Микола Сатпаєв
Журналіст "Українського інтересу"

Микола Сатпаєв. УПА – Українська Паперова Армія – на марші

Микола Сатпаєв. УПА - Українська Паперова Армія - на марші. Фото novynarnia.com

Я тут, користуючись, так би мовити, службовим становищем, інколи дозволяю собі на шпальтах “Українського інтересу” власні проблеми розповідати. Не тому, що вони для мене аж такі важливі, ні. А тому, що з подібними речами стикається багато наших співгромадян. А, отже, ці проблеми мають значення не лише для мене.

Про свою епопею із загубленими ключами я вже розповідав. Як і про не менш епічну історію з жертвами рудименту совка – пропискою.

Тепер ризикну поділитись своєю історією зі зняттям/постановкою на військовий облік. Справа досить давня, почалась у 2015 році, закінчилась місяців три тому. Так що можна сміливо називати епопеєю.

Так сталось, що зареєстрований (прописаний) я був три з гаком років тому у провінційному місті. Одного чудового дня виникла потреба “виписатись”. Що я й зробив, тут проблем не було жодних. З обліку у військкоматі не знявся, визнаю – не питайте, як те вдалось, але, повторюсь, і це проблемою не було. Проблеми виникли надалі.

Вирішив я привести свої справи до ладу та зареєструватись, честь по честі, у Києві. Де на той момент жив і живу зараз. Пішов, як “положено”, до свого ЦНАПУ. Сплатив адміністративний збір і штраф за проживання без реєстрації, заповнив заяву, подав у відповідне віконечко, надав документи, що посвідчують право власності на житло. Ось тут і розпочалась моя епопея.

Ні, до адміністраторів Центру надання адміністративних послуг (до їх функцій входить і “прописка”) претензій жодних – вони все зробили чітко, ввічливо і саме так, як вимагають посадові інструкції. І до працівників військових комісаріатів претензій у мене особливих нема – вони теж діяли згідно інструкцій. Але питання все-таки залишились.

Так от, в в ЦНАПІ мене відправили до військкомату, ставати на облік. У військовому комісаріаті спочатку зраділи потенційному призовнику. Я теж зрадів, що все так швидко вирішується. Проте, як виявилось, раділи ми зарано. Військовий квиток мені видавали у бородатому 2000-му. Бланків тоді не було, то й видали мені “тимчасовий”. Простіше кажучи – коричневий папірець з печаткою, який “підлягає заміні” через якийсь там строк. Років три я навідувався до військового комісаріату, хотів все замінити цей папірець на справжнє посвідчення. Та бланків все не було. Тому я й плюнув на все це діло. Врешті – воно мені що – найбільше треба?

Як виявилось – таки треба. Бо у столичному військкоматі мені сказали приблизно наступне: це добре, що ти тут такий законослухняний і прийшов на облік ставати. Але їдь, дорогенький, туди, де тобі той папірець видали і міняй його на постійний військовий квиток. Тоді прийдеш, поставимо на облік. А поки – арівідерчі.

Добре. Поїхав у місто, де видавався оцей “квиток”. У місцевому військкоматі невимовно зраділи і роз’яснили, що “хрустящую корочку” з тризубом обов’язково випишуть. Але для цього я повинен приїхати серед тижня, коли працює військово-лікарська комісія, пройти її, дочекатись результатів, потім мене візьмуть на облік (ще раз?), заведуть “дєло” (а де попереднє?) і аж тоді видадуть військовий квиток нового зразка.

Прикинувши, в що це мені стане в часі і грошах, я просто плюнув на все це дійство. Оскільки перспектива вкотре вчинити адміністративне правопорушення (а саме ним є проживання без реєстрації) мене зовсім не лякала. Та й в грошах вона коштувала в сотні разів дешевше потенційного “законослухнянства” – проживання без реєстрації, як максимум, коштує аж 51 гривню. А щодо військового обліку – так я з нього й не знімався, так що… І взагалі, мене не дуже лякають оці всі грізні державні страшилки про “невідворотність покарання”, бо я знаю практику.

Де ж суспільна проблема, спитаєте ви? Яким боком це все стосується України та українців? А таким. У нас іде війна, якщо не забули. І тоді, у 2015-му, у нас була не пам’ятаю вже яка за ліком хвиля мобілізації. І зі всіх екранів дяді у погонах з великими зірками і медалЯми на грудях постійно плакались на нестачу призовників. Так от, шановні дядечки з медалЯми. До вас у цей момент приходить чи то дурник, чи то патріот (сам не знаю, як мене назвати, але потенційні наслідки своїх дій у плані можливого вручення повістки тут же, на місці, я розумів). І що ви робите? Ви відправляєте  того, кого так “розшукуєте” з екранів, куди подалі…

Мені що – найбільше треба? Ви ж тут своїми сльозами про нестачу призовників затопили всю Україну! І що? Ви посилаєте потенційного мобілізованого у відомому напрямку. І таких, як я – десятки тисяч. Бо замість того, аби тут же, на місці, виписати військовий квиток, ухопити мене попідручки, поставити на облік і радіти, ви мене відфудболили куди подалі.

Обмовлюсь щодо закидів про те, що я міг, якщо вже так хотілось, піти добровольцем. Міг. Але не пішов. І не піду. Кидайте каміння. Але й від повістки б не тікав. Отак. Кажу, як є. І, повторюсь, я – не один такий. І проблеми, подібні моїй, мали (і мають) тисячі українців. Так от – невже так складно спростити всі ці ідіотські совкові ще інструкції? І ситуація не змінилась за ці роки війни. Не сумнівайтесь у тому.

Дивлячись на все це, можу сказати одне – УПА перемогла. Тільки не ота, бандерівська, а сучасна – Українська Паперова Армія. Бо, як колись казали мудрі люди, “без бумажки ти – какашка”. Мабуть, не брехали.

P.S. Якщо кого цікавить – проблему з реєстрацією я таки вирішив. А дяді з медалЯми і лампасами на штанях хай і далі мріють, що я буду бігати всією Україною, виконуючи ідіотські інструкції. І вкотре скаржаться на нестачу чи то розуму, чи здорового глузду.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.