Ірина Кримська-Лузанчук. 90 років: звичайна доля звичайної Надії

Ірина Кримська-Лузанчук. 90 років: звичайна доля звичайної Надії

Надія Петрівна Ковальчук – найстаріший мешканець Плугатаря. Бо вона ще народилася, коли Плугатар був Коснею. 27 червня 2018 року їй — 90.

— Переназвали Плугатар, не спитавши нас навіть. — Так обурювалися селяни, сусіди Надії, на таємну декомунізацію, коли ми почали спілкування біля обійстя Надії Ковальчук. Та обурювалися недовго… Увагу зосередили на старій Надії, людські та співочі таланти якої стали причиною моєї зацікавленості.

Бо 90-річчя є унікальна й рідкісна, погодьтеся, дата. І найголовніше — переконатися, чи дійсно таки старенька ще може вести соло у співі, як стверджувала Ніна Юрченко, незмінний завклуб і колись художній керівник співочого гурту в Плугатарі.

Не те що я сумнівалася. Мені й просити було незручно. Проте відразу по знайомству товариство сільського кутка без особливих церемоній і реверансів з мого боку заспівало все, що пригадувалося й зналося.

Надія Петрівна сильним голосом в’язала колективну пісню, виводячи свою партію — цупку нитку, якою прошито усеньке життя.

— Бач, дочко, — звернулася до мене, — співала б і співала б, а дихати не дає.

Дихалося старій жінці справді важко. Голос звучав неймовірно сильно. Та ядухи переймали його, не пускаючи на волю. Проте таки дух пісні виявився сильнішим. І далі пісня за піснею полеготали над селом.

…Ой у полі озерце.
Там плавало відерце.
Соснова клепка, дубове денце…
Не цурайся, моє серце!

Скільки їх знає Надія? Пісня за піснею — та всі про кохання та молодечу пристрасть.

…Не ходи ж ти моїм садом,
Не топчи зелений луг.
Не суши моє серденько.
Не люби моїх подруг!

Завклуб Ніна Юрченко з чоловіком.

Ніна Юрченко каже, що жінка знає зо двісті пісень. Надія не перериває співу — веде, а селяни й син з донькою Надіїні – підспівують. Здається, що про життя Надії легше розповісти піснею, ніж балачкою.

Чом ти, Надю, невесела,
Не чутно твоїх речей?
Раньше Надя щебетала,
Як у саду соловей…

Це ж треба! Навіть пісня про Надію.

Героїня моєї оповіді без зайвих сентиментів говорила про життя. Без голосіння — про сумне. З коротким зітханням — про горе. А горя було стільки, що гай! Трьох синів поховала Надія — 43-х, 47-и, 60-и років. З-посеред п’ятьох дітей.

Але є у Надії 16 внуків і 11 правнуків! І всі в громаді знають, як вона допомагала ставити на ноги онуків. Коли хтось починає говорити про Надію Ковальчук, то це перше, про що підкреслено згадують.

У мене аж мурахи спиною забігали, коли зазвучала пісня:

…Діти, мої діти,
Діти і внучата,
Як я вас гляділа,
Як квочка курчата.
Як я вас гляділа,
По двоє, по троє.
Ви ж мене не хочте
На старість одної…

Проте у своїй долі, а не співаній, Надія не одна на старість. Біля неї син, який є тепер опікуном матері.

Хоча Надія Петрівна й втратила колишню витривалість, однак щось є у зовнішності таке, про що кажуть “сила духу”. Ні зморшкувате чоло, ні рябі руки не здатні в людині заховати людське. Оповідаючи власне життя, Надія ніби виставляє віхи. Перше – вона знає, якого вона роду.

— Я з Данилового кодла. Данило — то мій дід. Його репресували. Ми всі з Косні.

Друге — Надія називає речі своїми іменами.

— Був голод! Важкий голод. І в 33-му, і після війни… Їли мерзлу картоплю і коржики із цвіту липи улітку…

Подумалося, який дух мають українці, що не ламаються і не зникають у репресіях і геноцидах? Ще й жартують:
…А у мене плечі як плечі,
Бо я зроблена доречі.
Хоч у мене прищик на виду,
Та я дуже зроблена доладу…

Надія та її молодші земляки завзято співали мені усіляких жартівливих пісень, вогонь і настрій яких втрачається на папері. То треба чути! Коломийки на те й коломийки, щоб їх співати і слухати, а не читати.

Третій скарб Надії — то вміння приймати життя таким, яким є. Бо протистояти обставинам можна, лише ідучи їм настріч. Тому жінка згадує трудову біографію, пишаючись, а не соромлячись, як дехто з юних, хто не дуже любить озвучувати своє селянське походження.

—В 1941-му мені було 13. То я вже кіньми боронувала. По десять борон тягли коні… — починає Надія перелік трудових віх, ніби грамоти та медалі перераховує.

Я уточнила щодо війни. Адже ця дата збігається з хронологією війни…

— Тут у нас було спокійніше, ніж деінде. Так глибоко німці боялися лишатися. Але як з’являлися, то страшного у нас не чинили. Тут були прості вояки. Вони ж мали свої родини теж, хотіли додому… Давали дітям гостинці. А от коли німці відступали, то мене хотіли забрати. Дід сказав, що у мене тиф. Вони ж, відомо, боялися тифу. Отак я тоді врятувалася.

Після війни, в 1946-му, “обучали”, як висловилася Надія Петрівна, молоду колгоспницю вправно виконувати чоловічу роботу. За нестатком чоловіків. І у 18 років юнка вміла вже орати кіньми і волами.

Не чекаю від читача захоплених “охів”. Але хочу таки, щоб на кілька секунд увага затрималася на такому факті біографії. На такій ціні кусня хліба.

У 1947 році Надія стала ще більш кваліфікованою (в сенсі участі в розбудові радянського колгоспу) — вже доглядала телят. Через три роки стала свинаркою.

Саме на цей час припадає суто жіноча віха Надії. Був поруч юнак-сирота. Ковальчук Адам. Треба було одружуватися. То й побралися. Кохання співалося в піснях, а в житті — суцільні трудодні виживання. Пішли діти один за одним. Робота і діти, домашні клопоти і діти. Хто там на що скаржився? Сусло із буряка в рота немовляті і до праці!

— Помер мій дід, коли мені було 62. А я живу тепер при синові. Пенсію маю 2,5 тисячі. Бо я ж мати-героїня!

Співалося і співалося. Можна сказати, що цей ексклюзивний концерт був для мене лише. А чи випадало вам щастя наслухатися народного співу від 90-річної українки? Це їй би концерт дарувати, а вийшло – подарувала мені свій спів і щедрість.

Надія Ковальчук — стара берегиня Плугатаря-Косні. Нема тут її однолітків. Але й не самотня вона (в селі живуть люди в одинадцяти хатах). І духом не занепадає.

Єдина дитина в селі. Артемчик, 4 роки. Наймолодший мешканець.

Моє щире товариство на чолі з Надією Петрівною чудово розуміє, що важко селу вижити і врятуватися. Скільки сіл лишилося он тільки в довідниках та історичних нарисах? Сумно про це писати. Тим паче, нічого нового я тут не додам.

Бачте, і в біографії старої людини теж такі знайомі дані: голодомор, війна, колгосп… Все таке типове і відоме наперед, ніби. Ці написані під копірку епохи долі, може, нема і потреби згадувати щораз? Цим же не врятуєш села? Так.

Але якщо вони і в пам’яті не лишаться, то ми збідніємо суттєво. Бо якщо це зробити раз-два, то швидко зробиться і втретє. А потім увійде у звичку. Стане тенденцією. І тоді можна казати, де те село і та країна? Де її народ та історія? Немає!

Тоді я та ще хтось подасть голос і скаже: “Я знаю село, і рід, і країну, й історію. І зветься вона Надія”.

…Соловей, мала ти пташко,
Ти пташинко садова!
Сядь на вишеньку, сядь на другу –
Передай мої слова…

(Всі фото надані автором)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.