Злейшим врагом Советской Украины является Петлюра– йдеться у звіті Всеукраїнської надзвичайної комісії за 1921 рік. – А поэтому и борьба с петлюровской контрреволюцией требовала приложения максимума усилий и энергии, дабы разрушить в корне планы как местной, так и закордонной петлюровщины”.

Таку характеристику заслужив від більшовиків Головний Отаман військ Української Народної Республіки Симон Петлюра, 140 річницю від дня народження якого ми відзначаємо 22 травня.

Народився Семен 1879 року в передмісті Полтави, у родині дрібних підприємців. Його батько мав три екіпажі та двох найманих працівників і займався фурманством. Симоном він став сам, змінивши ім’я на честь Симона Болівара.

Дитинство Петлюри було звичайним. В тринадцять йде вчитись до церковно-парафіяльної школи, потім, 1895 року, – до Полтавської духовної семінарії. У 1898 році Петлюра долучається до діяльності української громади, яку було організованою молоддю освітніх закладів Полтави. З цього й починається його шлях у революцію. Попереду в нього виключення з останнього курсу семінарії за приналежність до українського руху, мандри Російською імперією, часті зміни місць роботи. І – дослідження української історії. Особливо плідним був період перебування Симона Петлюри на Кубані.

Тут відомий місцевий історик Федір Щербина пропонує Петлюрі дослідити архіви Кубанського козацького війська. Невдовзі Симон став справжнім експертом у цьому питанні – він вивчив тисячі документів. Саме тут Петлюру й заарештували. Але батько вніс за нього заставу, і 1904 року Симон під псевдонімом Святослав Тагон переїздить до Львова. Він знайомиться з Грушевським, вступає до Наукового товариства імені Шевченка, друкується в галицьких газетах та журналах.

Після політичної амністії в Російській імперії повертається додому, їде до Петербурга, де знову долучається до політичної боротьби. 1911 року перебирається до Москви – тут на нього чекає наречена Ольга Більська, полтавка, студентка Московського університету. У нього народжується донька Леся. За підтримки українських громад видає журнал “Украинская жизнь”, пише нариси, що вийшли друком у Києві 1918 року під назвою “Незабутні”. Поступово Петлюра стає відомим громадським діячем.

З початком революції в Російській імперії Симон Петлюра організовує в Мінську український з’їзд фронту, його обирають головою Української фронтової ради. Рада делегує його на Всеукраїнський військовий з’їзд, де Петлюру обирають головою Генерального військового комітету, а 28 червня 1917 року – генеральним секретарем у військових справах.

Симон Петлюра негайно віддає наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об’єкти Києва. Але натикається на спротив Володимира Винниченка – Голови Генерального секретаріату УНР. Винниченко вважав, що Радянська Росія, до влади у якій прийшли соціал-демократи, не буде воювати з такою ж соціалістичною Україною. Тому армія державі, що відродилась, не потрібна. На знак протесту проти такої позиції Винниченка 18 грудня 1917 року Петлюра подав у відставку. Але від боротьби за Українську державу не відійшов – саме під його керівництвом відбувся штурм “Арсеналу”, коли більшовики вчинили збройний заколот у Києві.

У період гетьманату Скоропадського Петлюра починає активну діяльність по створенню антигетьманського радикального підпілля. 27 липня 1918 року заарештований за маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам. Майже чотири місяці провів у Лук’янівській в’язниці, але під тиском німецького уряду, в залежності від якого перебував Скоропадський, 12 листопада звільнений з-під варти.

15 листопада Петлюра, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР видав лист-Універсал до українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України. Спалахнуло антигетьманське повстання, а 14 грудня 1918 року Київ був узятий штурмом. Директорія тріумфально увійшла до столиці через п’ять днів.

Голова Директорії Винниченко вперто вірив у можливість домовитись з Росією. Але росіяни почали з Українською Народною Республікою війну і вже на початку лютого 1919 року керівництво УНР евакуювалося до Вінниці, де 10 лютого Володимир Винниченко подав у відставку. Державу очолив Симон Петлюра. Та було вже пізно – після декількох місяців безнадійних боїв, в листопаді 1920 року, залишки українських військ відступили до Польщі, де були інтерновані.

Симон Петлюра 1923 року виїхав до Австрії, потім – до Угорщини і Швейцарії. З 1924 року оселився в Парижі, де продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР в екзилі. Активно займався публіцистичною діяльністю, друкувався в часописі української еміграції “Тризуб”.

В підрадянській Україні більшовицька влада вважала його одним з найбільших ворогів. Пропаганда зробила з нього польського шпигуна, активного ворога України та організатора єврейських погромів.

Читайте також: Історія: Сім пострілів на вулиці Расіна

Головний Отаман військ Української Народної Республіки Симон Петлюра загинув у Парижі, 25 травня 1926 року. Його вбив Самуїл Шварцбард за ніби-то єврейські погроми в Україні часів Директорії. Французький суд не довів причетності вбивці до органів ВЧК-ОГПУ. Але, як свідчив один з чільних діячів більшовицької партії Мірсаїд Султан-Галієв, на засіданні ЦК РКП(б) у 1922 році Ленін, зокрема, сказав: “Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер – Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю Сталінові як представникові партії, а Дзержинському й Триліссеру по лінії ЧК виконати це завдання”.

Історики досі сперечаються щодо причин смерті Симона Петлюри. Але, як би там не було, Петлюра на довгі роки став символом для всіх українців. Символом боротьби за свою державу, за Незалежність України. І лише через кілька десятиліть горде “петлюрівець” змінило не менш почесне прізвисько “бандерівець”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter