Малин. На побачення Минулого з Майбутнім

Малин з висоти. Фото надане автором

Коли про моє місто говорять історики, провінційний Малин постає як значуща в державі одиниця зі своїм древнім і водночас сучасним обличчям. Один із древніх градів древлянської землі, на якій вершилася немалою участю (а іноді й ключовою) історія нашої держави, сьогодні — тема розмови з Василем Тимошенком, кандидатом історичних наук, почесним краєзнавцем України, членом правління Житомирської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, директором Малинського міського краєзнавчого музею, що починає розвиватися. Ми і зустрілися в музейній кімнаті, де історик опікується частиною експозиції, яка у перспективі стане базовою для краєзнавчого музею, створення і розвиток якого — одна з турбот Василя Тимошенка.

Фото надане автором

— Дивлячись на експонати, розумію, які таємниці приховувала в собі древлянська земля.

— Повірте, вона приховує ще більше, ніж уже відомо. Археологи знаходять нові артефактами, які вносять корективи і в хронологію древлянського краю, і в історію Малина та інших міст.

— Тобто можна говорити про ревізію справжнього віку нашого міста?

— І то може бути не остаточна цифра! Але от зараз можна стверджувати, що Малин старіший від Коростеня. Археологічні знахідки є тому аргументом. Проте якщо сусіди знайдуть на своїх розкопах аналогічні за віком докази чи ще давніші, то доведеться поступитися. Головне — не змагання “хто старіший”, а сам факт існування древлянських градів на території сучасних міст. Малина зокрема. (А у змаганні володіння експонатами і артефактами Коростень поки далеко попереду від Малина, якщо бути об’єктивним).

— Дивовижна річ, як археологічна знахідка здатна перевернути звичну наукову доктрину… Який це може бути предмет?

—  Найчастіше це уламки, елементи посуду, знаряддя праці. Є методики визначення, що дозволяють той чи інший предмет віднести до певного періоду. Отож останні археологічні знахідки на території Городища (нині це мікрорайон міста) дозволяють говорити про ще глибшу древність Малина ніж ту, яка суто умовно позначена на гербі міста і побутує ще досі в популярній історії Малина.

— Тобто просування углиб віків ще можливе і дата не остаточна?

— Безкінечним це просування, звичайно, не може бути. Адже як би глибоко ми не рухалися у відлікові назад — потрапимо у часи, коли на території нашої малої батьківщини (як і усюди) був неосяжний океан, а ось ця земля була просто дном його.

— Отакої! Хоча чом би й ні? І була вода від краю землі і до краю…

— Ось, погляньте, скам’янілі рештки рослинного і тваринного походження.

— Де ви їх накопали?

— Для цього навіть археолог не знадобився. Бо їх достатньо на території наших кар’єрів, де неозброєним оком спостерігаємо колишнє дно пра-океану Тетіс у розрізі.

— А ось ці артефакти (показую на інші предмети експозиції) очевидячки не природного, а техногенного походження? І знайдені не на дні океану…

— …а розкопані. Так. І вони особливо цікаві. Бо свідчать про існування різноманітних ремесел на території древнього граду.

— За цими предметами можна відтворити побут, заняття, уклад наших пращурів на берегах Ірші?

— В буквальному сенсі. Саме на берегах. Адже докази і в городищі — предметні знахідки, які залягають на глибині кількох метрів, і в топоніміці (скільки, скажімо, назв із словом Рудня лише на Малинщині!), і в наукових звітах істориків попередніх поколінь про дослідження цих же територій, які сьогодні знову стали археологічно актуальними.

Фото надане автором

— Зважаючи на такі майже фантастичні артефакти, можна відтворити, змоделювати побут древлян чи тих, ким вони були у пра-пра-віки? Реконструювати, як це модно говорити.

— А ми це вже і намагалися зробити. З тим же археологом, якому і належить заслуга у знаходженні доказів глибшого віку Малина. Це кандидат історичних наук, керівник Житомирської археологічної експедиції, старший науковий співробітник інституту археології НАН України Андрій Петраускас. Коли проводилися розкопки на території Городища, вже запанував скептичний настрій — нічого не знайшли. Андрій наполіг: копайте ще глибше. Отам і чекав сюрприз. Уламки керамічного посуду 6-7 століть.

— А які ремесла можна демонструвати засобом реконструкції нам, нащадкам тих пращурів?

— Давнє ливарництво. Ми з Андрієм Петраускасом із залученням учнів Малинського ліцею виготовили сиродутне горно. І в ньому виплавили із місцевої руди метал. Діти із жвавим інтересом спостерігали це дійство і емоційно переживали свою причетність. Для них це вже не просто берег Ірші, а історична територія. Вже якась частина нової генерації відвойована у невігластва, для якого берег Ірші — звичне місце для дозвілля з пивом, після якого навіть пляшки не виносять…

— То ось звідки ідея про фестиваль древніх ремесел на базі старовинного малинського городища!

— Це благодатний матеріал. З прив’язкою до місця, вибраного не наосліп, а з історичних мотивів.

— А які ще ремесла можна представляти у фестивалі, якщо здійснити мрію?

— Логічно — ковальське мистецтво. І також — гончарне ремесло. От скажіть, у вас не викликає подиву той факт, що ніхто не говорить про гончарство і виготовлення кераміки (рештки якої якраз тут знайдені!) на території, де стільки глинищ? Тут не могло не бути гончарства! Просто в новітні часи ремесло було витіснене більш потужним виробництвом. Коли виникли фабрики з виготовлення кераміки, а згодом і фаянсу та фарфору (Коростень, Баранівка), ремісничі вироби втратили свою актуальність і не могли змагатися з промисловими. А ще хочеться сказати про бортництво, яке виникло в ті давні часи і продовжується нині як пасічництво. Як і тисячі років тому, наш мед іде “на ура” на ринках Західної Європи.

Фото надане автором

— Гарно було б втілити ваші ідеї. Я вже уявляю, як на березі Ірші збираються не байдужі до ожилої історії, древності люди, варять у казанах старовинні страви, спостерігають створення у них на очах предметів, аналогічних тим, рештки яких таїли і ще таять, очевидячки, древні піски над Іршею.

— Так. Як на мене, такі заходи є частиною сучасної музейної діяльності. Бо музей — це не лише статичний експонат за склом. Це і можливість сучасника доторкнутися до процесів, які раніше традиційно подавалися лише як інформація екскурсовода і супроводжувалися демонстрацією артефакта. Сучасний музей має бути інтерактивним. А історія Малинщини, древлянського краю має чимало привабливих у цьому сенсі тем.

— Отже доречно говорити і про туристичну привабливість Малина, Малинщини?

— Згодом так. Хоча на одному ентузіазмі туристичний успіх міста і краю неможливий. В організації і проведенні майбутнього фестивалю, який заплановано на 15 вересня цього року, вже готові брати участь викладачі та учні Малинського професійного коледжу, місцеві краєзнавці. Задіяна програма на рівні міської ради. Однак тут мають бути, на моє переконання, і програми обласного рівня, під які б виділялися кошти із обласного бюджету. А ще краще натрапити на мецената-філантропа, який мав би справою честі допомогти оформити у сучасний музей ті знахідки і відкриття, ті вже існуючі експонати, частину яких я вам показую зараз.

— Мрія про мецената… Але якщо це можливе десь, то чому б це було не можливе у Малині? Хіба хтось міг уявити, що у Радомишлі, наприклад, з’явиться такий музей домашньої ікони? А як швидко він став популярним! Ще й увійшов до міжнародного туристичного маршруту за аналогією давнього шляху королів наскрізно Європою.

— От щодо маршрутів. Малин може бути першим у потенційному маршруті (після Києва, звичайно) на колишньому, відтвореному істориками, торговому шляху середньовіччя Київ-Регенсбург. Чи у маршруті-подорожі древлянськими градами: Малин-Коростень-Овруч-Олевськ-Новоград-Волинськ (Звягель) (і Житомир, як обласний багатий музеями центр). Малин віддавна у багатьох справах був першим і прославленим. У нього є здорові амбіції, підкріплені значним творчим ресурсом.

Розмовляла Ірина Кримська-Лузанчук, спеціально для “Українського інтересу”