У Венесуелі немає світла. Через відсутність електроенергії почалися перебої з водопостачанням. Людям доводиться черпати воду прямо з річок та інших водойм. Зрозуміло, що вода брудна.

Активізувалися гендлярі. Вони продають найнеобхідніший для життя ресурс лише за долари. Доларів у Венесуелі майже не лишилося. Один долар – це бісовий візок місцевих боліварів. Долари зникали із країни давно. Хмизу в огонь підкинули урядовці-соціалісти, відмовившись минулорічного жовтня від валюти Сполучених Штатів.

Картинки із Венесуели вкрай невтішні. Знедолені люди біжать до брудних річок, а поліціянти перекривають їм дорогу. Починаються сутички, бахкають набої із гумовими кулями, ллється сльозогінний газ, а з ним – кров. “У нас пересохли горлянки!”, – кричить юрба та несеться на прибічників так званої легітимної влади.

Усе нагадує старенький бойовичок із 90-х, де персонажі у недалекому майбутньому билися на арені, подібно до давньоримських гладіаторів, за пакунок води. Але це не кіно, для мільйонів венесуельців – це вже звична буденність.

Незабаром на їхньому місці може опинитися кожний із нас. І не через якусь уявну політичну кризу, а тому, що прісна вода стає чимось на кшталт розкоші. Вода перетворюється на дефіцит і потроху стає найдорожчим із усіх природних ресурсів. Науковці навіть не виключають можливості, що наша планета нарешті відповідатиме своїй назві: якщо наразі Земля на 80% вкрита водою, то зрештою залишиться тільки земля – мертва земля.

Нестачу прісної води вже відчуває 1/6 населення Землі, а це майже як населення Китаю.

H2O на вагу золота

Історія налічує щонайменше 655 конфліктів, пов’язаних із водою. На території Європи їх 66. Про це свідчать дані Тихоокеанського інституту. Імовірність виникнення нових війн за воду протягом найближчих 50-100 років науковці оцінюють у 75-95%. Найвірогіднішими точками, де може вибухнути “мокра війна” – це регіони Нілу, Інду, Тигру з Євфратом, Гангу та Колорадо. Небезпечну п’ятірку нещодавно визначили дослідники Спільного дослідницького центру (JRC), утім проблеми там спостерігалися ще й на початку XXI століття.

Куратор дослідження – доктор Фабіо Фаріносі каже: їхня праця покликана привернути увагу до можливої загрози. “Це не означає, що конфлікти обов’язково виникнуть. Ключову роль зіграє те, наскільки країни із зони ризику підготуються і чи будуть вони готовими співпрацювати”, – пояснює вчений.

Але доктор Фаріносі занадто оптимістичний: за води тієї ж Колорадо борються США та Мексика навіть сьогодні. Вода насамперед необхідна для сільського господарства, тому невтішна ситуація спостерігається в Азії – чисельність людей невпинно зростає, і їх треба чимось годувати. А тут ще й глобальні зміни клімату. До речі, доктор Фаріносі каже, що головний чинник, який може спровокувати війни за воду – саме перенаселення у поєднанні зі зміною клімату.

У 1995 році тодішній віце-президент Світового банку Ісмаїл Серагельдін віщував: “Якщо війни цього століття велися за нафту, то війни наступного – будуть за воду”.

Ще одна із причин, чому світ опинився на межі війни за воду – приватизація великими компаніями окремих водойм або ж річкових басейнів. Із такою проблемою на початку 2000-х зіткнулися жителі Південної Африки. Мешканцям південно-африканського міста Мбомбела (колишній Нельспрюйт) довелося купувати питну воду у британської корпорації Biwater. Під ударом зневоднення насамперед опинилися найбідніші верстви населення.

Корпорації намагаються перетворити водні потоки у потоки грошей, тому забувають найголовніше: вода – це загальна власність, яка належить усім живим істотам.

Як висихає Україна

За останні 25 років Україна втратила 10 тисяч річок. Найсумніше в цій історії, що наша країна продовжує висихати. Екологи неодноразово звертали увагу на проблему: витоки замулюються, їх не розчищають, тому річки міліють і зрештою зникають. Скажімо, у 1991 році в Києві нараховувалося 484 водних об’єктів, тепер – 380.

Сьогодні русла наповнені на 70% від норми. Таке безрадісне становище пояснюють глобальним потеплінням, діяльністю людини та географічним розташуванням. В Європі Україна вважається маловодною країною, хоча ми й маємо понад мільйон гектарів прісних водойм.

Серйозну шкоду річкам завдають греблі. Через них змінюється течія, отже вода не може очищуватися у природний спосіб. А очищуватися є від чого – великі промислові підприємства та малі господарства скидають у річки відходи та сміття, зливають стічні води. У водосховищах можна знайти ледь не всі елементи періодичної таблиці, а ще медуз, характерних для морських лиманів. Так, прісна вода стає солоною, бо взимку дороги посипають сольовими сумішами, а та через каналізацію потрапляє у річки.

От взяти Дніпро. Він уже кілька років насилу тече, улітку постійно цвіте, а могутній Бористен забезпечує питною водою понад 70% населення країни. Сьогодні ми буквально розхльобуємо наслідки політики, яка проводилася з 20-х років минулого століття, коли головну річку країни почали перетворювати на каскад водосховищ та штучних водойм.

Українські річки зникають ще й тому, що їхні заплави активно забудовують. Особливо це відчувається на межах Києва та інших мегаполісів.

Щоб уникнути катастрофи, потрібні реформи. Відповідно до Водної рамкової Директиви ЄС, ми зобов’язані привести стан річкової води до відмітки “добре”, а також охороняти водні ресурси. Перші кроки почали робити ще два роки тому – у 2017-му. Тоді ж розробили відповідний план дій до 2030 року. А ще ми маємо програми транскордонного співробітництва із сусідніми державами-членами ЄС.

Утім, Україні не можна розслаблятися у такій надважливій царині. Ми вже воюємо за свою землю, не вистачало нам ще воювати за воду.

Читайте ще:

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.