У формуванні політики Російської імперії (а пізніше − СРСР) стосовно України та українців простежується тенденція протиставлення різних частин українського етносу, одна з яких трактувалася як “лояльна”, “проросійська”, інша – сепаратистська чи націоналістична.

Свого часу як така “сепаратистська” частина українського етносу розглядалося козацтво, аж до того, що козаків могли зовсім не відносити до українців (малоросіян), а розглядати як окреме “слов’яно-татарське” плем’я. Цю позицію, зокрема, поділяв російський історик Микола Ульянов, який писав у своїй роботі “Происхождение украинского сепаратизма”: “Запорозьке козацтво давно поставлене у генетичний зв’язок з хижими печенігами, половцями та татарами <…> Фігура запорожця не тотожна з фігурою корінного малоросіянина, вони є представниками двох різних світів. Один – осідлий, землеробський, з культурою, побутом, навичками, традиціями, успадкованими від київських часів. Інший – гулящий, нетрудовий, що живе розбоєм, виробив зовсім інший темперамент і характер під впливом способу життя і змішання зі степовими вихідцями. Козацтво породжене не південноруською культурою, а культурою ворожою, що століттями була у стані війни з нею”.

Виникнення українського сепаратизму, на думку Ульянова, пов’язане з тим, що в середині ХVІІ століття відбулося “захоплення невеликою купкою степової вольниці величезної по території та народонаселенню країни”, “захоплення Малоросії козаками” (так цей автор назвав цілий розділ своєї роботи). Малоросійське ж населення, селяни, на думку цього автора, завжди тяжіли до Росії, і лише станові інтереси козаків не дозволяли повною мірою реалізуватися цьому прагненню. Таке розуміння ролі козацтва (і відповідно, козацьких гетьманів), цілком узгоджується з формулюванням Катерини Другої: “коли ж у Малоросії гетьмана не буде, то слід намагатися, щоб навік і ім’я гетьманів зникло”. Лише через кілька десятиліть після ліквідації українського козацтва як самостійної політичної сили в Російській імперії його почали поступово “реабілітовувати”, зображуючи вже винятково як “антипольську” силу, що боролася за возз’єднання України з Росією.

Пізніше такою “стигматизованою” (з точки зору нелояльності до Росії) групою стали західні українці (насамперед галичани). Той же Микола Ульянов пише: “не лише за іменами, але й по крові, за вірою, за культурою Галичина та Україна менш близькі між собою, ніж Україна та Білорусія, ніж Україна та Великоросія <…> Мова її зовсім не та, що в Наддніпрянщині. Навіть наспіх створена “літерацька мова”, оголошена загальноукраїнською, не здатна приховати існування двох мов, поєднаних лише орфографією”. Що не заважало Ульянову стверджувати, що ще у ХІХ столітті “у всіх австро-угорських володіннях, населених осколками руського племені, – в Галичині, Буковині та Угорській Русі – національне відродження розумілося як повернення до загальноросійської мови і загальноросійської культури”.

Тобто, загальна тенденція у представленні образу західних українців – вони більш “зіпсовані” іноземним впливом, але рано чи пізно все одно “повернуться” до Росії, хоча їх шлях у цьому напрямі буде важчим і довшим, ніж у інших українців.

Близькість у цифрах

У радянські часи формування негативного образу жителів Західної України як “бандерівців”, “буржуазних націоналістів” було спрямоване на спонукання соціального дистанціювання від них жителів інших регіонів України. Сформовані у такий спосіб стереотипи масової свідомості зберігалися довгий час після здобуття Україною незалежності. Так, оцінюючи під час опитування, що проводилося соціологічною службою Центру Разумкова у квітні-травні 2006 року*, наскільки жителі різних регіонів України та деяких сусідніх країн близькі до них за характером, звичаями, традиціями (оцінка здійснювалася за шкалою від 0 до 10, де 0 означав, що жителі цього регіону чи країни не мають нічого спільного з респондентом у характері, звичаях, традиціях, 10 − що жителі цього регіону чи країни максимально схожі на рсепондента за характером, звичаями, традиціями), загалом громадяни України оцінювали близькість до них жителів Галичини нижче, ніж жителів інших регіонів України, а жителі Південного і Східного регіону навіть нижче, ніж жителів Росії. Так, жителі Південного регіону оцінювали власну близькість із жителями Галичини 4,3 балами за шкалою від 0 до 10, тоді як близькість із жителями Росії – 7,3 балами, а жителі Східного регіону – відповідно 4,4 і 8,4 балами.

Чи відчувають українці ностальгію за СРСР?

За останні роки ситуація помітно змінилася. За даними опитування, що проводилося Центром Разумкова спільно с з Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва у грудні 2017 року**, оцінка близькості із Галичиною зросла у всіх регіонах, крім Західного (де вона і так була дуже висока), найбільшою мірою – у Південному регіоні (де вона зросла з 4,3 до 5,8 балів). Тоді як оцінка близькості до Росії, навпаки, знизилася у всіх регіонах. У результаті оцінка близькості до жителів Галичини у Центральному регіоні стала вищою, ніж до жителів Росії (відповідно 6,7 і 4,2 бали), у Південному регіоні ці оцінки статистично значимо не відрізняються (відповідно 5,8 і 5,9 балів), але у Східному регіоні оцінка близькості до жителів Галичини все ж залишається нижчою, ніж оцінка близькості до Росії (відповідно 4,8 і 5,6 балів) – однак, різниця в цих оцінках помітно зменшилася порівняно з 2006 роком.

Відрізняється динаміка зміни оцінки близькості жителів різних регіонів до жителів Донбасу. Західний регіон – єдиний, де ця оцінка порівняно з 2006 роком зросла (з 4,4 до 5,2 балів), в інших регіонах вона знизилася, найбільш помітно – на Сході (з 9,0 до 6,7 балів). Загалом жителі Західного регіону порівняно з 2006 роком більшою мірою почали оцінювати близькість до жителів всіх регіонів України, за якими давалася оцінка.

Слід також зазначити, що у всіх без винятку регіонах зросла оцінка близькості до жителів Польщі (найбільше у Центральному регіоні – 3,8 до 5,8 балів). У результаті загалом за масивом опитаних оцінка близькості до жителів Польщі стала вищою, ніж до жителів Росії (відповідно 5,2 і 4,4 балів), хоча у Південному та Східному регіонах вона все ж залишається нижчою, ніж оцінка близькості до жителів Росії.
Збільшення оцінки близькості до жителів Галичини спостерігається як серед етнічних українців, так і серед етнічних росіян-громадян України, так само як в обох цих етнічних групах спостерігається зниження оцінки близькості до жителів Росії. Однак, як і в 2006 році, етнічні росіяни залишаються більш дистанційованими, ніж етнічні українці, від жителів Галичини, і вище, ніж етнічні українці, оцінюють свою близькість до жителів Росії. Якщо етнічні українці оцінюють близькість до жителів Галичини вище, ніж близькість до жителів Росії (відповідно 6,6 і 4,3 балів), то оцінка близькості етнічних росіян до жителів Галичини і жителів Росії статистично значимо не відрізняється (відповідно 5,4 і 5,8 балів).

Українці ламають ментальні стереотипи

Отже, зміни громадської свідомості в Україні протягом останніх років можна охарактеризувати як процес подолання ментальних стереотипів, що були сформовані у період перебування України як у складі Радянського Союзу, так і у складі Російської імперії.

Цей процес істотно прискорився після 2014 року, коли розпочалася гібридна війна Росії проти України. Причини, чому Росія розпочала відкриту агресію проти України, потребують окремого дослідження. Серед них можна виокремити внутрішньополітичні причини – прагнення укріплення авторитету влади та владної вертикалі на хвилі “патріотичного підйому”. З іншого боку, сама логіка російської офіційної ідеології змушувала російське керівництво діяти в тій ситуації саме у такий спосіб, щоб “не втратити обличчя”.

Початок “гібридної війни” проти України певною мірою був визнанням неспроможності включити Україну до “руського миру”, тому курс був взятий на включення до нього окремих українських територій. І як такі території розглядалися не лише Крим і Донбас, а загалом те, що російські ідеологи називають “Новоросією”, тобто весь Південь та Схід України. У цьому сенсі відмінності між українськими регіонами (у тому числі відмінності у стереотипах свідомості та менталітеті) набувають надзвичайно великого значення. Як показав хід подій, вони виявилися не настільки великими, як дехто побоювався чи декому хотілося б, однак, сам факт існування таких відмінностей є назаперечним.

При цьому не можна говорити про те, що існування регіональних відмінностей є однозначно негативним для українського суспільства. Регіональні відмінності (у тому числі соціокультурні) існують у всіх великих країнах, до того ж, уніфікація є ідеалом тоталітарного суспільства, але аж ніяк не демократичного. Регіональна різноманітність сама собою ще не передбачає конфлікт між різними регіональними спільнотами, так само як сам факт співіснування різних етносів не означає, що відносини між ними повинні будуватися як конфліктні. Як подолання міжетнічних конфліктів аж ніяк не передбачає “злиття” етносів, так само і подолання соціальних ризиків, пов’язаних з міжрегіональною різноманітністю, не означає ліквідацію цієї різноманітності.

Разом з тим, це не виключає усвідомлення того, що міжрегіональні відмінності (так само як і проблеми у міжетнічних відносинах) можуть бути використані для дестабілізації суспільства, що і сталося в Україні у 2014 році.

Михайло Міщенко, заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова, кандидат соціологічних наук, спеціально для “Українського інтересу”


*Було опитано 11216 респондентів у всіх регіонах України. Теоретична похибка вибірки не перевищує 1%.

**В усіх регіонах України за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей було опитано 2004 респонденти віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.