5 червня 1895 року на Полтавщині (нині Харківська область) народився Яловий Михайло Омелянович, який писав під псевдонімом Юліян Шпол. Український поет, прозаїк і драматург. Був членом організацій “Гарт”, президентом ВАПЛІТЕ, другом і однодумцем Миколи Хвильового. Жертва сталінських репресій.

Освіту здобував спочатку у гімназії Миргорода, після, у 1916 році, вступив до Київського університету Святого Володимира на факультет медицини. Ставши студентом, майже одразу потрапив у вир революційних подій. Не розмірковуючи, став членом партії соціалістів-революціонерів, яка захищала інтереси селянства. 1918 року партія розкололася, Яловий згодом пішов у ліве крило “боротьбистів”, які стояли за світову революцію і створення всесвітньої федерації республік, але зі збереженням української державності.

Михайло очолював революційний комітет у Костянтинограді (нині Красноград), як представник боротьбистів вів підпільну роботу в південній Україні та в Галичині. У цей період він паралельно працював редактором газети “Селянин і робітник”.

1920 року вступає до КП(б)У. Деякий час Яловий перебував у Москві як представник українського уряду. 1921 року разом із Михайлем Семенком та Василем Олешком заснував “Ударну групу поетів-футуристів”. Автор єдиної футуристичної збірки “Верхи” (1923).

Не чіпайте,
Не чіпайте мене сьогодні.
В моїй душі вогонь,
В моїй душі –
Відблиски
Тисячолітніх змагань,
Загадані
Міліонними поколіннями…
Коли червонокрилі натовпи
Захльобують виямки вулиць, –
Плачуть розколисані, наелектрені струни,
Кудляться розбуджені омайданені звірі.
Рвуться заклялкі болі.
З аговним посвистом
Змітаються віки космічною мітлою, –
Висмикнутий з нетрів минулого,
Я – засліплено голий.
Не чіпайте мене,
Оголеного.

Перші проби пера виходили під псевдонімом Михайло Красний. Таке ім’я було вибране не випадково. Бо ж сам поет свято вірив у революцію, яку вважав фундаментом для будівництва щасливого майбутнього. Своїми творами він агітував читачів. Найпопулярнішою була його агітка “Треба розжувати” – ця казка спочатку була опублікована у газеті “Селянська біднота”, а згодом вийшла окремим виданням.

У 1925-му разом із Олексою Слісаренком та Миколою Бажаном переходить до “Гарту”, але вже наприкінці цього року спільно з Олесем Досвітнім, Миколою Хвильовим, Майком Йогансеном, Олексою Слісаренком, Миколою Кулішем, Аркадієм Любченком, Остапом Вишнею, Юрієм Смоличем, Петром Панчем, Іваном Дніпровським, Олександром Копиленком, Григорієм Епіком, Іваном Сенченком, Василем Вражливим та іншими створює власну Вільну Академію Пролетарської Літератури, ставши її першим президентом.

Як Юліян Шпол, під впливом Миколи Хвильового, він спробував себе у романтичній прозі. Провідним гаслом його творів знову була революція, і хоча вона вимагала багато кривавих жертв заради досягнення мети, їй треба було їх віддати. У такому дусі був створений роман “Золоті лисенята”. Цей твір описував події Української революції. І хоча роман кілька разів виходив окремим виданням, широкої популярності не здобув, тому і залишився у тіні, практично непомічений критиками.

Ще Михайло пробував проявити себе у гумористично-іронічній прозі та драматургії. У цьому жанрі вийшли у світ “Голомозий гевал” (1927), “Катина любов або будівельна пропаганда” (1928) та “Веселий швець Сябро” (1930).

Але, насамперед, Шпол був відомий не стільки своїми художніми творами, як громадською діяльністю, публіцистикою і літературною критикою. Він активно відстоював засади ВАПЛІТЕ, стосунки між українською і російською літературами. До речі, згодом Ялового, Досвітнього та Хвильового виключили із ВАПЛІТЕ з метою збереження організації, але врешті-решт організація також мусила “добровільно” саморозпуститися. Разом із друзями Майком Йогансеном і Миколою Хвильовим він працював у державній комісії над створенням нового українського правопису.

У травні 1933-го до квартири Ялового вдерлися чекісти, провели обшук і заарештували Михайла. Через два тижні по тому виключили арештанта з партії, звинувативши у тому, що він навмисно вступив у її лави “з метою створення контрреволюційної фашистської організації, яка ставила перед собою завдання повалити Радянську владу”. Ще звинуватили у шпигунстві: “За завданням організації, брав участь у групуванні контрреволюційних кадрів серед літераторів. Після розгрому шумськізму і переходу боротьбистської організації до нової тактики підготовки збройного повстання Яловий брав активну участь у контрреволюційній повстанській роботі, особисто проводячи вербування в Красноградському районі. Вів також шпигунську роботу, передаючи у польське консульство матеріали шпигунського характеру, мав доручення підготувати замах на товариша Постишева”.

Михайло вини не визнав. Але судова “трійка” спочатку позбавила волі на 10 років із засланням у Сєвєрлаг, а через чотири роки, 9 жовтня 1937 року винесла вирок про найвищу міру покарання – розстріл. Його виконали 3 листопада 1937-го в урочищі Сандармох під Медвеж’єгорськом (Карелія). Лише у червні 1957-го Михайла реабілітували посмертно.

Читайте також: Владлен Мараєв. Чорний день української історії

Михайло Яловий, він же Юліан Шпол, належить до “Розстріляного відродження”. Його доля, як і долі інших митців того часу, була типовою і трагічною – арешт, надумані звинувачення, заслання, розстріл, а через роки – реабілітація.

Вимученими стежками
Прийшов я з степу,
Щоб запалити
Загаслу ватру
Ваших душ.

Прийшов я —
Хто стане
На шляху мені,
Той візьме на голову
Камінь.
Вогненне слово
Прийдешніх днів
Розкрило замкнені уста —
Ручайом джерелових вод
Над безоднею мінус
Стоїть потобічности
Хрест.


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.