Старіння нації – проблема, що актуалізує дуже важливу, морально непросту і важку тему – старості і догляду за літніми людьми. Враховуючи темпи старіння населення України, високий рівень смертності (у тому числі й передчасної) у молодому й активному віці, низький рівень народжуваності, тема з кожним роком стає дедалі гострішою і запитанішою.

І, як ніяка інша, вона напряму стосується традиційної системи цінностей і загалом – соціального дискурсу. Догляд за батьками в народній українській культурній традиції завжди покладався на дітей. Власне, і в наш час ця практика переважно зберігається – але це вже інший аспект питання. У широкому контексті йдеться про дотримання прав людей літнього віку – а ця функція цілком лежить у площині обов’язків держави перед її громадянами.

Незахищена категорія населення

Звернемось до статистичних даних. Відомо, що Україна належить до 30 найстаріших країн світу за часткою людей віком 60+. У 2015 році вона становила 21,8 %, а частка людей віком 65 років і старших – 15,5 % від загальної чисельності населення. За національним демографічним прогнозом, до 2025 року частка осіб віком понад 60 років становитиме вже 25%, а – віком 65 і старших – 18,4 %, до 2030 року – понад 26% і понад 20% відповідно.

Читайте також: Україна, що старіє: перспективи нації

Це означає, що вже через кілька років 43,4% населення складуть люди у віковій категорії 60+, а через десяток років їх буде 46%. Ці цифри можна розглядати у кількох вимірах – економічному (пенсії і соціальні виплати), медичному (хвороби старшого віку і їх лікування), психологічному (депресії, відсутність інтересу до життя, апатія, зневіра у власних силах і власній потрібності тощо), культурному та соціальному (організація щоденного побуту, здорове старіння та активне довголіття, якість життя в поважному віці) та багатьох інших.

Якщо людина веде активний спосіб життя, загалом має активну життєву позицію і певні матеріальні статки, проблема старості має не такий і депресивний вигляд – навпаки, її можна розглядати як другу молодість. І у світовому контексті саме так – діти вже дорослі і живуть своїм життям, всі обов’язки перед ними виконані, і нарешті настав час для себе. Це все так і є за двох обов’язкових умов – наявності здоров’я і фінансових ресурсів. Але така ідеальна старість у реаліях українського сьогодення, на жаль, більшою мірою є винятком, аніж звичною практикою. Більшість населення країни у старшому віці стає соціально вразливою і незахищеною категорією, яка потребує допомоги і підтримки, і насамперед – державної.

Старість – безжальна

Права громадян старшого віку регламентуються кількома законодавчими актами, зокрема, Законом України “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні”. Саме в ньому прописані основні права, найбільшою мірою важливі для старшого віку: на медичну допомогу, соціальне обслуговування та соціальну допомогу.

Так, стаття 32 гарантує літнім громадянам безкоштовну кваліфіковану медичну допомогу в геріатричних центрах, лікарнях для громадян поважного віку та інших стаціонарних, амбулаторно-поліклінічних установах, а також вдома з урахуванням досягнень геронтології та геріатрії у порядку, встановленому законодавством України про охорону здоров’я.

У статті 36 вказано, що “соціальну допомогу громадянам похилого віку, які частково або повністю втратили здатність до самообслуговування, за їхнім бажанням може бути надано безпосередньо вдома або у відповідній установі (будинку-інтернаті, територіальному центрі соціального обслуговування, будинку для ветеранів, пансіонаті для громадян похилого віку або в іншій установі), де вони перебувають тимчасово або постійно”.

Через десяток років в Україні буде 46% людей категорії 65+. Фото: Unsplash/Cristian Newman
Через десяток років в Україні буде 46% людей категорії 65+. Фото: Unsplash/Cristian Newman

Будинки престарілих, особливо державні – одна з тих тем, яких важко торкатися навіть подумки. Від них не застрахований ніхто – попри статки та кількість люблячих родичів. Старість – безжальна, і не лише коли вона самотня і хвора. Часто обставини складаються так, що перед родичами постає важке й болюче запитання – як доглядати за хворою літньою людиною. Варіанти є: доглядати самотужки, винаймати доглядальницю, розмістити людину у спеціалізованому закладі.

В Україні систему державних геріатричних закладів складають геріатричні інтернати, будинки-інтернати, будинки для ветеранів, пансіонати для громадян поважного віку, будинки престарілих, а також спеціалізовані установи – психоневрологічні інтернати, пансіонати для психічно хворих людей тощо. Їх діяльність регламентується і фінансується державою, плюс – вираховується 75% з пенсії людини. Такі установи є у кожному регіоні України.

25 тисяч людей живуть у будинках престарілих

Скажімо, у Львівській області – 13 будинків-інтернатів. Два з них – для бездомних дітей, дітей-інвалідів. У всіх інших живуть одинокі пенсіонери та люди з фізичними та психічними розладами. Загалом таких близько 2 000 осіб. У Херсонській області діє 11 інтернатних закладів, з яких 5 – психоневрологічні будинки-інтернати, 4 – геріатричні пансіонати, один будинок-інтернат для дітей-інвалідів, ще один – спеціальний будинок-інтернат для осіб літнього віку та інвалідів, які прибули з місць позбавлення волі та втратили соціальні зв’язки. Загальна кількість місць – близько 1500 осіб. Як свідчать статистичні дані, щорічно частка пенсіонерів в інтернатах зростає на 3%.

На державне утримання до будинків-інтернатів, геріатричних пансіонатів приймаються люди, які досягли пенсійного віку, інваліди І та ІІ груп, старші за 18 років, які за станом здоров’я потребують стороннього догляду, побутового обслуговування, медичної допомоги, яким, згідно з медичним висновком, не протипоказане перебування в будинку-інтернаті та які не мають працездатних родичів, зобов’язаних їх утримувати.

За приблизними даними, в державних будинках престарілих України мешкає близько 25 000 людей похилого віку. Всього працює 96 великих комунальних інтернатів та 332 невеликих стаціонарних відділень для літніх людей. Ці дані – неофіційні, з відкритих джерел і публікацій у ЗМІ. Офіційні дані – одна з проблемних точок соціальної сфери.

Приватні будинки престарілих

Діяльність будинків-інтернатів регламентується наказом Міністерства соціальної політики “Про затвердження типових положень про будинки-інтернати (пансіонати) для громадян похилого віку, осіб з інвалідністю” і підпорядковується управлінням праці та соціального захисту населення обласних адміністрацій, Головному управлінню соціального захисту населення Київської міської державної адміністрації.

Але, окрім державних, є приватні заклади, перебування в яких повністю оплачується родичами або самою людиною. Облік комерційних пансіонатів у нас не ведеться. Загалом приватні установи для престарілих почали створюватися близько 15 років тому.

Якщо шукати в Інтернеті інформацію на тему будинків престарілих, перше, що видасть – рекламу приватних закладів. Відновлення після операцій, інсульту та інфаркту, догляд за лежачими хворими та після травм, психологічна реабілітація, повний пансіон для людей літнього віку та людей з інвалідністю – найпоширеніші послуги. Для клієнта розроблять персональну програму і узгодять її з вами, за потреби допоможуть з транспортуванням та переїздом, обіцяють догляд у форматі 24/7/365, професійний супровід кваліфікованого медичного персоналу. Умови різні – від “домашніх”, до розкішних номерів як у дорогих готелях. Деякі приватні будинки окремо виділяють VIP-рівень для своїх підопічних. Інші працюють за принципом “усе включено” – і, заплативши фіксовану суму з обговоренням усіх бажаних послуг, родичі звільняються від необхідності постійно думати про фінансовий бік справи. Єдине, що не входить у вартість – медикаменти і особисті речі людини.

Одне з головних питань функціонування приватних закладів такого типу – необхідність законодавчого регулювання їхньої роботи, починаючи навіть з термінології – чіткого визначення терміну “приватний будинок престарілих”. Такі установи в Україні переважно оформлюються як товариства з обмеженою відповідальністю. З юридичної точки зору колізія призводить до того, що ані міністерство соціальної політики, ані інші установи не мають права здійснювати перевірку цих закладів на предмет виявлення порушень. Так, відповідно до чинного законодавства, будинок для людей літнього віку повинен отримати висновки про відповідність протипожежним нормам, а також – санітарно-епідеміологічні висновки. Ще одне питання, яке потребує законодавчого регулювання – отримання закладом медичної ліцензії.

Наболіле питання

Враховуючи темпи старіння населення України, не буде великим перебільшенням висунути припущення, що навряд чи державні установи у змозі прийняти всіх, хто бажає (чи не бажає – але так складаються обставини) до них потрапити. А отже, на часі – питання не лише організації приватних геріатричних закладів, а й заохочення їх створення. Питання додатково актуалізує таке обмеження, як відсутність родичів – адже лише самотня людина, згідно з чинними законодавством, може потрапити до державного закладу. Приватні ж установи таких обмежень не мають.

Назрілу необхідність законодавчого регулювання роботи приватних геріатричних закладів унаочнила жахлива трагедія, яка сталася на Київщині кілька років тому – тоді у приватному будинку престарілих виникла пожежа, в якій згоріло 17 людей. Ця подія викликала величезний суспільний резонанс, Президент Петро Порошенко доручив створити комісію за фактом пожежі. Найстрашніше, що виявилося в результаті розслідування – нелегальний характер роботи приватного закладу. Як повідомив тоді голова Київської ОДА Максим Мельничук, ані ДСНС, ані Нацполіція, ані районна державна адміністрація, ані Київська обласна адміністрація нічого не знали про його існування. Установа працювала без контролю і дозволів.

Питання приватних будинків престарілих потрібно врегулювати. Фото: Unsplash/Rawpixel
Питання приватних будинків престарілих потрібно врегулювати. Фото: Unsplash/Rawpixel

З іншого боку, приватні заклади, відповідно до переліку тих послуг, які вони декларують, мають беззаперечний ряд переваг над державними, поєднуючи геріатричний, медичний та реабілітаційний напрями діяльності. Насамперед – це догляд після перенесених хвороб та операцій. До того ж, в Україні існують і приватні психоневрологічні пансіонати та пансіонати для психічно хворих людей. Питання їх функціонування з юридичної точки зору – окрема величезна прогалина українського законодавства.

Вочевидь, уже давно назріла необхідність, образно кажучи, “законодавчого переосмислення” функціонування у нашій країні і державних, і приватних геріатричних закладів. У статті лише побіжно окреслено основні проблеми, їх загалом набагато більше. Це питання, без перебільшення, стосується нашого майбутнього. Питання наболіле, назріле, складне, дискусійне. Питання, до участі в обговоренні якого має долучитися все суспільство.


Юлія Сєргеєва, правозахисниця, засновниця ГО “Прозорий вибір”,
Олеся Мандебура, кандидат історичних наук, спеціально для “Українського інтересу”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.