Отець Дмитро: Пожертва церкві повинна бути подякою Богу, а не хабарем

106
Отець Дмитро: Пожертва церкві повинна бути подякою Богу, а не хабарем. Фото "Український інтерес"

“Український інтерес” вже писав на своїх сторінках про людей невеличкого міста Прилуки на Чернігівщині. Про прилучан, котрі своїми руками розбудовують свою малу батьківщину, роблять на своєму місці те, що вважають потрібним. Вони не чекають жодних відзнак. Головною нагородою вважають вдячність людей і відчуття того, що їх праця потрібна людям. Сьогодні ми пропонуємо познайомитись ще з одним жителем Прилук – отцем Дмитром Горнакевичем, адміністратором парафії Покрова Пресвятої Богородиці Української греко-католицької церкви.

– Коли в Прилуках з’явилась Ваша церква?

Фактично прихід утворився у 2012 році. Працю почав отець Роман, котрий служить у Ніжині (місто за 60 км від Прилук – ред.). Так сталось, що у римо-католиків Ніжина було храмове свято і одна з прилучанок, котра приїхала на це свято, повідомила, що у Прилуках є греко-католики. Тоді отець Роман почав їздити до Прилук. Фактично, він провадив служби для неї одної. Він почав робити документи для реєстрації парафії. Я приїхав сюди у 2013, навесні, завершив реєстрацію. Так і утворилась наша парафія.

– А чому саме Прилуки? Адже це не властиві землі для УГКЦ?

Найбільше поширення нашої церкви є на західній Україні. Але це зараз так. Західна Україна не була окупована Росією до середини 20-го століття, там наша церква могла розвиватись. Насправді, коли уніатська церква утворилась, вона була поширена по всій Україні. На цих землях вона теж була. Після Хмельницького, коли ми потрапили під влив Росії, все “іновір’я” знищувалось, так і ми були знищені. Зараз церква відроджується. Коли український народ став незалежним, ми стали повертатись на втрачені раніше землі.

Щодо мене особисто, то, закінчуючи семінарію, я відчув покликання, що я повинен служити саме десь тут. Не саме в Прилуках, а десь на теренах центральної, північної чи східної України. Хоч було насправді дуже страшно – бо я йшов у невідомість. І після закінчення семінарії мене направили в Прилуки.

Було важко. Мені місто не подобалось. Перше враження від Прилук у мене склалось, коли я тут був на Пасху – допомагав ще семінаристом тут служити. Я був втомлений, було сіро, падав дощ, вулиці залиті водою… Мені так не сподобались ті Прилуки! Зразу після цього я мав отримати призначення і боявся, аби мене не призначили в Прилуки. Після висвячення мене призначили саме сюди. Я намагався сприйняти те, як волю Божу – так має бути. Було насправді дуже багато важких моментів. Навіть парафіяни греко-католики мені казали, аби я вертався назад, бо тут діла не буде. Було важко.
Але бачите – за чотири з половиною роки, що я тут, ми ростемо. Я зараз вже відчуваю, що я тут потрібен, що люди цього тут потребують. Дуже багато ще роботи, такої роботи, що я, як її уявляю, мені страшно стає. Але от зараз я радий, що я тут є. В мене дуже змінилось ставлення до міста. Я до нього звик, мене тут люди приймають, гарно спілкуємось, посміхаємось при зустрічі, знайомства з’явились.

– Ваша церква розміщається наразі у вагончику. Яким чином Ви його отримали?

Коли я приїхав сюди, ми служили у звичайній квартирі. Але було розуміння, що парафія не буде розвиватись, поки ми у квартирі. Було розуміння і того, що до отримання земельної ділянки та будівництва храму ще дуже далеко. Тому я почав шукати варіанти, аби ми змогли бути на видноті. Я до того часу знав, що земельну ділянку нам повинні дати десь у цьому мікрорайоні, тому й почав шукати десь поблизу місце, де ми могли би служити. От тоді й наткнувся на цей вагончик – напівзруйнований, проржавілий, тут макулатуру, здається, приймали до того. Я подивився і зрозумів, що це може бути отою капличкою, де ми могли би служити. Тоді я знайшов власників вагончика, ми його купили, відремонтували, домовились з сусіднім магазином, аби провести від них світло і служимо тут.

Отець Дмитро: Пожертва церкві повинна бути подякою Богу, а не хабарем. Фото “Український інтерес”

– Багато людей ходить на служби?

На даний момент чоловік десять.

– Вони розуміють, що це не православна, а саме греко-католицька церква?

Розуміють однозначно. Хоча люди тут чомусь бояться саме слова “католицька” – думають, що то якась не така церква, єретична. Але ми від початку наголосили, що ми є греко-католики. Люди почали приходити, дивитись – що це, власне, таке, розпитували про нас. Побачили, що наша церква абсолютно не відрізняється від інших церков, почали ходити на служби.

– Тут доволі компактний мікрорайон, Ви тут живете. Як ставляться люди? Адже раніше уніати були “зрадниками і ворогами”?

Маленьким я теж дуже любив читати книжки про козаків. Є такий автор Андрій Чайковський, у нього багато української героїки, захоплюючі розповіді про козаків, Богдана Хмельницького. І як вони воювали з “проклятими уніатами”. І я собі думав – “от які ті уніати погані”. А потім виявилось, що я теж уніат.

Тут нормально все сприймається. Я тут не відчув ніякого негативу. Напочатку з насторогою ставились до нашої церкви. Придивлялись. Але зараз все нормально. Ніякої ворожості від людей я не відчував. Хіба одна сім’я тут є, я так розумію – мама і син, які мені постійно мені казали, щоб я покаявся і “вернувся в лоно справжньої православної церкви”. Але то таке, люди різні, кожен має свою думку.

Ще в часи Майдану був інцидент, коли на стіні каплички намалювали свастику і написали “Геть з України”. Я навіть не можу зрозуміти, хто то зробив. Було сумно, але з того вийшло зовсім навпаки від того, що сподівались автори малюнку – люди дуже обурились. Навіть ті, хто ніколи не ходив до церкви – я ж тут живу і дуже багатьох знаю – вони настрашились, що я злякаюсь і поїду звідси, перестану тут служити. І вони мені підходили і говорили – “не переживайте, все нормально буде, тут Вам ніхто нічого не зробить”. І так старались мене підтримувати. І було дуже приємно від тої підтримки людей.

 

– Наскільки я розумію, під майбутню церкву земля вже виділена. Дозвольте нескромне питання – за який кошт Ви збираєтесь її будувати? Адже прихід маленький, а будівництво – річ дорога?

Наразі, якщо чесно, коштів нема. Але плани є. На виготовлення проектної документації нам виділило кошти наше керівництво – один бізнесмен допоміг фінансово греко-католицькій церкві, Патріарх розбив ту суму на декілька парафій і ми отримали таким чином початковий внесок на наше будівництво. Поки їх вистачає максимум ще на котлован. Ще церкви помагають одна одній. Є угода між Львівською та Київською (до якої ми належимо) архієпархіями про взаємну допомогу. Декілька парафій західної України допомагають конкретно нашій парафії – вони збирають гроші на будівництво саме нашої церкви, священники та прихожани тих парафій мене знають, я до них їжджу, розповідаю про Прилуки, про те, що тут робиться. Люди нам допомагають.
Також будемо просити наших братів римо-католиків у Західній Європі – там є спеціальні благодійні організації, які нам також допомагають.

Просити у місцевих бізнесменів я не дуже хочу. Багато людей мені радило, у кого можна попросити. Але про тих людей, яких мені радили, я чув не дуже гарні відгуки.  Я не хочу на тих грошах будувати церкву. Якби ті люди прийшли і запропонували ті гроші, я, напевно би не відмовився. Але самому просити… Я не можу. Я хочу, щоб ті гроші були саме пожертвою церкві, дякою Богові за те, що Він їх благословив успіхом у житті, що Він провадить їх і допомагає. А коли люди жертвують гроші на церкву купити собі “блат” у Бога… Це не те. Вони самі себе обдурюють. І нічого з того доброго не буде. Тому й не хочеться брати тих грошей. Це повинно йти від серця.

Отець Дмитро: Пожертва церкві повинна бути подякою Богу, а не хабарем. Фото “Український інтерес”

– Які стосунки у Вас з іншими церквами?

В Прилуках з десяток церков Московського патріархату, одна – Київського та кілька протестантських, не сект, а саме церков. З Київським патріархатом нормально. Спілкуємось, говоримо. В часи Революції Гідності, початку війни, ми тут з ними заснували в Прилуках відділення Всеукраїнської ради церков та церковних організацій. Тут були наша церква, Київський патріархат і протестантські церкви міста. Ми тоді збирались, аби зрозуміти – як нам діяти в тій ситуації, чим ми можемо допомогти. З ними стосунки хороші, хай не дружні, але хороші.

З Московського патріархату знаю одного священника. Ми разом відвідуємо виховну колонію, то там пересікаємось, познайомились, потроху спілкуємось. З ним нормально. З іншими – сварки не було, але не більше. Ігнор повний.

– Що таке, на Ваш погляд, “український інтерес”?

Це, власне, дуже перегукується з моїм служінням тут. Це, найперше, християнство. Бо ми, Україна, називаємо себе християнською країною, християнським народом, але насправді ним не є. В більшості – ми атеїсти. Це слід визнати часто навіть тим людям, які приходять до церкви. Тому що вони приходять з різноманітних причин, але не з головної – аби найти Бога.

Коли ми станемо, власне, християнським народом, а християнин – це означає бачити, відчувати потреби іншого, свого ближнього, жити не для себе, а для добра ближнього; то мені здається, що коли ми, Україна, станемо справді християнами, то от тоді ми нормально заживемо, втратимо егоїзм, який є в нас. То оце, власне й є, як на мене, отой український інтерес.

Розмовляв Микола Кірєєв, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.