4 червня 1941 року на Кіровоградщині народився Василь Степанович Литвин – кобзар, заслужений артист України, засновник Спілки кобзарів України, співзасновник Стрітівської школи кобзарського мистецтва.

Батьки Василя були звичайними робітниками, мати – колгоспниця, батько працював на залізниці. Грошей ледь вистачало на життя, тому дитинство малого було нужденним. Разом із братом, щоб вирватися із колгоспного ярма, вступили до Кролевецького профтехучилища. Саме там брати навчилися грати на бандурі. Їхнім вчителем став Михайло Білошапко, керівник художньої самодіяльності ткацької фабрики у Кролевці.

Це вчення пройшли не дарма, бо дали змогу хлопцям вступити до Київського музичного училища імені Глієра, у якому провчилися три роки. Щоб здобути гроші на хліб, доводилося працювати ночами, розвантажуючи вагони. У вільний час співали у студентському хорі “Жайворонок”. Разом із капелою подорожували по Шевченківських містах, виступали у гуртожитках робітників, активно спілкувалися із творчою інтелігенцією. Тому завжди були під пильним всевидячим оком кадебістів.

Через три роки Микола перевівся до Тернопільського музучилища, а Василь лишився сам у Києві. Грошей не було ні на навчання, ні на прожиття, і це змусило Василя лишити училище. Переїхавши до Чернігова, став працювати у філармонії. Але низький рівень професійності місцевих бандуристів не давав змоги на повну розкрити свій потенціал, що дуже засмучувало і непокоїло хлопця. Через те, пропрацювавши рік, звільнився.

На запрошення Миколи переїхав до Тернополя і став працювати разом із братом у філармонії. Та й там не вдалося втриматися. Обох Литвинів звільнили через їхні “націоналістичні” погляди та репертуар. Влітку Миколу заарештували, а Василя призвали до армії. Навіть попри те, що згідно висновку медичної комісії за станом здоров’я він не міг стати до лав захисників. Лише через два роки, у 1968 році, дружина Литвина змогла добитися демобілізації чоловіка, відправивши лист-клопотання міністру оборони СРСР Гречку. До речі, його дружину звали Антоніна Литвин. Вона була не лише дружиною, а й справжнім другом по життю, підтримувавши свого чоловіка у всіх перемогах і негараздах.

“Це романтична історія, але ми про неї не розповідаємо. Нашу першу зустріч згадуємо лише між собою. Не такий я там красивий, як хотілося б. Коли через шість років я її розшукав, то сказав лише одне: якщо повіриш мені вдруге, ніколи в житті тебе не скривджу. Тільки запам’ятай – у злиднях провікуємо, і багато тих речей, яким усі люди радіють, нам недоступні будуть. Будемо гонимі, бо я себе змінити не зможу. Вона подумала і сказала: “Згодна”. Вони прожили разом півстоліття, народили у шлюбі шестеро дітей: 4 сина і 2 доньки.

Але заборону на право працювати за фахом не зняли. То ж довелося Василю працювати у паровозному депо. Лише після того, як у цю справу втрутилися Василь Стус та Алла Горська, його запросили на роботу до сільського будинку культури Київської області. Там він влаштовував тематичні вечори, організував ансамбль і драмгурток.

Читайте також: Його погляду боялись навіть конвоїри: до 80-річчя Василя Стуса

1969 рік став знаковим для Литвина. Саме цього року Україна відкрила потужний талант митця. Дмитро Чередниченко, який працював у Музично-хоровому товаристві, рекомендував Василя Якову Орлову. Він був очільником Київського оркестру українських народних інструментів. Після концерту кобзарів в Оперному театрі, який мав неабиякий успіх, розпочалася активна концертна діяльність. До Василя приєднався Микола. Їхній дует гастролював не тільки на просторах України, а й за кордоном. Але репертуар двох братів, який мав шалений успіх у слухачів, не влаштовував головного цензора того часу – КДБ. За національний характер композицій їх обох звільнили.

Сім’я Василя під тиском вимушена була виїхати з Києва. Прихисток отримали у родичів у селі Гребені. Влаштувався до місцевого будинку культури, був організатором театру і знову через свою патріотичність мав неабиякі конфлікти з партійцями. У цей період Литвин відкрив у собі ще один талант – композиторський. Поціновувачами його творчості були друзі-шістдесятники: Іван Дзюба, Григір Тютюнник, Алла Горська, Юрій Мушкетик, Борис Олійник. Разом із Олесем Бердником створили творчий тандем, у якому народилися десятки націоналістичних пісень. Серед них найпопулярнішими стали: “Ой ходив я степом”, “Як затихнуть громи стоголосі”, “Людей нема”, “Хто ти, людино?”.

Василь Литвин. Фото: Лариси ГРОМАДСЬКОЇ

У 1989 році Фондом культури був скликаний комітет для порятунку народної пісні і запрошено до співпраці Литвина. Щоб не втратити національного пісенного надбання, Василь Степанович запропонував створити кобзарську школу. Цей проект був підтриманий, ба більше, до нього долучилися чимало людей. Того ж року в селі Стрітівка Київської області була створена єдина у світі школа кобзарського мистецтва. Першими викладачами якої стали сам Литвин і його дружина Антоніна. Випускники цієї школи є лауреатами багатьох національних музичних конкурсів. Їхні голоси звучать по всій Україні. А ще у Німеччині, Італії, Америці, Білорусі.

Василь Степанович та Антоніна Іванівна Литвини у Центрі козацького характерництва

Із 2005 році подружжя Литвинів проводили лекції на патріотичні теми у навчальних закладах, куди їх неодноразово запрошували. Також разом із дружиною стали авторами проекту “Школа майбутніх Батьків-Матерів”, головна мета якої – виховувати молодь, як майбутніх батьків-матерів.

Серце Василя Степановича зупинилося 7 квітня 2017 року. Похований на Київщині, у селі Гребені.

У творчому доробку Василя Литвина понад 250 композицій, з яких 170 – авторські мелодії, покладені на слова українських класиків та сучасників. Гастролював у різних країнах. Свої пісні він не лише віртуозно виконував, а проживав кожне слово, бо вважав, що саме через пісню можна врятувати душу народу, возвеличити її і піднести над усіма негараздами. Однією із найбільших мрій було об’єднання козацтва. Він вірив, що воскресіння козацького духу зміцнить нашу державу.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter