Розпочав видавництво “Руської історичної бібліотеки”, де публікували дослідження з української минувшини в перекладі з польської та російської мов
Розпочав видавництво “Руської історичної бібліотеки”, де публікували дослідження з української минувшини в перекладі з польської та російської мов

8 червня 1847 року на Тернопільщині народився Олександр Барвінський – український громадсько-політичний діяч з Галичини, історик, педагог.

Рід Барвінських походив зі шляхетської гілки Барвіч-Барвінських гербу “Ястшембець”, коріння якого простежувалося від XVI століття. Батько Олександра був священиком Української греко-католицької церкви. Матір’ю була Домініка (Доміцеля) з Білинських. Її батько Дмитро Білинський походив із дрібної руської шляхти на Самбірщині, був греко-католицьким священиком. Григорій і Домініка мали восьмеро дітей. Сім’я була начитаною, інтелігентною – саме у таких родинах формувалося наступне покоління світської еліти та політиків, які мали реальну вагу в державі. У сім’ї спілкувалися виключно українською мовою.

Початкову освіту Олександр здобував у місцевій школі. У 1857 році вступив до Тернопільської гімназії, де викладали німецькою. Українській же на рівні з іншими відводилося лише дві години на тиждень. Попри те національна свідомість молоді все рівно хилилася до Батьківщини. У 1864-му з’являється підпільна організація для молоді “Громада”, Барвінський одразу увійшов до її складу. Але щоб стати членом цього об’єднання, потрібно було скласти присягу. Слова її звучали так: “Нічого і нікого не зраджу та ціле життя буду працювати для свого народу”. Відтоді і до останнього подиху Олександр плекав свою українськість.

У 1865-му Барвінський продовжує здобувати освіту і вступає на факультет філософії Львівського університету. Завдяки його старанням студентське об’єднання “Громада” відроджується і у Львові. За кілька років він започатковує видавництво газети “Правда” та ініціює святкування річниці від дня народження Тараса Шевченка. А композитор Микола Лисенко на його прохання створює славнозвісний “Заповіт”.

Після університету Олександр вчителює у Бережанській гімназії. На цій посаді він розпочинає активну діяльність, а саме – створення шкільних підручників українською мовою. Друзі Микола Лисенко і Пантелеймон Куліш допомагають Барвінському.

Якщо взятися за аналіз педагогічних досягнень Олександра, то можна з упевненістю сказати, що він є зачинателем адаптації підручників рідною мовою. Завдяки йому з’явився підручник “Виїмки з українсько-руської літератури”. Із того часу був введений термін “українсько-руський”. А ще його зусиллями у 1892 році до всіх українських підручників було впроваджено фонетичний правопис. Завдяки старанням на цій ниві москофільство, яке насаджувалося в австро-угорській Галичині за підтримки царської Росії, зазнало великого удару.

У 1871-му Барвінський викладає у тернопільській семінарії. Так само, як і на попередній посаді він повністю віддає себе педагогіці. Ще однією його заслугою є започаткування української історичної археографії – спеціальної дисципліни, що вивчає теорію і практику видання писемних історичних джерел, розробляє принципи і методи публікації документів. Розпочав видавництво “Руської історичної бібліотеки”, де публікували дослідження з української минувшини в перекладі з польської та російської мов. У передмові до першого тому, де містилася україномовна історія нашої країни за авторством отця Степана Качали, Барвінський зазначив: “Має стати велика будівля нашої народної минувшини. За нею слідує І том дрібних монографій славнозвісного історика Миколи Костомарова, що пояснять саму суть і історичний розвиток нашої народності українсько-руської”. 24 томи було видано за 18 років існування цієї історичної серії.

4 том “Руської історичної бібліотеки”

Коли 1888-го він переїхав до Львова, то дістав призначення викладачем учительської семінарії і був обраний послом до віденського парламенту. На цій посаді він активно взявся до справи. Головним питанням стало створення кафедри української історії у Львівському університеті. Це сприяло посиленню українського впливу в навчальному закладі. Згодом з’являється ще одна кафедра української мови на філософському факультеті, а в 1892 році за великої активності Барвінського Літературне товариство імені Шевченка було реорганізовано в Наукове товариство, що також носило ім’я великого Кобзаря. Воно мало такі секції: філологічну, історико-філософську та математично-природничо-лікарську. Педагог і громадський діяч Барвінський працює у різних організаціях, приятелює з митрополитом Андреєм Шептицьким, Лесею Українкою та графом Потоцьким.

Попри насичене життя у громадському секторі, Олександр мав сім’ю, якою опікувався. Перша дружина Софія померла у 1877 році, без матері лишилося двоє дітей. Другий шлюб із Євгенією приніс ще п’ятеро синів (один малюк помер) і одну доньку. Хлопчик від першого шлюбу помер у дитинстві, а донька Ольга стала громадською активісткою. Діти Євгенії стали достойними синами не тільки свого батька, а й України. Найстарший, Богдан, – відомий історик, Роман – інженер і художник, Олександр – знаменитий лікар, Василь – один із найвизначніших українських композиторів.

Родина Барвінських

Коли Барвінський у 1894-му потрапив до Галицького крайового сейму, то найбільше опікувався національно-культурним відродженням України. Став ініціатором започаткування політики “нової ери”. Головна мета якої – знайти спільну мову українців з поляками на основі політичного рівноправ’я між ними. Але “нова ера” тривала недовго. Всі прихильники відмовилися підтримувати цей проєкт і перейшли в опозицію. Цілком можливо, Барвінський справді вірив у реальність українсько-польського порозуміння. Але життя поставило хрест на його сподіваннях. Уже 1903 року під час виступу в парламенті, присвяченому справі утворення українського університету в Австро-Угорщині, він жорстко розкритикував дії польських політиків і висунув вимогу національної автономії для українців. У 1909 році вийшов на пенсію, а через два роки створив партію “Християнсько-суспільний союз”.

А потім доля послала випробування на долю Барвінського: Перша світова війна, смерть дружини, нелегкі умови, але Олександр зміг вистояти і не зігнутися під буревієм негараздів. А, може, відданість праці допомогли не зламатися. Він продовжує писати статті, щоб привернути світову громадськість до проблем українського народу. Ті його праці називаються: “Світова війна і українська проблема”, “Український народ і його значення для Австро-Угорщини”, “Національні і культурні здобутки українців”.

Останні роки свого життя він присвятив написанню підручників. Помер 25 грудня 1926 року у Львові. Похований у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі.

Богдан Лепкий у статті до його 75-річчя написав:

“Не опозицією, а лиш реальною роботою старався добути те одно, чого ніхто другий ніяким другим методом не зміг здобути… Це називалося політикою угодовою, за яку на нього не раз сипалися громи непорозуміння. Угодовим був Барвінський до якоїсь міри у способах, а ніколи в цілях і стремліннях. Він від молодості до нинішнього сивого волоса був українцем-самостійником, народовцем у найкращому значенні цього слова”.


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.