Майстер не називає себе майстром, а натомість жартує: “Чого про мене писати? Чоловік просто зайняв себе на пенсії. Так би мовити, шукає себе…”.

Проте пошук починає відлік не на порожньому місці. Є ж причина напрямку пошуку? Є!

Юрій Остринський із Малина, а це знають всі знайомі і сусіди, майстер на всі руки. Вдома в будинку зробив все власноруч. Якісно і зі смаком. Художнє обдарування очевидне. Проте дати йому розвинутися вже в інших формах Юрій не мав часу.

Юрій Остринський. Фото з архіву Ю.Остринського

Віднедавна часу побільшало — пішов на пенсію. Руки, за звичкою, шукали застосування в корисному і гарному. Побачив в інтернеті, як роблять гравірування на склі і загорівся бажанням спробувати.

— Якщо хтось уміє, то чом не зумію і я? — таким оптимістичним налаштуванням відповів собі тоді Юрій, а тепер — на моє питання про початок захоплення. — Перша робота, ось вона, — майстер показує на одну із картин на склі, яка майстерністю не відрізняється від решти. — Вдалося, з’явилась впевненість, і за короткий час намалював алмазом на склі більше десятка картин.

Мені цікаво – як із “нічого” виростає така майстерність?

— У Юри батько теж дуже вправно гравірував. — Додає Любов, дружина майстра, ніби передбачивши моє запитання. — Коли ще ніхто і не мріяв про комп’ютерні програми, що виконують зображення на камені, батько вручну робив портрети на пам’ятниках-надгробках.

Так спадкова обдарованість і наполегливість Юрія втілилася у незвичному попервах навіть для нього самого занятті.

— Спочатку купив інструмент…
— То це затратне ремесло? — запитую.
— Доволі. Інструмент коштує тисячу гривень. Алмаз, яким і гравірується зображення, — 60 гривень. А на кожну картину потрібен новий алмаз. Використаним алмазом можна малювати по склу сюжети, які не потребують стосвідсоткової деталізації. Ось, наприклад, оцей пейзаж виконано “стертим” алмазом.
— Не бачу ніякої різниці, — дивуюся я.
— Але я бачу, коли малюю. А от цей кіт, скажімо, де кожна рисочка має бути виведена надзвичайно тонко, халтури не терпить.

Фото “Український інтерес”/Ірина Кримська-Лузанчук

На малюнку дійсно кіт мов живий — розкішні вуса, справжній котячий погляд.

— Малювання приносить задоволення, смію припустити, дивлячись на реалістичність сюжетів та образів на скляних картинах…
— Так, інакше не робив би. Проте мушу пригальмовувати свій азарт, бо затрат поки більше, ніж компенсації. Врахуйте, що скло треба купити і вирізати. Рамка для оздоблення і естетичного завершення — теж обов’язкова. Люди бачать готові роботи, захоплено відгукуться, а купити…

— Справжня майстерність варта стати комусь подарунком. — Погоджуюся з думкою Юрія.
— Але, не секрет, що з грішми у земляків сутужно. Повезти до столиці і здати оптом у крамницю? Чи стати серед інших майстрів на Андріївському узвозі?.. Навряд чи то вдалий задум. Адже там є свої “контролери” і для візитера з Малина винятків не робитимуть.
— Отака справедливість… — зітхнула і я. Хоча Юрій до факту “неприбутковості” мистецтва ставиться із здоровим сарказмом: — Та хто ж цього не знає? Я ж насамперед малюю для себе. А якщо хтось ще й  купить, щоб прикрасити свою оселю, то буду тільки радий, що моя робота милує чиєсь око.

— А ці роботи — що вирізьблені на дереві? То хто виконав?

— Теж я. У мене йдуть паралельно обидва захоплення. Зараз це теж на стадії експерименту. Підлаштовую верстат, щоб можна було робити дерев’яні тарілки, кухлики, чарочки, вазочки. Ось, погляньте, перші роботи. Вони ще не завершені, бо дерево покаже свою красу і прихований малюнок після змащування лляною олією.

Роздивляюся на стіні різюблені картинки на дереві, а Юрій продовжує:

— Перші спроби теж доволі оригінальні. Бо різати треба на липі. А я різав малюнок на чому мав. Оці кружальця — вільха. Надзвичайно важка у роботі деревина. Зрозуміє той, хто тямить. Ніхто на вільсі не різьбить. Не те щоб я щось хотів цим довести, просто працював з тим матеріалом, який мав удома. І спочатку вирізав саморобним ножем, виготовленим із автодеталі. Аж руки боліли. А нещодавно придбав професійні інструменти.

— Такі різні роботи — і по духу, і по засобах втілення! — Мене зацікавили окремі деталі, і я продовжила: — А чому гравюри на склі мають чорне тло?

— Єдиний колір, який здатний відтінити усі деталі роботи. На кольоровому тлі малюнок втрачає у багатстві. Пробував різні барви — не те!
— А яка ж фарба тут використовується?
— Та, що для автівок, у балончиках.— На чорному роботи дійсно виглядають благородно, — погоджуюся.

— Але не всьому чорний колір пасує! От я вигравірував образ Матері Божої. Поклав на чорне тло — нема того ефекту, що чекав. А тут ще й  з’ясувалося, що ікону не варто класти на чорне тло, тому цей задум виявився невдалим.

— А до чого ще можна застосувати гравірування на склі?

Дружина Юрія демонструє приклади: — Ось чоловік експериментував на скляночках — тепер у кожного в родині є підписана склянка з візерунком. І ось — оздобив візерунком дзеркало.

— Дзеркало — дуже міцна і зручна в роботі поверхня. — Пояснює майстер. — От скло, яке я гравірував, потребує обережного поводження. Один сильніший штрих алмазом, і воно ламається. Дзеркала товщі, тому тривкі. Проте на склі легшее досягти майстерності зображення, бо поки малюєш, можеш обертати роботу під різним кутом і по колу. Із дзеркалом це не пройде. Бо штрихи віддзеркалюються, зображення подвоюється візуально, і сам майстер вже бачить спотворену картину. Тому на дзеркалі можна гравірувати лише під прямим кутом і не зсовуючи матеріал ні на міліметр.

— А як вибираєте сюжети для картин?

— Шукаю зображення, які мені близькі по духу і водночас будуть зрозумілі іншому.

Гостювала у майстра Ірина Кримська-Лузанчук, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.