Леонід Косаківський – перший у незалежній Україні Київський міський голова. Представник президента України в Києві – голова Київської міської державної адміністрації (1993-1994), голова Київської міської ради (1994-1997), голова виконавчого комітету Київської міської ради (1994-1995), голова Київської міської державної адміністрації (1995-1996), Київський міський голова (1997-1998). Народний депутат України ІІІ скликання (1998-2002).

25 років тому керівника Києва вперше за всю історію міста обрали всім населенням, на прямих загальноміських виборах. Вибори 1994 року пройшли в два тури. У фінал вийшли Леонід Косаківський та Володимир Черняк. За Косаківського проголосувало майже 550 тисяч киян (54,6% від тих, хто взяв участь у голосуванні). Сьогодні перший всенародно обраний міський голова Києва Леонід Косаківський на сторінках “Українського інтересу” ділиться своїми думками про роль Києва в сучасній України, про реформу місцевого самоврядування, про боротьбу за крісло очільника столиці та майбутнє “найкращого міста на Землі”.

Ви стали першим у незалежній Україні Київським міським головою, вас першим обрали кияни. Як тоді відбувалися вибори?

Так, 25 років тому керівника Києва вперше за всю історію міста обрали всім населенням, на прямих загальноміських виборах.

Адже до цього, починаючи з часів Київської Русі й закінчуючи радянським періодом, він, насправді, призначався верховною владою.

Тисяцькими ставали представники родового боярства з волі великих князів. Війта з числа запропонованих мешканцями лише Подолу чотирьох кандидатур призначав король, пізніше цар та імператор. Після скасування магдебурзького права міського голову, обраного гласними міської думи, затверджував міністр внутрішніх справ російської імперії. У радянські часи за кандидатуру голови міськвиконкому, попередньо схвалену Політбюро ЦК КПРС у Москві, покірливо піднімали руки обрані на безальтернативній основі депутати.

Вибори 1994 року пройшли в два тури. У фінал, який відбувся 10 липня, разом зі мною вийшов висуванець “Руху”, відомий економіст Володимир Черняк. За мене проголосувало майже 550 тисяч киян (54,6% від тих, хто взяв участь у голосуванні). Черняка підтримало 40% (403 тисячі) виборців.

Обраний у такий спосіб голова Київради одночасно за законом очолив і виконавчий комітет міської ради. А в червні 1997 року на підставі нового закону про місцеве самоврядування набув статусу столичного міського голови.

З Президентом України Л. Кравчуком у День Києва. 1993 рік

Якщо порівняти, що скажете про нині діючу систему виборів місцевої влади? Потрібно її міняти чи ні? Якщо так – то як обирати депутатів?

Вимоги закону в 1994 році щодо кандидатів та визначення результатів виборів керівника столиці були значно жорсткішими, ніж сьогодні.

У 2015-му році було 29 претендентів на цю посаду. А в 1994-му – 5. Тоді крім застави в розмірі 900 000 карбованців (п’ятнадцять мінімальних зарплат) кожен кандидат також мав зібрати не менше 26 тисяч підписів на свою підтримку. Цей фільтр змогли пройти не всі.

Якби вибори 2015 року проходили б за тодішніми законами, вони були би визнані такими, що не відбулися, оскільки на той час вимагалося, щоби в них взяло участь більше половини від загальної кількості виборців, внесених до списків. На вибори чотири роки тому прийшло лише 28,35% киян, а у 1994 році – 54, 20%.

І ще. У 1994 році обраним вважався кандидат, який одержав не менш як 25% голосів від внесених до списку виборців. Віталій Кличко в 2015 році набрав 18,40%. Тобто в 1994 році з такими показниками він міським головою не став би.

Привертає до себе увагу й факт меншої легітимності переможця жовтневих виборів 2015 року порівняно з липневими виборами 1994 року. За Віталія Кличка проголосувало загалом 392 614 киян, у 1994 році за мене – 549 904.

Усе сказане примушує задуматись, чи здатна існуюча виборча система виявити справжню волю більшості мешканців міста.

Так само є багато питань до виборів депутатів міської ради. Ненормально, коли, наскільки я пам’ятаю, 20 зі 120 округів столиці після останніх виборів залишилися без своїх представників у Київраді, а в деяких навпаки виявилося по два.

Також, на мою думку, занадто велика роль у виборчому процесі відведена політичним партіям, які у нас переважно – виборчі проєкти, і не відображають натепер весь спектр суспільства.

Отже, зміни законодавства про вибори потрібні. Які – то вже питання дискусії.

Як ви ставитеся до ідеї дострокових місцевих виборів в Україні?

Суспільний запит на це є, будемо відвертими. Місцевим органам влади за результатами опитування Фонду “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва в грудні 2018 року довіряло лише 18,4% громадян. І ця довіра знизилась порівняно з 2017 роком на 10%. Зараз, думаю, вона ще менша. Тобто люди бажають нової якості влади на місцях.

Але доведеться почекати. Президент сказав, що вибори відбудуться лише наступного року.

Однак маємо усвідомити, що проста заміна персоналій в місцевій владі справі не допоможе. Потрібні давно обіцяні зміни до Основного Закону в розділі про місцеве самоврядування, і тоді вже вибори за іншими правилами, і новими повноваженнями й можливостями місцевих рад.

Якою має бути система місцевого самоврядування в Україні? Які права мають обов’язково бути в територіальних громад та їхніх лідерів?

Система місцевого самоврядування описана в розділі XI нашого Основного Закону. Цього досить.

Якби усі положення Конституції належно виконувалися, все було би гаразд.

Я вже неодноразово наголошував, що розмов про самоврядування у нас вистачає, імітації “реформ” – теж. А хура й досі там.

Так починалася станція метро “Лук’янівська”. 1995 рік

Тоді як необхідно небагато. Неухильно виконувати вже прийняті закони, бо з цим таки суцільна біда. Загалом, проблема України сьогодні не так у відсутності потрібних законів, як у їхньому дотриманні, на що звертала нашу увагу й Рада Європи. Це по-перше. І по-друге. Терміново здійснити наступне:

1) Внести зрештою зміни, про що вже йшлося вище, до Основного Закону в частині самоврядування. Обіцянки політиків з 2004 року залишилися невиконаними досі.

2) Ліквідувати, врешті-решт, як клас державні адміністрації в нинішньому їхньому вигляді – продукт епохи Кучми. Замінити їх на щось на кшталт французьких префектів з виключно контрольно-наглядовими функціями, без будь-яких управлінських повноважень.

3) Припинити небезпечну практику визначати звичайними законами те, що є предметом регулювання Конституцією. Зокрема, і в питаннях побудови системи самоврядування – ОТГ, старости тощо. Бо вони неконституційні. Це руйнує весь правовий порядок у державі, і матиме негативні наслідки в майбутньому.

4) Ухвалити довгоочікуваний закон про адміністративно-територіальний устрій, що так і не зроблено донині від 1996 року. Але не в тому варіанті, що подав Кабмін, який є таким саме твором на вільні від Конституції теми, як і ОТГ. І врахувати напрацювання економічних географів щодо класифікації економічних районів.

5) Законодавчо закріпити положення, що одна й та сама особа не може бути сільським, селищним, міським головою більше ніж два строки поспіль.

6) Забезпечити справжню, а не декларовану, фінансову децентралізацію, позбавитися фінансової залежності, що залишається, органів самоврядування від центра. Остання гра навколо 10 мільярдів на виконання соціально-економічних програм на місцях – наочний приклад, що тут не все гаразд.

Це та програма-мінімум, яка дозволить почати перетворювати самоврядування по-українськи з якоїсь фата-моргани в реальність нашого буття.

Як ви ставитесь до ідеї відновлення в Києві районних рад? Чи правильним, на вашу думку, було рішення 2010 року про ліквідацію районних рад у місті? Чи взагалі потрібні райони в Києві, скільки їх має бути?

Без районів управляти Києвом неможливо. Хто стверджує інше, нічого не розуміє, як працює столична система управління – одна із найскладніших в державі.

Я п’ять років очолював Печерський район, був депутатом районної рад 4-х скликань. Тож знайомий з цим питанням не з чуток. І зараз би було не зайвим, коли би проблему районів вирішували люди, які знають її не за підручниками.

Є принцип керованості території. Із Хрещатика, 36 (за цією адресою розташована будівля Київради та КМДА, – прим. ред.) усіх проблем міста не видно. Влада має бути максимально наближена до людей. Це зветься принципом субсидіарності, закріпленим в Європейській хартії місцевого самоврядування.

Леонід Косаківський з президентом США Біллом Клінтоном біля Андріївської церкви в Києві. 1995 рік

У Києві найнижчим адміністративним рівнем є район. Органи самоорганізації населення, які не наділені владними повноваженнями, то вже інша справа.

Скільки має бути районів? До 2001 року було 14. Після так званої “реформи”, що провернув тоді Омельченко, стало 10. До цього поділу є багато питань. Він подекуди видається штучним. Не завжди враховані історичні особливості, потенціал території. Усе це створює незручності для людей.

Якщо ми сповідуємо демократію, то потрібно розуміти, що вона передбачає виборну владу й на рівні районів. А вже депутати райрад як представники народу формують виконавчі структури на цьому рівні управління. Так робиться скрізь.

Ліквідація райрад у 2010 році стала великою помилкою. Мотивація тоді була шита білими нитками. Але ж райради чи подібні до них виборні органи є в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Відні, Мадриді, Варшаві та в інших містах.

Найжорсткіше ж централізована влада, що побудована у нас в місті від 2010 року, виявилася неефективною, відірваною від людей, які зі своїми щоденними проблемами до неї не могли достукатися і опинилися з ними сам на сам.

Про функції ж й повноваження райрад, порядок обрання можна й потрібно вести мову.

Так повелося, що депутати місцевих рад виконують свої повноваження на громадських засадах. Як ви ставитеся до ідеї “професіоналізації” діяльності депутатів, щонайменше, столичної міської ради, коли Київрада для депутата є місцем основної роботи, на кшталт – Верховної Ради для народних депутатів України?

Вважаю це недоцільним.

За ваших часів Київ набув справжніх рис столиці великої європейської країни. Що столичний статус означає для міста? Ваше ставлення до чинного Закону України “Про столицю України – місто-герой Київ”?

Я завжди казав: “Ми – столиця не тому, що тут перебувають президент і уряд. Навпаки, вони тут через те, що це Київ, Вічне місто. Вічна столиця. І розв’язувати проблеми треба, виходячи не з примх вищих чиновників, а з потреб людей, що мешкають тут”.

Не забуваймо – вже більш як півтори тисячі років, Київ, незалежно від того, чи мав він у той чи інший момент своєї славної історії звання столиці де-юре, чи ні, він залишався віссю держави, не лише політичною, а й духовною столицею, спочатку головним символом Русі, а потім України.

Київ не є типовою столицею. Вічним містом – північним Римом називав його Оноре де Бальзак.

Особливий статус Києва, який він об’єктивно займає у світовій і вітчизняній історії, вимагає відповідної юридично-правової фіксації.Ми довго боролися за закон про столицю. При його обговоренні лише я вніс як народний депутат 54 поправки.

Прапор Києва як символ єднання всіх поколінь киян

Але, – і це ганебний факт, – він при підписанні був сфальсифікований. Опублікований текст у кількох визначних статтях суттєво відрізнявся від того, за що голосували депутати.

Замість проголосованого нами виконкому виконавчим органом стала міська адміністрація, яку ще й перевели на міський бюджет, реанімували райдержадміністрації, які ми ліквідували тощо. Це підтвердив у своєму рішенні від 16 березня 1999 року Комітет Верховної Ради з питань регламенту.

Наслідком усіх цих маніпуляцій стало створення в місті Києві сурогатної, внутрішньо суперечливої системи організації влади, яка не пройшла випробування часом. Заплутані, недосконалі, нечітко виписані норми чинного Закону про столицю вже призвели до довільного тлумачення, до проблем у практичному застосуванні. Сьогоднішня ситуація – яскраве тому свідчення.

Отже, замість цілком логічної формули статусу столиці – усі права Києва як міста плюс усі права й обов’язки Києва як столиці, – усе звелося чомусь до іншої формули: плюс столичні функції мінус самоврядування. Місто є. Самоврядування немає. Тішу себе надією, що новообрана Верховна Рада нарешті відновить історичну справедливість і поверне киянам те, що в них вкрали тоді. Ранiш – закон, а потiм – благодать.

З офісу новообраного президента Володимира Зеленського все гучніше заявляють про бажання “по новому облаштувати” Київ? Що не так з організацією влади у Києві?

Не так – домінування в столиці міської та районних державних адміністрацій, перетворення міського голови лише в церемоніальний додаток до посади голови КМДА, використання Київради як декоративної ширми.

Що необхідно? Прописати в змінах до закону про столицю, що, зокрема, утворюється міськвиконком, міський голова набуває повних прав відповідно до закону про місцеве самоврядування, КМДА (як вона буде називатися, префектура, чи ще якось, не так важливо), наділяється виключно контрольно-наглядовими функціями, районні держадміністрації ліквідуються.

Встановлення на Михайлівській площі скульптури княгині Ольги. 1996 рік

Зараз Київ згадується в чотирьох статтях Основного закону. Варто було б звести все до однієї: “Столицею України є місто Київ. Спеціальний статус міста Києва як столиці України, додаткові повноваження органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в місті Києві в зв’язку з виконанням ними столичних функцій визначаються окремим законом”. З інших все прибрати. Тоді у влади не буде спокуси й можливості постійно трактувати особливості для столиці як можливість звужувати самоврядні права Києва порівняно з іншими містами. А столична специфіка полягатиме лише в додаткових можливостях органів влади міста.

Відстоювати інтереси громади та догоджати Банковій дуже непроста задача. Ви стали першим Київським міським головою, якого позбавили повноважень голови Київської міської державної адміністрації. Що це було тоді?

Це був переворот. Зовсім інша ситуація, ніж тепер. І закони були на той час не такі.

Кучма не зміг пробачити те, що я його не підтримав на президентських виборах, на яких він в столиці отримав на 200 тисяч голосів менше, ніж я на виборах мера. Крім того, була розіграна карта з начебто моїми президентським амбіціями, попри всі мої спростування. Він побачив у мені конкурента, і просто прибрав. А ще його оточення бісило те, що я не дозволяв розбазарювати міську землю і майно міста, не задовольняв їхні забаганки. Весь цей “дерибан” почався пізніше, вже при Омельченку, який виявився чутливішим до їхніх прохань. Відсторонення мене відбувалося з грубими порушеннями законів і Конституції. Спочатку з посади голови КМДА. А потім, невдало, – міського голови. Незважаючи на судові рішення, які відновили мене в правах столичного голови, а також на протести Ради Європи, виконавча влада міста не допускала мене до виконання обов’язків, навіть застосувавши силу і заблокувавши нарядами міліції на 300 діб мій робочий кабінет на Хрещатику, 36. Незручний я для них був.

Відкриття першого міжнародного конкурсу імені Сержа Лифаря в Києві. Праворуч від Леоніда Косаківського – вдова Лифаря Ліллан Аллефельд

Мета Кучми полягала в установленні цілковитого контролю над столицею. У місті, по суті, ввели президентське правління. Київраду штучно розкололи й паралізували, а КМДА при підтримці Банкової незаконно узурпувала владу в місті.

Як ви ставитеся до ідеї столичної агломерації?

Я є її активним прихильником. Київська влада ще в 1994 році виступила з ініціативою створення Київської агломерації і координації роботи органів влади столиці, Київської, Чернігівської, Черкаської, Житомирської та деяких інших областей, що географічно, демографічно, економічно тяжіють до Києва, щодо розв’язання спільних проблем та синхронізації планів розвитку. Це завдання вперше було сформульовано в програмі діяльності міської влади після виборів 1994 року. Ще задовго до того, як з’явився проєкт Великий Париж у 2007 році.

І ми тоді розпочали таку підготовчу роботу. Але після зміни міської влади в середині 90-х це все згорнули, заморозили навіть співпрацю зі столичною областю.

Зараз знову повернулися до цієї теми, втім те, що намагається просувати КМДА під виглядом агломерації, – чиста профанація.

Маємо враховувати, що Київ – центр великої агломерації, яка природно склалася.

Щоденна маятникова міграція у бік столиці, яка деякими дослідниками вже оцінюється в 500 тисяч (а в розрахунках до чинного Генплану закладалося до 200 тисяч), загрозливо зростає. Ситуація тільки гіршатиме. Київ не безмежний, його інфраструктура вже не здатна витримувати таке надмірне навантаження, їй реально загрожує колапс.

Треба створювати робочі місця і всю соціальну інфраструктуру ближче до тих місць, де люди живуть.

Як, наприклад, у Франції, де здійснюється масштабний проєкт Великий Париж. Наголос робиться на створенні нової транспортної інфраструктури, яка об’єднає Париж та околиці, появі нових центрів тяжіння зі своїми точками докладання десятків тисяч додаткових робочих рук, що знизить навантаження на центр регіону.

І нам рухатися потрібно в цьому напрямку.

Беручи до уваги, що міська влада, на жаль, має вузький горизонт стратегічного мислення, не усвідомлює глибини проблеми, справу треба піднімати на загальнодержавний рівень.

Відкриття у Биківні пам’ятника жертвам політичних репресій. 1995 рік

Ситуацію міг би врятувати президент Зеленский, взявши ініціативу в свої руки та внесши до парламенту проєкт закону про Великий Київ (Київську агломерацію), як свого часу Саркозі спеціальний закон про Великий Париж.

Що для вас Київ? Як вам столиця сьогодні?

Київ – найкраще місто на Землі. Мені, що віддав йому стільки років свого життя, боляче бачити, як його вбивають сьогодні. Воно втрачає своє неповторне історичне обличчя, поступово перетворюється в нагромадження офісів, скла й бетону, ТРЦ і свічок-багатоповерхівок, кам’яні джунглі.

Що тут можна сказати? Наше місто знало за свою історію злети й падіння, різні часи: радісні та гіркі. Але після кожної руїни, природної й рукотворної, Вічний Київ поставав як фенікс із попелу працею, розумом і серцем своїх громадян.

Вірю, що і зараз буде те саме. Він випростається, скине з себе усіх цих тимчасовців, і постане в новій красі.

Треба зупинити все це безумство, архітектурно-будівельний вандалізм.

Наше традиційне запитання: що таке, на вашу думку, український інтерес?

На цьому етапі – будувати Європу тут, в Україні, стати суб’єктом, а не об’єктом світової політики, не за будь-яку ціну, але досягати миру, повертати свої території. Ніхто, крім нас самих, нам не допоможе.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter