“Наука – це Європа, наука – це добро” – вигукували небайдужі до української науки під час маршу-перформансу. Десятки людей прийшли довести, що наука – це зовсім не нудно. І їм вдалося, адже учасники вдяглись у яскраві вбрання, взяли з собою плакати, вироби з картону і навіть дрона, а головне – хороший настрій. Саме тому вітчизняний аналог March for Science відбувся у дуже невимушеній та позитивній атмосфері. 

Минулого року американський Президент Дональд Трамп зменшив фінансування в Америці. Тоді учені вийшли на вулиці та протестували, а їх підтримали колеги з інших країн світу. Цього року Україна теж долучилась до ініціативи.

Учасники крокували від парку Шевченка до Майдану незалежності заради розвитку науки в Україні та в усьому світі. Тримали плакати із написами: Science, not silence”, “Ми робимо, ми маємо робити, бо можемо”, “Обирайте науку” та намагались надихнути українців робити нові відкриття.

“Український інтерес” поспілкувався із учасниками маршу та дізнався, чому вони вийшли на марш та які саме проблеми в галузі науки в Україні прагнуть змінити.

Хочу втілення закордонного досвіду

Катерина Шаванова, старший науковий співробітник інституту сількогосподарської радіології інституту біаресурсів і природокористування України:

“Ми прийшли сюди “потусуватись”, з кимось познайомитись, з кимось поновити зв’язки. Показати людям, і журналістам зокрема, що в Україні є наука. Так, є багато проблем, але вона ще жевріє. І, як бачите, люди зібрались у свій вихідний день, витратили три дні, аби підготувати інвентар.

Це костюм, в якому я періодично працюю у зоні відчудження ЧАЕС. Костюм протихімічний – не допускає забруднення тіла і одягу небезпечними речовинами. Ще, звичайно, треба вдягати рукавички, маску, шапочку. Коли я прийду додому, одразу його викину – він одноразовий.”

Я беру участь у іноземних проектах, часто їжджу у відрядження, тому різниця між Україною та закордоном кидається у вічі. Вона навіть не в обладнанні – нам його зазвичай вистачає. Але справа у “маленьких зручностях”. В лабораторіях інших країн всюди є піпетки, на кожному столі. А в нас цих піпеток п’ять. Ти з ними бігаєш, бережеш, бо наступних вже не буде. Також там цілодобовий доступ у лабораторію. У всіх є картки і нікого не цікавить, коли ти приходиш на роботу – ти маєш просто виконувати свої обов’язки. В Україні, якщо хочеш залишитись і поставити експеримент вночі, реакція на рівні “синдому вахтера”: “А чого ви тут сидите?”.

У нас дуже багато паперової роботи. Дуже важко замовляти реактиви. Навіть, якщо є гроші, може минути півроку, поки відбудуться тендери. За кордоном три дні максимум – і реактив привезуть. І – парадокс. Там вони коштують дешевше, ніж у нас.

І ще “там” прийнято щоразу змінювати університет: після бакалаврату, магістратури, аспірантури. У нас люди по 40 років працюють в одному університеті і, звісно, відбувається “застій”. Прагну, щоб у нас теж втілювали в життя закордонний досвід.”

Хочу стабільного фінансування

Тарас Микитюк, інститут фізики НАН України:

“Дуже болісне питання фінансування. Спершу перестали закуповувати необхідне обладнання, а потім нас перевели на неповний робочий тиждень. Є інститути, які забезпечені лише наполовину. Мені особисто скоротили зарплатню на 20%. Якщо не вистачає реактивів, докуповую з власної кишені. Дуже суттєво допомагають гранти. Але можна виграти грант на мільярд, а потім три роки не вигравати його взагалі. За цей час молодь розбіжиться, знайде іншу роботу. Аби люди не думали, де ще заробити “на стороні”, наука має фінансуватись базово, тобто державою.

Я особисто вимушений працювати на ще одній роботі. Але за кордон не поїду: до останнього вірю, що все стане краще. До того ж, живу у чудовій країні з чудовими людьми.”

З кишені пана Микитюка стирчить “кіт Шрьодінгера”. “Коли я закриваю кишеню, я не знаю, чи він там є, чи його немає,” – пояснює науковець.

Артем Ставенко, магістр інституту імені Шевченка, ядерний енергетик:

“Два дні тому був у зоні відчуження. Працюю за гроші американської лабораторії, бюджет якої більше, ніж всієї української науки. Американці просто зацікавлені, аби ніхто “нехороший” не отримав матеріали. А Україна не виділяє кошти.”

Хочу, аби люди повірили в українську науку

Дубровська Ганна, студентка 4 курсу інституту Шевченка, молекулярний біолог:

“Я прибігла сюди з іншої конференції – YouSpeak forum. Дуже мало уваги спільноти. Люди вважають, що науки в Україні немає як такої, тому і влада про це не дбає. Були роки, коли виділявся нульовий бюджет на науку, тому вона вимушена була існувати суто на гранти. Дуже багато науковців їде за кордон, намагаються піднімати науку там. Коли ти закінчуєш навчання – йдеш працювати молодшим науковим співробітником за три тисячі гривень. За ці гроші неможливо вижити. Мої знайомі виїжджають за кордон, отримують стаж, ступінь і повертаються в Україну на інші позиції. Мені дуже хочеться залишитись в Україні, але не виключаю можливості, що доведеться поїхати.

Думаю, цей марш не приверне особливої уваги, але кожен наступний викликатиме більше резонансу. Поки що більшість з тих, кого я тут бачу – мої знайомі. А от коли на марш науки вийде більше людей з широкого загалу, це буде дійсно значний крок вперед.”

Хочу, аби займались справжньою наукою, а не вчили “сідати на огірки”

Олексій Смирнов, куратор проекту “Наукова світлиця” МАН:

“Наука має бути головним рушієм життя країни. Якщо цього немає, країна деградує. Я намагаюсь популяризувати науку. Фільмую лекції наших науковців, викладаю їх в Мережу. Наразі в Україні люди цікавляться більше псевдонаукою. Знижується рівень інтелекту нації. Багато хто з вчених у своїх роботах посилається на Малахова. Це з розряду “сідати на огірок”. Дітей у школах вчать, що в грудях є залози, які відповідають за імунітет, змушують ці “залози” масажувати. І таке викладає доросла людина! Тому ми читаємо лекції для учителів. Це, звісно, маленька краплинка, але вода камінь точить.”

Хочу, аби не заважали

“Працюю в сфері розвитку громадянського суспільства – на міжнародну організацію. Люди не можуть знайти себе у своїй галузі. Звісно, це можливо, але надзвичайно важко. Я хотів вивчати щось нове, де ще потрібно багато кроків для відкриття, але в українській науці створюють перепони. Є специфічні теми, які повинен досліджувати студент. Робимо досліди на рівні “ручкою та лінійкою”, – пояснив еколог-магістр, який вирішив лишитися анонімом.

Хочу, щоб було менше імітаторів

Олексій Колежук, професор інституту високих технологій КНУ імені Шевченка:

“З болем помічаю, що на аспірантуру приходить все менше молоді. Люди вчаться два роки, а потім йдуть. Мовляв, “я знайшов іншу роботу, так більше жити не можу”. Завжди була ця проблема “BrainDrain”. Спершу люди виїжджали після захисту дисертацій, потім стали їхати після отримання магістерського диплому. Зараз покидають Україну на етапі бакалавра, а деякі – ще раніше. Діти ще вчаться в школі, а вже обирають закордонний виш. Польща, Німеччина пропонують освітні програми для талановитих дітей, а ми не маємо таких програм.

Також в Україні поширене дилетанство. Але це не так погано. Це коли людина приходить з щирими намірами щось зробити в науці, але в неї не вистачає бекграунду. Можна робити помилки і дурниці, але то будуть чесні помилки і чесні дурниці. В науку приходять не дилентанти, а імітатори і шахраї. Купують дисертації, аби пролізти на необхідну посаду. Звідси і ставлення висопосадовців до науки. Вони самі купують роботи, тому думають: “Знаємо ми, як це все у вас там відбувається”.

Але ще гірше, коли молоді люди, які приходять у галузь, починають вважати плагіат за норму. Взяв чужу роботу, трошки її переробив, переписав, зліпив. “Це ж наука, всі так роблять”. Деградація експертного середовища. Коли пояснюєш людям, що це академічна недоброчесність, вони просто кліпають очима – не розуміють.

… і хочу перспективи

Поки що кардинально такий марш нічого не змінить. Має бути якийсь перелом у ставленні уряду до науки. Але, боюся, це має бути лише черговий “смажений півень”. Почалась війна – потрібні приціли, медичні засоби. Науку рухає наявність замовника. У нас його немає – на жаль, зараз ми зараз більше аграрна країна. Не використовуємо свій науковий потенціал. Продаємо насіння чи рибу, а не вибори зі сталі. Виходить замкнене коло: відсутність замовника – відсутність коштів – еміграція мізків  – відсутність замовника. І хоча це важко змінити, ми намагаємось.”

З вірою в майбутнє для українських вчених,
Ганна Пєшкова, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.