Факт, що найбільшим ворогом для нашої держави є північна сусідка. Головні загрози і виклики існуванню України йдуть саме звідти. Днями секретар Ради національної безпеки і оборони України Олександр Турчинов назвав шість основних загроз з боку РФ для України.

За його словами, головною небезпекою є військовий фактор: “Це не лише продовження окупації частини Донбасу та Криму. Це і масштабне розгортання військової інфраструктури вздовж нашого кордону з Росією, орієнтація на ведення бойових дій на стратегічному українському напрямку для кількох російських армій південного та західного військового округу”.

Друга загроза – інформаційна. Росія через підконтрольні ЗМІ та своїх агентів в українському політикумі намагається впливати на результати політичного вибору українців. Особливо відчутно це зараз, напередодні виборів президента.

Третя – кібернетична війна. Росія веде у кіберсфері активні агресивні дії проти України, які, як каже Турчинов, “за масштабами втрат співставні з військовими діями”.

Читайте також: Спецпризначенці майбутнього: як хакери витісняють військових

Четвертою загрозою Секретар РНБО вважає економічне протистояння. Росія блокує транзит українських товарів через свою територію, порти на Азовському морі, створює перешкоди на ринку оборонної продукції.

Ще одна загроза – енергетика. Росія докладає максимум зусиль, щоб блокувати українську газотранспортну систему та побудувати обхідні газогони через територію європейських країн.

Шостою загрозою Олександр Турчинов вважає тероризм. Тут триває справжня “невидима” війна – використовуються диверсійно-розвідувальні групи, внутрішня агентура, які намагаються посіяти страх і зневіру всередині українського суспільства. Поки що спецслужбам вдається протидіяти більшості цих акцій, але ворог не здається.

Стосовно активної фази війни і прямого вторгнення російських військ в Україну експерти схиляються до думки, що такий сценарій наразі малоймовірний.

Наприклад, Юджин Чаусовський, старший аналітик із питань Євразії американської розвідувально-аналітичної компанії Stratfor, вважає, що найближчим часом Росія не наважиться на пряму військову агресію: “Сценарій наземного коридору до Криму або Придністров’я вкрай малоймовірний на цей момент. Думаю, якщо Росія збиралася зробити настільки серйозний військовий крок, то це, найвірогідніше, вже сталося б на самому початку конфлікту. І враховуючи, що за останні рік-два ситуація все ж стабілізувалася, думаю, це робить іще більш малоймовірним, що Росія піде на такі дії. Водночас зазначу, не думаю, що такий розвиток подій слід повністю виключити. Можуть виникнути зовнішні чинники, які здатні вплинути на це рішення, як і на конкретні цифри”.

Серед чинників, які можуть спонукати Кремль до відкритої війни, експерти називають результати виборів президента та парламенту України, які відбудуться цього року. Але це не єдиний фактор. До війни російських очільників може спонукати низка причин. Це і економічна ситуація всередині самої Росії, і реакція Заходу на її дії. Головне – треба розуміти, що Москва зовсім не хоче окуповувати всю Україну. Її мета – перешкодити європейській інтеграції України, залишити її в орбіті Росії. А повномасштабна війна не дасть цього результату, лише призведе до колосальних витрат на окупацію та утримання нової території, а Захід відреагує, як мінімум, новими санкціями, що обвалить російську економіку повністю.

Тому більш вірогідними виглядають гібридні сценарії. А це і економічний тиск, і намагання спровокувати в Україні хаос, і кібернетичні загрози. Тобто все те, що називає Олександр Турчинов.

Якщо говорити про зовнішні загрози, то Росія тут теж діятиме у гібридній площині: підкуп європейських еліт, намагання зняти або принаймні послабити санкції, посадити Європу на нову “газову голку”. Як завдання-максимум розглядається можливість загнати Україну в ізоляцію, створивши умови, коли колективний Захід від неї відвернеться, і вона залишиться сам на сам з Росією.

Одним з інструментів такого сценарію Кремль намагається зробити Донбас і новий формат Мінського процесу, який фактично зайшов у глухий кут. Росія всіляко намагається “втиснути” окуповані території Донбасу в Україну на своїх умовах – визнання колаборантів легітимною владою, амністія для бойовиків та вибори без контролю з боку Києва. Україна розуміє потенційні наслідки таких домовленостей і не погоджується.

Нещодавно виник так званий “план Зайдіка”, спрямований на реанімацію Мінського процесу та реінтеграцію Донбасу. Мартін Зайдік – австрійський дипломат, вивчав міжнародне право в Московському університеті, працював в Москві при посольстві Австрії, займався бізнесом у Росії. Преса та дипломати твердять, що план його імені розробляв зовсім не він. Документ було вперше представлено у грудні минулого року в Мілані, на зустрічі Ради міністрів закордонних справ ОБСЄ.

Читайте також: Миротворці на Донбасі: блакитні шоломи можуть з’явитись вже 2019 року

На перший погляд, план начебто враховує всі інтереси України, зокрема позицію Києва щодо миротворчої місії. Але “диявол заховався у деталях”. Наприклад, замість міжнародної поліції, план передбачає амністію бойовикам і перетворення силових відомств Л/ДНР на “поліцію”. Управляти зоною конфлікту повинна не міжнародна адміністрація, а нинішні маріонетки Кремля. Саме вони повинні організувати процес виборів. Фінансування відновлення зруйнованого Донбасу покладається на Україну та західних донорів, без жодної участі у витратах Росії. Іншими словами, план Зайдіка передбачає реалізацію практично всіх ключових ідей Москви.

Якщо торкнутись деструктивної діяльності Росії по всьому світу, то, як каже Володимир Горбулін, один з найвідоміших та найсистемніших українських аналітиків у сфері національної безпеки, нарощування Кремлем точок постійного тиску у різних країнах якраз і є підтвердженням цієї діяльності. Саме з цією метою Москва використовує таємні армії. Мета – вносити хаос в дії опонентів і примушувати їх реагувати. Ще – реалізація економічних завдань, наприклад, прикриття нафтових родовищ для режиму Асада у Сирії, захист бізнес-інтересів російського капіталу в Центрально-Африканській Республіці. Поки що участь найманців з ПВК “Вагнер” у придушенні протестів та зачистці опозиції у Венесуелі не підтверджено, але експерти говорять, що це лише питання часу.

Військові методи – частина основного інструментарію Москви. Але якщо Венесуела, Судан, ЦАР і Сирія досить далекі і результат втручання РФ у ці країни буде очевидний пізніше, то плани РФ щодо сусідів України можуть змінити українську реальність досить скоро.

Ще одна точка напруги – Білорусь. Скориставшись економічними труднощами режиму Лукашенка, зумовленими діями самої Москви, Росія активізувала роботу над створенням союзної держави. Його результатом має стати конфедерація з єдиною політичною, військовою та економічною системою. Це означає – поглинання Білорусі Росією.

Свого часу Путін назвав розпад Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою двадцятого століття. Вся його діяльність на посту президента Росії спрямована на створення СРСР 2.0. Саме цій меті слугують і внутрішня, і зовнішня пропаганда російського режиму, війна з Грузією та Україною, анексія їхніх територій та створення неконтрольованих зон у цих країнах. Ще допутінська Росія була одним з факторів появи “сірих зон” у Придністров’ї, Азербайджані, Вірменії. Росія з Путіним продовжує їх підтримувати та створює нові.

Наскільки вдалим буде план Путіна по відродженню імперії? Одним з ключових факторів спротиву залишається Україна. Без перемоги на українському фронті створення СРСР 2.0 неможливе. Фактором, що грає на нашому боці, є час. Якщо Україна зможе ще кілька років протриматись, Росія не виграє. Адже сама вона є країною, що стоїть на порозі розпаду. Все ширші кола політиків обговорюють варіанти дефрагментації Російської Федерації і називають горизонт її розпаду у 15-20 років.

Читайте також: Захід повинен готуватись до розпаду Росії – політолог

Але завдання України полягає не в тому, щоб очікувати краху Росії. Шанс в України один – стати антиподом Росії у всіх сферах життя. Успішним прикладом європейської держави, яка забула радянське минуле. Лише за таких умов можна не боятись жодних зовнішніх впливів.


Микола Сатпаєв, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.