Опівдні кіз і корів погнали до хлівів на доїння. Невеликі гурти худоби з пастухами малювали ідилію чи пастораль. І якби не сучасне будівництво на околиці села і не великі сонячні батареї, то можна було б подумати, що втрапив до хутора початку минулого століття. Насправді ж надворі – початок XXI століття, а околиця села – можливо, один із світлих обріїв України.

Сніданок

Заходжу до садиби слід у слід за гуртом кіз. Моя мета – познайомитися із життям козиної ферми у Бабиній Лозі.

Мене зустрічає Марія, інженер-технолог. Вона, мама дівчинки-дошкільняти, покинула комфорт столиці свідомо. І так само свідомо обрала для проживання і роботи цю садибу в глибині Полісся.

Марія дуже заклопотана. Бо понеділок – один із днів відвантаження сирів на продаж. Зараз має під’їхати власниця ферми, щоб проконтролювати процес. Тому молода працівниця встигає лише принести мені гостинці ферми: “Ось такий робимо сир. А це ще мед з нашої пасіки та смородиновий джем, який варить господиня”.

Просто неба за столом із дощок снідаю сиром надзвичайного смаку і якості, куштуючи його то з медом, то із джемом і запиваючи зеленим чаєм.

Фото: Ірина Кримська-Лузанчук
Фото: Ірина Кримська-Лузанчук

Неподалік сонячної батареї, як встигла мені пояснити Марія, пасуться племінні цапи і чудовий довірливий козлик, який дозволяє себе погладити.

– От лише не ставайте позаду нього. А так він дуже сумирний.

Тихо. Чутно не людей, а курей, качок, собак, кіз. Праворуч – тюки з сіном та соломою, ліворуч (за новим великим будинком) – старенька типова поліська хата.

У цей час відвантажують сир на Київ, де невеликими партіями він продається у кількох крамницях.

Чекаючи на власницю даного простору, я намагаюся вгадати, який вигляд має фермерша. Думаю, що це якась банальна бізнес-вумен. І помиляюся! Бо до мене наближається вона – пані Ірина. У платті, яке мені нагадує моду 40-50 років минулого століття. І у неї нетуго заплетена чорна коса зі щедрою вже сивиною, яка, проте, не псує приємне враження. А воно зовсім не збігається з очікуваннями.

Бо до мене підходить жінка з виразними і гарними рисами обличчя, без макіяжу і пафосу заможності. Оголошую їй про свої наміри познайомитися із перших вуст з цим дивовижним куточком. І починає розповідь.

Від першої особи

Сама я бабинолозинська. У дошкільному віці була тут постійно, бо жила у діда і баби. У шкільні роки систематично приїздила на канікули. Тут завжди було мені гарно. Тому і моє дитинство було гарним.

Коли подорослішала, мріяла діду і бабі збудувати тут новий дім. Та не встигла…

А щодо того, що бачите тут – це спочатку була більш фантазія, ніж мрія. Я мала галерею на Андріївському узвозі…

(Ірину відволікають – будівельники й інші працівники потребують вказівок і консультацій. Розповідь продовжується за кілька хвилин).

Читайте також: Як в Україні створюють йогурти, сири і морозиво з козячого молока

Відлік почався від цієї самої старої хатки, де я і провела дитинство. Важливо було оселитися в місці, далекому від сусідів, і мати чимало землі. Отож я зайнялася купівлею земельних ділянок.

Ніхто не збирається тут розводити багато кіз чи корів. Із цим визначилися – 10 корів і 50 кіз. Великі масштаби – це вже зовсім інша концепція. Ми ж відштовхувалися від того, що хочемо створити більше такий собі арт-простір.

Фото з архіву Ірини Хаценко
Фото з архіву Ірини Хаценко

Знаєте, у Голандії у кожному селі є картинна галерея. У сільському будинку звичайно можна зустріти колекції картин, і то є доброю звичкою час від часу купувати нові полотна…

(Господиню знову відволікають від розмови виробничими питаннями, а коли вона повертається – згадує початок своєї затії).

Років 7-8 тому все почалося із двох кіз, яких я везла аж із Полтавщини як породистих. Звичайно, мене обдурили – кози як кози. А одна ще й утекла в перший же день. Я це сприйняла як знак, що мені цим не варто займатися.

Проте жінка, яка квартирувала у старенькій хаті моїх діда і баби, натякнула, що це так реагує дух лісу, демонструючи, хто тут господар. Отож ми лишили гостинців йому, задобрили, так би мовити. І коза повернулася на 21-й день, ще й виявилася кітною.

У цей же час придбали теличку, погріб збудували… І почала вимальовуватися концепція.

Справа не в козах

Так от, справа не в козах, не в коровах і не в самому виробництві. Якби я хотіла виробництво, то було б велике виробництво без мене, але мене б тут не було. Звичайно, ферма має заробляти, однак ми вирішили зупинитися на тому об’ємі, який маємо. Хоча замовлень багато і продукцію купували б усю, якби її було навіть значно більше.

Я ж мрію про простір, де б люди займалися тим, що їм подобається. Будуть приїздити сюди і жити, відпочивати і творити. Відразу скажу, що це не буде зеленим туризмом. Йдеться про особливий спосіб життя.

Розумієте, був час дорогих речей, коштовностей, шуб, автівок. Але ось тут їх немає, і що ж? Прекрасно обходжуся без них.

А от простір без картин не уявляю. Ні, я не художниця і не мистецтвознавець. Така собі любителька-шанувальниця з освітою інженера-механіка і з натхненням будівельника. Спостерігаю скрізь, мандруючи світом, особливості архітектури, будівництва і намагаюся якісь речі втілити в життя, наприклад, ось тут.

Скажімо, все, що тут бачите, проектоване мною особисто. Бо коли звернулася з проханням виготовити такий проект для малої ферми, то навіть ніхто не захотів братися. Зазвичай проектуються великі комплекси. Мій же нікому не був цікавим. Тому довелося проектувати самостійно. І як би там не було, але результат вийшов непоганий. Дещо виправляється і коригується у процесі, однак загалом добре. Бо я знаю, що я хочу.

Фото з архіву Ірини Хаценко
Фото з архіву Ірини Хаценко

Мала приклад. Якось під час мандрівки Баварією, ми з чоловіком натрапили на готель при дорозі. Це був готель-ферма під одним дахом. У номер навіть доносився запах хліва. І це нагадувало щось знайоме з дитинства і не викликало негативних емоцій. П’ятеро дорослих людей там утримують 50 корів, 35 гектарів землі і, власне, готель. Зізнавалися, що тяжко, але звикли і це їм подобалося. Хоча прибутку від цих турбот було всього 500 євро на рік. Та не все вирішують гроші. Просто їм подобалося, як вини живуть і що роблять.

Лінь і “Залізна леді”

Знаєте, вони ж могли робити все за сучасними технологіями, адже вони цілком доступні. Є такі собі сенсорні доїльні апарати, які самі знаходять вим’я корови і самі прикріплюються до нього.

І так само мене важко здивувати будь-чим. Я людина самодостатня. І робитиму так і те, як і що мені подобається. Навіть якщо це фізично важко.

По своїй природі я доволі лінива людина. Тому в реалізації серйозного задуму роблю перший крок, щоб уже вороття не було. А ще сповідую певні принципи: потрібно постійно вчитися, цікавитися новим, робити і не боятися робити та читати багато книжок.

Якщо ти робиш щось і нікому не заважаєш, роби свою справу за будь-що. Власне, так чиню, бо завжди була незалежною. І не ховалася за колоною. Є такий вислів, що виник унаслідок такого явища: сидячи на зборах, наприклад, ховатися за колоною, щоб раптом чого.

Може, тому мені завжди подобалася Маргарет Тетчер. Я ніколи не прагнула стати лідеркою. Це закладено десь у підсвідомості: я не лідер, це не моя дорога. Проте приклад життя Тетчер-лідера демонструє, що само собою нічого не стається.

Отже мені подобаються жінки-лідери, однак для мене самої лідерство не має значення. Значиме лиш те, що я можу зробити локально. Навіть попри те навантаження, яке мала, коли тут все починала робити. Ніколи так важко фізично я не працювала до цього.

Піднятися над

Тричі я переживала враження як потрясіння. Ці емоції та спогади пов’язані з будинками. А я казала вже, що люблю спостерігати особливості, традиції будівництва у різних країнах.

Було це в Арденах, у Бельгії. Під час пішої мандрівки я з чоловіком натрапила на будиночок. Звичайний собі, без усіляких красот. 200 років йому, кам’яні стіни. Переходить у спадок нащадкам одного і того ж роду.

Але коли поглянути у віконце, перед тобою розгортається увесь світ, що внизу. Здається, що ти перебуваєш на найвищій точці світу.

Фото з архіву Ірини Хаценко
Фото з архіву Ірини Хаценко

Тому зовсім не дивно, що неподалік уже стояв сучасний будинок із суцільною скляною стіною. І людина, яка живе там, щодня споглядає ту розкіш, що розгортається перед поглядом на увесь горизонт.

Подібне враження повторилося в Італії. Там є таке містечко, до якого можна під’їхати на автівці, але по самому місту всі пересуваються пішки або на віслюках. Свого часу містечко слугувало прихистком для розбійників – у цю частину гір мало хто міг дістатися.

А будиночки ніби приліплені один до одного. Зайшли в котрийсь. Дивимося у маленьке віконечко, а там!.. Вся Тоскана!

Розумієте, є люди, умовно кажучи, які живуть біля підніжжя гір. І вони щасливі. А є люди, які лізуть в гори і бачать те, що ніколи не побачать ті, що просто щасливі.

Скажу, що в Україні теж є такі місця. Була якось у Тячеві – це правий берег Дніпра. Висота така, що дихання перехоплює, краєвид неймовірний! Придивляюся, а хтось знайшов спосіб притулити будиночка на крихітному клапті на цій висоті. Чому? Бо теж побачив якось уперше цю красу і не зміг відмовитися від щастя бачити все це постійно.

Територія мрійників

Але ось мій кризовий менеджер не у всьому згоден зі мною. І в чомусь має рацію. У нього раціональніший підхід. Мені хочеться все відразу. І я відштовхуюся від мрії. А він ставить у кут економіку, рентабельність, доцільність, плановість.

Кризис-менеджер Кирило сперечається з Іриною. Фото: Ірина Кримська-Лузанчук
Кризис-менеджер Кирило сперечається з Іриною. Фото: Ірина Кримська-Лузанчук

Його присутність, звичайно, дуже корисна. Бо мій проект не має кордонів. Він увесь час у розвитку, розгортається у різні сторони. Отже хтось має цьому всьому давати раду.

Хто зможе сюди приїздити? Повірте, тут будь-хто не затримається. Але до мене може приїхати, скажімо, людина, яка хотіла б висадити колекцію із 100 ірисів, але не має місця для цього. Я ж їй таке місце і можливість надам.

Якщо хтось хоче приїхати писати тут картини – будь ласка.

Або, наприклад, створити будинок для птахів, який я теж бачила закордоном. У невеличкому будиночку сотні отворів для птахів, конструкція накрита дахом, а поруч ще й кормушку обладнано. І оригінально, і з турботою про птаство.

Проектуйте, мрійте! Я відкрита до вас.

Місце щастя

Кожен тут перебуває невипадково. Так думала я, шановний читачу, поговоривши з кількома мешканцями садиби-ферми.

Під вечір ще раз побачилася з молодим інженером-технологом Марією. Вона саме збиралася їхати до Малина забирати доньку з дитсадка, куди вона возить малечу щодня.

– А взагалі, я тут, бо я закохана в цю місцевість. Приїхала сюди якось
вперше, а відмовитися вже не могла. Хочу, щоб донька жила у цій красі і на свіжому повітрі. Для щасливого життя тут є все. Тим паче, що я закохана ще й у свою роботу. Бо вона творча. Я сама створюю сири, працюю над їхніми смаковими якостями і відчуваю, що у мене це гарно виходить. І хоча я тричі на тиждень втомлююся надзвичайно, бо працюю безперервно ледь не добу, проте воно того варте.

І я подумала: якщо пані Ірина була щасливою тут у дитинстві, то чому не може бути щасливим нове покоління, яке так само скаже колись: “Я бабинолозинська!”.


У Бабиній Лозі побувала Ірина Кримська-Лузанчук, спеціально для “Українського інтересу”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.