Найстарший гончар України: До глини я пристав у 9 років

68
Василь Омеляненко є найстаршим гончарем України, лауреатом багатьох премій, а головне - талановитою людиною. Фото: Український інтерес/ Аліна Коломієць

У свої 92 роки Василь Онуфрійович Омеляненко їздить на велосипеді, кожного ранку ходить на базар, проводить майстер-класи молодим гончарам, сам гончарує і з радістю приймає у себе вдома гостей. Він є Заслуженим майстром народної творчості України, лауреатом Шевченківської премії, премії Данила Щербаківського, – і це ще не всі його винагороди. “Український інтерес” не міг залишитися осторонь такої людини, тож ми відправилися до нього в гості – до гончарного селища Опішня Полтавської області.

Василь Онуфрійович зустрів мене біля порогу своєї хатини. Зайшовши в дім, не можна було не помітити величезну кількість глиняних макітр, іграшок, великих скульптур – вироби були скрізь. Та що й говорити: мені відразу кинулися в очі руки майстра – вони були в глині.

Руки майстра були в глині. Фото: Український інтерес/ Аліна Коломієць

До глини я пристав у 9 років. Якось зайшов до сусіда – його не було, але двері були відчинені. На столі у нього стояли свистунці. Мені вони так “понравилися”… Коли прийшов додому, то попросив матір, щоб вона глини принесла. Зразу кинулися з братом робити – нічого не виходило. Через день-два знову до глини, жіночка одна допомогла нам. Тоді вже понаробляли ми свистунців – такі кострубаті, некрасиві були… Зліпили ми сотню і віддали гончару за руб, щоб той продав їх у Полтаві на ярмарці. Це був 1934 рік“, – розповідає про свій перший досвід з глиною Омеляненко.

Він говорить, що у нього був такий потяг до глини, ніби вона його причарувала. Якщо щось не виходило – все одно через декілька днів повертався і продовжував, адже найперше, що повинна мати людина – це любов до своєї справи і наполегливість.

І от ми з братом вивчилися робити півників-свистунців. Лише півники робили… А ми й думаєм: та що, в природі ж багато всього є, різні звірі. Та й почали виготовляти вже і зайчиків, і собачок, і білочок, і баранчиків, все-все. Люди самі приходили їх у нас купувати. У 1938-40 роках почали здавати вироби в артіль. Ми наробимо всякого, розфарбуємо, висушимо, а мати все відносила“, – ділиться майстер. Він постійно намагається робити щось нове, навіть зараз. Адже, за його словами, “творчість – вона жива і ніколи не повинна стояти на місці. Ти не повинен штампувати одне й те саме, бо будеш ніби зв’язаним“.

На момент початку війни Василю Онуфрійовичу було лише 16 років. Вони з братом виготовляли по 250 свистунців на день. Завод керамічних виробів за такий самий час виготовляв по 500 свистунців, але люди купували їх саме у хлопців, адже Омеляненки робили їх красивими. “Отак ми й пережили важкі роки, важкий 1947-й…“, – розповідає він.

Про свою діяльність на керамічному заводі гончар говорить так: “Працювати там почав у 1950-му році. Усіх спочатку як учнів брали, а я тоді вже все умів ліпити. Там мене посадили робити баранів. До того я їх не виготовляв, тому за день робив лише один, коли мусив цілих 4 виготовляти. А пізніше освоїв і у мене вже і час залишався…

Саме через свою наполегливість та любов до роботи в 1956 році майстер попав на виставку в Бельгію, де взяв грошову премію. “Невеликі були гроші, але я й тому радий був“, – говорить гончар. Тоді він почав вже і куманці робити, і різні настільні композиції, відвозив їх на виставки у Київ та Москву. З 1971 року виготовляв для Союзу художників. А у 1985-му пішов на пенсію.

Так, його глиняні творіння були майже скрізь: в Англії, Франції, Німеччині, Болгарії, Норвегії, Японії, Америці, Югославії. “Зараз мої вироби поїхали в Ізраїль. Я тільки не був в цих усіх країнах. Був лише на виставці в Литві у 1973-му. У тому ж році їздив і на симпозіум в Білорусь, я там був один від України. Вони навіть запрошували мене щоб я працювати до них переїжджав. А я такий: “як це туди їхати?”. Одного разу приїхав у Білорусь, а мене в главк відразу відвели і сказали: “приймете наші традиції”. Це означало що я нашого не буду робити, а їхнє мені не до душі. Це означало, що я сам себе знищу. І я тоді не поїхав“, – згадує Василь Онуфрійович.

На моє запитання про учнів, майстер відповів: “Моїх учнів дуже багато: і в Полтаві вони є, і в Києві, і в Запоріжжі, і в Сумах. От із Сум жінка сюди на симпозіум приїжджала – вона тоді ще не вміла робити із глини, рушнички вишивала. Їй мене й порадили, вона і ночувала у мене. Потім приїхала на другий симпозіум, третій. А у минулому році вже Заслуженим майстром стала, веде гурток для 25 чоловік“.

Гончар з неймовірною щирістю розповідає про своїх учнів, пишається їхніми перемогами: “Цього їжачка зробила моя учениця два тижні тому, із Києва до Опішні приїхала“.

Ото у мене вдача така – щоб людині допомогти, передати щось. У нас майстри не дуже цим займалися, казали “щоб не відібрали слави”. Та яка, кажу, слава? Як людина зробить виріб – то щось і з тебе візьме, тому там й твоя частина є. Гордитися треба“, – говорить Василь Онуфрійович.

За його словами, зараз всі полюбили глину. Раніше ж, в 1960-х роках, гончарство вважалося мовби якимсь “грязним ділом“, що часто людям було соромно зізнаватися, що вони пов’язані з глиною.

Якби у мене забрали глину, так я б наче і на світі не жив. Вона мене підтримує. Глина – це і мій друг, і здоров’я теж там.. Коли робиш улюблений виріб, ти не напружуєшся – пальці самі роблять. Отак іноді і розмовляю з виробом, питаю: “І де ти будеш завтра? Може тебе поб’ють, а може ти віки стоятимеш“.

Озираючись на своє минуле, гончар сказав істину: “Для творчості людське життя – надто коротке. Якби жив сот п’ять, то може б і вклався“. Спілкуючись з Василем Онуфрійовичем, розумієш, що хочеться жити не лише 92, а й цілих сто-двісті-п’ятсот років. Хочеться жити, щоб зробити для цього світу хоча б щось корисне. Попри свій вік та здоров’я, майстер не збирається покидати улюблену справу. Він з оптимізмом дивиться на речі, будуючи все нові й нові творчі плани.

Аліна Коломієць, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.