Ткаченко Наталія
керуючий партнер консалтингової компанії "КонТора", адвокат

Наталія Ткаченко: Фікція під назвою “право на судовий захист”

Наталія Ткаченко: Фікція під назвою "право на судовий захист". Фото: resonance.ua

Минулого тижня я була в судовому засіданні. Справа про вбивство. Обвинувачений вину визнає, ніяких  нестиковок у справі немає. Слово за судом – винести вирок і здати справу в архів. Та не все так просто.

Підсудний витяг шматок леза і намагався порізати собі вени. Прямо у суді. Коли поліціянти його скрутили і прикували кайданками у “клітці”, почав битись головою об скло. Не поспішайте кидати в нього каміння. Бо  просить він одного – “засудіть і відправте в колонію”…

Чому ж так? А все і просто і складно – сидить він у СІЗО вже три роки. Про умови перебування нічого хорошого не скажеш – вологі камери, перенаселеність, антисанітарія. Здоров’я вже втрачене. Так що я його розумію. А ситуація така тому, що в Україні страшенний некомплект суддів. І його справу розглядають три роки і будуть розглядати ще невідомо скільки саме через це. Нічого особистого, як казав колись герой відомого фільму. Справа в тому, що такі категорії справ розглядає колегія суддів у складі трьох осіб. І от варто одному з них перейти на іншу роботу, звільнитися абощо, склад колегії змінюється. І розгляд справи розпочинається по новій – від самого початку. Вирок, само собою, відтерміновується на невизначений час. А людина – сидить. Чекає того вироку, як манни небесної.

Одна з камер Лук’янівського СІЗО. Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

В нашому випадку – людина винна, вину визнає. Часто ж у СІЗО утримуються люди невинуваті у тому, що їм інкримінується. Але сидять. Бо також чекають вироку. Та суть від того – винен чи ні – не змінюється. Люди втрачають здоров’я і часто життя. Бо умови утримання – нелюдські. Якщо хтось скаже – вони злочинці, так їм і треба – дозволю собі не погодитись. Закон не передбачає покарань, пов’язаних з катуванням і втратою здоров’я. Кримінальне законодавство України ставить за мету ізоляцію та виправлення суспільнонебезпечних осіб. І ніде не написано в законі, що метою є інвалідність або смерть. Винен – виносьте вирок і відправляйте до місця відбування покарання, де є відповідні до того умови. Не винен – виносьте виправдальний вирок і відпускайте. А так виходить якийсь сюр із средньовіччя. Ще публічні катування залишається ввести. І рубати руки на Майдані.

Це один бік медалі, так би мовити, кримінальний. І, дякувати Небу, не багатьох із нас він стосується. Але є в цій роботі (чи бездіяльності) судів і інший бік. І от він стосується значно більшої кількості українців. Бо оця перезавантаженість суддів відбивається на всіх категоріях справ: і кримінальних, і цивільних, і адміністративних.
Аби було простіше, поясню.

Вам, до прикладу, необхідно оскаржити звільнення з роботи; розірвати шлюб; стягнути аліменти; оскаржити протокол про порушення Правил дорожнього руху; розлучитись врешті. І ви, звичайно, покладаєте надії на суд. І ось тут вас чекає сюрприз. Бо, попри строки, прописані у відповідних процесуальних кодексах, вашу скаргу розглянуть тоді, коли до неї “дійдуть руки”. На практиці це означає півроку-рік. Часто справи “бовтаютсья” в судах по два-три роки. І особливо претензії пред’явити нема кому – судді теж люди, вони не можуть працювати 24 години на добу. Як “розкинути” навантаження, якщо штат суду, наприклад, складає 15 суддів, а реально працює троє? Хто витримає таке?

Ця перезавантаженість породжує іншу, не менш важливу проблему. Якість рішень. Якщо у судді замість п’яти справ у провадженні 30, то й вивчає він їх відповідно. І рішення буде не завжди “справедливим і розумним”. І це – об’єктивна даність, від якої нікуди не подінешся.

Найголовніша ж проблема і біда – простий громадянин таким чином фактично позбавляється гарантованого Конституцією права на правосуддя. Бо теоретично він-то має доступ до суду, але на практиці отримує той судовий захист (та чи й отримує?) як говорять у народі, “в свинячий голос”.

І тоді не те ще вени поріжеш собі, хочеться когось просто пристрелити. І не здивуюсь, якщо так і буде. Бо витримати отаку наругу від держави не у кожного стане снаги. Хоча і це теж зовсім не вихід.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.