Про гібридну мовну політику в українському законодавстві та зміни в мовному середовищі України в часи незалежності “Українському інтересу” в ексклюзивному інтерв’ю розповіла докторка філологічних наук, професорка Національного університету “Львівська політехніка”, відома політична та громадська діячка Ірина Фаріон.

Пані Ірино, ви напевно вже знайомі зі змістом та положеннями закону про забезпечення функціонування української мови як єдиної державної. Можете прокоментувати?

Скажу так: позитив на міліметр, а крику “Ура!” – на тисячу кілометрів. У закон сьогодні треба вводити величезну кількість змін.

Як можна в “шизофренічній мовній атмосфері” сформувати громадянина України, якого так дуже хочуть назвати “українцем”? Хоч він українцем бути не може, у нього в голові – горох, капуста, гнила підошва і здохлий кіт. І через “мовний закон” вони це утверджують.

Нам вибивають із-під ніг мовну основу через освіту. А це є основа основ! Бо ми покладаємо великі надії на своїх дітей. Виявляється, наші діти опиняються в полілінгвальному середовищі. Ба більше – відповідно до закону про середню освіту, у кожній державній школі може бути відкритий клас з мовами нацменшин. Складається таке враження, що ми не виходимо з колоніальної моделі мовної освіти. Ми її культивуємо і продовжуємо.

Те, що написано в тому “мовному законі” – це гібридна мовна політика. Не колоніальна – гібридна, не національна мовна політика. І вона насправді не штучно, а реально відображає загальну мовну свідомість суспільства. Тому для мене не дивно, що цей закон такий. І, що навіть гібридний закон викликав такий спротив в українофобських середовищах.

У цей закон введено просто неймовірне поняття – “мова, прийнятна для сторін”. Звідки воно взялося? Дуже просто – із закону про мови 1989 року. Це свідчить, що сучасна українська політична “еліта”, так само, як і українське суспільство, перебуває на стадії “совка” й досі.

Якщо аналізувати праці чужинців щодо нашого законодавчого поля, то навіть вони дивуються з такого формулювання: “мова, прийнятна для сторін”. Де вона є? У засобах масової інформації, у сфері споживача, в охороні здоров’я, у транспорті. Виходить, що начебто перша мова – українська (за замовчуванням), а далі (якщо хтось говорить не українською, а російською, наприклад) – йде інша мова. Скажіть, будь ласка, це законодавче поле України чи це законодавче поле на базі Української Радянської Соціалістичної Республіки?

Читайте також: Новий Закон про мову. Що до чого?

Тому я спочатку називала цей закон “малоросійським”. Пригадуєте, як “благонамеренные малоросы” зверталися до Валуєва, щоб заборонити Біблію в перекладі українською? Це робили чужинці. Тому, що їм з-під ніг вибивали парафіяльні школи. Школи ставали недільними та нецерковними. Церковники збунтувалися. Вони тоді були основною ідеологічною “трубою”. Тепер у нас “благонамеренные малоросы” пишуть Закон №5670-Д, який насправді не відображає національної моделі мовної політики, яку так блискуче нам демонструють країни Балтії. Чого говорю про ці країни? Тому що ми з ними були в одному лайні, що називалося “СеРиСеРи”. Я ж не ставлю за приклад Німеччину, де тяжко собі уявити, щоб у сфері споживання була “мова, прийнятна для сторін”. Чи ми приїжджаємо у Францію і там також “мова, прийнятна для сторін”? Тобі кажуть французькою, ти кажеш, що не розумієш, а тобі шукають “мову, прийнятну для сторін”?

На чому б хотіла наголосити. Нам вдалося забрати дещо вкрай негативне з цього закону – другий пункт першої статті, який звучав так: “Державна мова не може бути перешкодою для розвитку потреб мов національних меншин”. Це повний “зашквар”. Якщо б залишився цей пункт – далі закон можна було б не читати. У суді всі українофоби посилалися б на цей пункт. Звідки взята була ця фраза – страшно подумати. Із закону Ківалова-Колесніченка – там вона шоста. Тут вона була перша, другий пункт. Звідки взяли це “видатні лінгвісти” Колесніченко і Ківалов? З Європейської хартії, тільки обернули навпаки. У преамбулі Європейської хартії написано, що регіональні мови не можуть бути перешкодою для вивчення державної (офіційної) мови. Ці ж поміняли місцями.

Підсумовую: у теперішніх умовах колонізованого мешкання, відсутності належного рівня мовної національної свідомості – цей закон з об’єктивних причин не міг бути іншим. Але не треба йому “грати в тріумфальні труби”. Треба дивитися на нього як основу для дуже поважних змін притомного українського парламенту. Коли він буде притомний – сказати не можу.

Ви добре пам’ятаєте, як змінювалася мовна ситуація в Україні від 1989-го року до сьогодні. Як змінювалася Україна, мовне середовище? Ваші спостереження.

Ситуація змінювалася так: 1989-2003 роки… Чому до 2003? Бо в 1999 році сталося епохальне рішення Конституційного суду – притомний суд 14 грудня 1999-го дав тлумачення десятої статті Конституції України. Відповідно до цього тлумачення, в усіх публічних сферах (передусім в освітній) треба використовувати державну мову. Це було ключове рішення, яке свідчило, що судова гілка влади, зокрема та, яка тлумачить Конституцію, відповідає національній мовній політиці. Але таке в нашому політичному мовному житті за тих 30 років було тільки раз.

Було ще раз, коли, здається у 1996 році, Кучма разом із Медведчуком та Порошенком протягнули Європейську хартію мов. Тоді Конституційний суд ще раз визнав Європейську хартію неприйнятною для нашого вжитку. Але для Кучми це не було перешкодою запустити в парламенті цю хартію знову у 2003 році.

Що це означає: якщо 1996 рік закріпив у десятій статті фактичну контраверсійність (у перші частині українська мова державна; у другій – захист російської мови та мов нацменшин), у 1999 році Конституційний суд намагався це збалансувати, сказавши, що захист російської – це не означає призначення їй статусу державної, то, коли Конституційний суд сказав, що хартія не відповідає нашим вимогам – партія СДПУ(о) вдруге заносить хартію для голосування в парламенті. І вони цю хартію ухвалюють.

У 2006 році за президентства Ющенка хартія набула чинності, почалися зворотні процеси до радянської мовної моделі. Але мовна свідомість суспільства все-таки почала змінюватися в позитивний для України бік. Можливо, це пов’язано з тим, що значна частина суспільства усвідомила себе мешканцями окремої держави, що називається Україна, а не УРСР. Але ухвалення цієї хартії уможливило “законсервування” російської мови на сході та півдні України. Тоді, посилаючись на хартію, вони почали цій мові надавати статусу регіональної.

Ющенко за десять днів до своєї катастрофічної поразки підписує 15 лютого 2010 року “Концепцію державної мовної політики”. Концепція геніальна, але це просто Маніфест, нічим не підкріплений. Тобто команда Ющенка не мала в собі ані політичної сили, ані політичної волі проголосувати тоді за відповідний “мовний закон”. Ми отримали знову “відкат назад” через Віктора Януковича, який прийшов до влади 2010 року із гаслом “Надати російській мові статусу другої державної”. Тут першу скрипку починають відігравати Колесніченко і Ківалов зі своїм “мовним законом”. Тобто нас знову намагаються повернути до Закону про мови УРСР.

Тоді починається “битва”, що врешті завершилася скасуванням цього закону в Конституційному суді. Себто, попри всі негативи, про які ми говоримо, зміни у формуванні національної мовної свідомості відбуваються. Звісно, вони не відбуваються так, як цього хотілося б тим сильним людям, які від природи вільні та достатньо незалежні, але вони мають рух до позитиву. Тому в теперішній Верховній Раді України, навіть у такій ліберально гнилій, неможливо ухвалити закон про посилення статусу російської мови. Це можливо було зробити в період Кучми, наприклад. Ні в період Ющенка, ні тепер, після Майдану це нереально.

Але наше суспільство надзвичайно амбівалентне. Й амбівалентне воно не в тому, що, наприклад, на заході України більше хочуть української мови, ніж на сході й півдні. Одна й та сама людина – контраверсійна, вона каже: “Українська мова це, звичайно, добре, але не треба принижувати російську”. Оце наша “дурнувата мантра”.

Насамперед, російська мова – це не мова нацменшини, це мова окупантів. Ця мова має бути виведена із закону про нацменшини й, тим більше, з Європейської хартії. Жодна країна не завела через Європейську хартію захист аж 13 мов. Тому, що кожна країна має своє визначення того, що таке “регіональні мови”, “меншинні мови” й взагалі, що таке “національна меншина”.

У нас кардинально потрібно змінювати закон про національні меншини, який існує в редакції 1992 року з певними правками. Динаміка без сумніву є, але сучасний стан – це стан гібридного мовного поля.

Яким на вашу думку є майбутнє мови в Епоху глобалізації й Інтернет-революції? Які мови мають шанс на збереження та розвиток, а які приречені на зникнення?

Приречені до зникнення ті мови, у яких приречена нація. Сила мови визначається не її граматичною стрункістю чи лексичним багатством. Сила мови визначається наступальністю, самодостатністю й самооцінкою її носіїв. Все. Це казав французький філолог Андре Мартіне.

Не треба дуже тішитися з того, що на якомусь конгресі колись українську мову визнали наймилозвучнішою. Ну і що? Кому це треба? Суть не в тому, що синтаксис української коротший, ніж московський на 25% тексту, але набагато інформативніший. Суть у тому, як народ ставиться до своєї мови. А для того, щоб народ належно ставився до своєї мови, йому потрібно сформувати україноцентричну оптику. Хто її має формувати? Освіта. А що в нас робить женщіна Грінєвіч? Вона разом із Сергієм Квітом виставляють пріоритети не на українську мову, а на англійську. Якщо викладач пише свою монографію англійською мовою, то він за це дістає 240 балів рейтингу. А якщо виходить монографія розміром 700 сторінок українського тексту – дають 40. Це нормальні речі?

Окрім цього, Сергій Квіт своїм “листопадовим наказом” скасовує обов’язковість дисциплін “Українська мова” та “Історія України”. Тобто ми самі вибиваємо українську мову з мов світового масштабу. Будь-яка мова може стати мовою світового масштабу, якщо нація себе такою вважає. Якщо нація про себе так не думає – їй ніхто не поможе, тому що у світі виживають сильніші.

Мені хочеться процитувати чоловіка, який знав 16 мов, видатного фізика Івана Пулюя: “Українська держава буде самостійною лише тоді, коли наука й освіта буде українською мовою”. Цей чоловік те знав. На початку минулого століття. Він усе своє життя поклав на боротьбу за Руський університет – Український університет у Львові. Він, будучи ректором технічної німецької школи, максимально підтримував увесь час, живучи на чужині, тих студентів, які навчалися українською мовою.

Теперішнє ж “плем’я” повністю лягає під англіїзацію. Колись це “плем’я” лягало під зросійщення, тепер – під англійську мову. Це ті самі люди з тією ж свідомістю. Значить, ми блокуємо свій науковий стиль, розвиток термінології та рух нації до місця у світі. Ми самі себе перетворюємо в маргіналів, приймаючи чужу мову як мову світової науки. Але насправді, мова світової науки – це мова сильної нації.

Що зробити для того, щоб українська мова стала популярною в усіх сферах життя українства? Які ваші поради?

Я б взагалі не оперувала ні терміном “популярна”, ані терміном “престижна”. Вони не мають застосовуватися до святих речей. Мова, релігія та батьки – це святі речі. Все одно, що мене б запитали, що я маю зробити, щоб моя мама була модна. Але суть не в тому. Суть у тому, що є природні цінності. Якщо ти природних цінностей не шануєш – ти програєш.

Казав свого часу Аристотель: “Коли тобі кажуть, що можна не шанувати батьків своїх – нікому нічого не доводь. Відразу карай”. Покарання дуже просте: не знаєш мови – не вступиш до Вищої школи; не знаєш мови після Вищої школи – не отримаєш роботи.

У Канаді діє гасло: “No English – no job”, що означає: “Не знаєш англійської – не маєш роботи”. Все. Не треба тут ні перед ким вискакувати. Просто виставити умову: “Не знаєш – не вступаєш”.

Відповідно до Конвенції, на яку всі так люблять посилатися, чітко зазначено, що кожна держава обирає свою освітню модель. А суть цієї моделі в тому, щоб вона не зашкодила утвердженню державної мови. У нас же державна мова ще не утверджена взагалі, тобто нам не можна було ухвалювати хартії, не можна було підписувати тих міжнародних зобов’язань, які не працюють на користь утвердження державної мови.

Ми отримали війну через те, що ми не змогли захистити своєї мови, бо війну ми маємо там, де мови було найменше й де найбільший відсоток не українців. Це не навчило нікого. Й коли Княжицький виступає і каже, що мова армії, відповідно до закону, українська, але це також означає, що воїни можуть говорити російською і їх за це ніхто не буде карати. А як же ми будемо розрізняти де свій, а де чужий?

Навіщо взагалі про це говорити, коли є закон про Збройні сили, де написано, що мова армії – українська. Розумієте, це “запападництво” Галичини: це Парубій, Княжицький, Подоляк, Березюк та інші. Це все їхня ідея. Це вони своїм законом про освіту розщепили статтю Конституції, де прописано, що українці мають право навчатися АБО вивчати мову нацменшин. Зробили б замість “або” – “і навчатися, і вивчати”.

Колесніченко та Ківалов до цього не додумалися. Але до цього додумалися галичани. Ось це катастрофа.

Які у вас події в житті були прямо пов’язані з мовою?

Найцікавіше та найособистіше – це виставка мовних плакатів, коли ми відродили жанр вуличного плаката: “Мова – твого життя основа”. Ми почали це робити у 1998 році. Виставка тривала до 2006 року. Я думала, що ми тоді розв’яжемо це питання в такій культурологічній акції. Тепер розумію, яка я була наївна, ідеалістична, дитиняча. Не через плакати. Не через методички. Не через кошти української мови. Тільки через жорсткий наступ та через покарання тих, хто ніяк не може усвідомити, що Україна – самодостатня держава. Вона буде собою тільки тоді, коли по всій території пануватиме українська мова. Це був один із етапів, які я дуже запам’ятала, тому що це робили студенти. Розумієте, я замість студентів намалювати не змогла б, а робіт у нас 300. Вони тоді цю тему надзвичайно загострили. Вони були дуже щасливі, що знайшли спосіб утверджувати мову через малюнок. Це були архітектори й дизайнери.

Тоді мені навіть не снилося й не думалося, що я піду в політику. Я просто робила свою роботу. Як кожен нормальний викладач, який горить своєю справою. Фактично, оцей плакат “Не знаєш, не розумієш, не шануєш” і стрілка в бік Росії, намальований 1998 року, – заніс мене в політику.

Ще щодо науки. Була дуже небезпечна річ, яку ми перебороли: “Право захищатися (кандидатські дисертації, докторські) мовами ЄС”. Це означає, що на Закарпатті це буде угорська, на Галичині – польська, на Буковині – румунська. І так ми могли б розривати в науці Україну. Однак цей момент вдалося забрати після наших криків і форумів за українську мову, які ми провели в 17 містах. Натомість – завели англійську. Українська й англійська. Розумієте, так? Не може українець демонструвати самостійність. Йому постійно потрібні чиїсь милиці. Як не ЄС, то московська. Як не московська, то англійська. Це поразка. Це вторинність. Це малоросійство, про яке так блискуче писав Маланюк. Тому треба це в законі змінювати. Звісно, що в теперішніх умовах за цей закон не можна було не голосувати.

Що на вашу думку є український інтерес?

Український інтерес – це самодостатня, соборна українська держава зі своєю національною культурою, самодостатньою економікою та дуже гоноровим народом. Ось це є український інтерес.

Читайте також: Лариса Ніцой: Новий закон про мову – надто м’який

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter