна не любила. Потім я вирішила відмовлятися від російської попси. Я взагалі з дому все російське викинула. І звучання російської музики і фільмів забрала зі свого простору. Моя мама теж почала слухати українське. Але ми пройшли два різні шляхи: я – через принципову позицію, а маму примусило законодавство, коли почали вводити квоти. Ми припинили слухати російське з різних причин, а результат виявився приголомшливим.

Мова – це не просто говоріння, це творення мислеформ. Мова формує свідомість.

Якось наш знайомий запропонував нам послухати пісню Кіркорова, від якої сам був у захваті, а ми не сприйняли її від слова “зовсім”. Тепер ми обоє плачемо над піснями Скрябіна, якого раніше не сприймали. Ми витіснили зі своєї голови російське і заповнили українським. Ми відчули смак українського. І все через мову. І це неймовірні відчуття.

Яким, на вашу думку, є майбутнє мови в епоху глобалізації та інтернет-революції? Які мови мають шанс на збереження та розвиток?

Думаю, дуже скоро ми ходитимемо з такими приборами, які відразу перекладатимуть мову. Можливо навіть телепатичними – це у далекому майбутньому. У ближчому – вже є приборчики, які синхронно перекладають з мови на мову. Я абсолютно впевнена, що мови будуть збережені і не станеться змішування, не буде спільної мови для усього людства. Нам пророчили, що кіно замінить театр. Не замінило. Це два різних види мистецтва. Так само як електронна книжка не витісняє паперової. Вони існують паралельно. Отак і мови будуть збережені. Можливо деякі мови втратимо, на жаль, а деякі відродимо, як євреї свою відродили. Але мовна унікальність буде збережена.

Як зробити українську популярною в Україні?

Тільки законами і фінансуванням. Так, як це зробили інші країни. Потрібна державна підтримка. Наприклад, ми вимагали від Порошенка, щоб він ухвалив рік мови. Але він відмовлявся це зробити. Коли оголошується рік на якусь тему, то під неї пишеться державна програма, уряд виділяє кошти. Програма спускається на виконання обласним і районним адміністраціям, тобто йде по вертикалі. Влада щоквартально має відзвітувати, що зробили за цією програмою. Уряд зі свого боку має прозвітувати, що він профінансував, і де взяти кошти на наступні проєкти.

Коли ми написали листа до Порошенка, відповіді не отримали. Прийшли в міністерство культури, але там нам натякнули, що це невдала ідея. Тоді я звернулася до лауреатів Шевченківських премій – і ті написали звернення до президента, щоб він проголосив рік української мови. У відповідь – тиша. Тоді я звенулася до акторів, відомих діячів культури – у відповідь тиша. Підготували звернення, яке підписали 179 нардепів – знову від президента нічого. Далі три президенти – Кравчук, Кучма і Ющенко – написали звернення. На них теж ніхто не зреагував. Домовляюся з головою Світового конгресу українців, надсилаємо звернення від діаспорян.

Згодом виступає Порошенко: “Мене тут просили провести рік української мови, то я хочу сказати – що нам той рік? Нехай це буде десятирічка”. Звучить гарно. Але хто ж буде звітувати про виконання? Не цей президент, і навіть не наступний. Президент оголошує десятирічку, і 31 травня 2018 року видає Указ у двохмісячний термін написати державну програму розвитку української мови. Проходить час, програми немає, уряд її не написав. Тоді я скликаю науковців, видавців, кінематографістів, і ми пишемо різновекторну програму, яка включає навіть центри моніторингу розвитку мови. Віднесли програму до уряду. І що ви думаєте – її висміяли і відхилили. Скоро вже два роки минає, як мала бути написана програма. Ми вже маємо іншого президента, а програма розвитку й підтримки мови і досі не написана. Тому, якщо держава не популяризуватиме мову, як вона стане популярною?

Відійдемо від мовного питання. Останнім часом усі говорять про український інтерес, але таке враження, що не усі розуміють це поняття. У чому ви його вбачаєте?

У мене є мрія, щоб ми зробили Україну привабливою цукеркою. Спочатку для себе, а потім для іноземців. Ми ж повертаємося в Європейську родину?

Україну з Європою пов’язують династичні зв’язки. І це не лише Анна Ярославна у Франції. Шість королев Угорщини були українками, дві українки – королевами німецьких земель, дві – візантійськими імператрицями, одна правила Загребом. Українки були королевами Болгарії, Швеції, Норвегії. І це не весь перелік. Наші королеви започатковували династичні роди. Ми родичі з європейськими країнами. Ми повертаємося у родину.

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Але ми не повинні скидатися на бідних родичів з протягнутою рукою. Що ми можемо їм запропонувати? Чим ми можемо їх здивувати? Я думаю, в найближчій перспективі, Україна може стати туристичною родзинкою Європи. Ми можемо здивувати світ нашими прадавніми традиціями, бо ми – нащадки древніх цивілізацій. І це не віночки й шаровари. Ці традиції треба витягнути зі скрині. У нас вбивали нашу ідентичність століттями, а нам треба повернутися до свого. І показати на весь світ.

Наприклад, Китай святкує свій Новий рік, про їхніх драконів і ліхтарики знають усі. А ми чим гірші? В українців теж був свій Новий рік, який зустрічали весною. А давайте покажемо, як ми це робили. Давайте “відкопаємо” нашу давню традицію, знайдемо рецепти, звичаї, одягнемо строї…

Або візьмемо наше святкування Різдва. Усі знають про бразильські карнавали. У нас є свій – Вертепи з зіркою, колядою, козою, смертю, ангелом… А нехай уся Україна заколядує і піде вертепами в містах і селах! Запросимо до себе іноземців. Цікаво? Авжеж.

Чи Геловін. Увесь світ знає про нього, але праукраїнці теж у ці дні ставили гарбузи, лише в нас у ці дні було інше свято, інший “геловін” з іншим змістом. У всіх однаково – а в нас інакше! Хіба це не цікаво? Дуже. Нам треба підняти нашу культурну спадщину. У цьому повинен бути наш інтерес. Але не лише цим ми здивуємо світ. У подальшій перспективі – нашими ІТ-технологіями, бо ми вже сьогодні четверта країна світу в цій галузі. А розробки наших учених, які продаються в різні країни через брак фінансування нашою державою. Пора їх втілювати тут, у себе. Я думаю, це будуть і досягнення в “зеленій” енергетиці.

Але насамперед ми повинні полюбити себе. І почати хвалитися усім, що в нас є. Нас завжди вчили, що ми повинні бути скромними. Що розповідати про гарні справи – це нескромно і це піар. Але ж усі країни піаряться! А українці зі своєю скромністю дійшли до того, що ми вже не скромні, ми затюкані. Досить. Наш інтерес – це розправити крила – і полетіти! І розтрубити на весь світ про свій політ. Ой, нас чекає прекрасне майбутнє. І це майбутнє ми ще застанемо за свого життя.


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.