Фото з відкритих джерел.

Загалом, як виявилось, у світі близько 120 квазідержавних невизнаних утворень. Проте нас цікавлять ті “народні демократії”, котрі розташовані на теренах колишнього Радянського Союзу і до створення яких “доклала руку” Росія. Три роки тому Україна опинилась серед списку країн, куди РФ принесла нестабільність і смерть шляхом проголошення “народних республік” у Донецьку та Луганську.

Як живуть сірі зони Росії. Інфографіка: “Український інтерес”, Анастасія Туловська

Чим же платять заручники російських колаборантів за «свободу від фашистів» та «русскій мір»? Як і чим живуть люди у сірих зонах? Наскільки солодкою для них виявилась ця «свобода»?

Придністровська Молдавська Республіка (ПМР, Придністров’я). Самопроголошена держава, територію якої міжнародна спільнота визнає частиною Республіки Молдова, проте остання не має контролю над регіоном. «Незалежність» ПМР було проголошено 25 серпня 1991 року, після чого між сепаратистами та молдовськими військами почався короткочасний збройний конфлікт, що завершився фактичною перемогою сепаратистів, підтриманих російською армією.

Фото з відкритих джерел.

Сьогодні Росія фактично утримує Придністров’я, постачає безплатний газ, рахунки за який намагається повісити на Молдову. Власне, зараз республіка являє собою шматок Радянського Союзу, котрий «не ремонтувався» років тридцять. Тримається вона на російських дотаціях та контрабанді. Молодь із Придністров’я втікає до Молдови, Росії та України. Населення стрімко старішає, залишки економіки руйнуються.

На території Придністров’я залишилась значна частина промислового потенціалу колишньої Молдавської РСР, але «назалежність ПМР» перекреслила можливість інвестицій і виходу на іноземні ринки.
У 2006 році у відчаї тут навіть провели референдум про приєднання до Росії, котре підтримало, 97% мешканців. Проте, крім слів про «повагу до вибору народу», від Росії не дочекались нічого.
У 1990 році тут проживало 730 тисяч осіб, на сьогодні – близько 470 тисяч, із них 230 000 мають громадянство Росії.

Нагірно-Карабахська республіка (Нагірний Карабах, НКР) – проголошена 2 вересня 1991 року. Проголошенню незалежності передував майже чотирирічний вірмено-азербайджанський конфлікт, що призвів до численних жертв та біженців з обох сторін, спричинених застосуванням масового насильства та етнічних чисток.

Фото з відкритих джерел.

За часів СРСР тут була розвинута туристична галузь. Нині сюди як туристи ризикують заїхати нечисленні екстремали з Росії та Вірменії. Окрім того, Нагірний Карабах був найбільшим виробником винограду на душу населення, проте зараз його збувати нікуди, галузь занепала. Фактично живе за гроші Вірменії та, опосередковано, Росії.

Про рівень життя красномовно свідчить чисельність населення НКР – якщо у 1989 р., до конфлікту, тут проживало 512 тисяч людей, то нині – близько 140 тисяч.

Південна Осетія – самопроголошена частково визнана держава на південному Кавказі. Конфронтація з Грузією, частиною якої і є Південна Осетія, тривала ще з радянських часів – зіткнення почались у 1989 році. Якийсь час конфлікт був замороженим, але в результаті російсько-грузинської війни було проголошено «незалежність Південної Осетії».

Фото з відкритих джерел.

Затиснута між горами та Грузією, без економічних зв’язків з РФ, чергова «незалежна країна» фактично агонізує. Туристична інфраструктура, котра залишилась у спадок від СРСР і ще тридцять років тому годувала майже половину населення, повністю занепала і поступово руйнується.

Те саме і в сільському господарстві. Єдиним «експортним продуктом» є фрукти (яблука та груші), котрі постачаються винятково до Росії. Колись квітучий край живе за рахунок РФ – звідти постачають газ, електроенергію, продукти, до «бюджету» вливаються гроші.

В республіці розташовано військовий контингент Росії, валютою є російський рубль. У 1999 р. тут проживало майже сто тисяч населення, нині залишилась рівно половина.

Республіка Абхазія – проросійське утворення в складі Грузії. У 1992 році абхазькі депутати Верховної Ради Абхазії проголосили незалежність від Грузії, що спричинило грузинсько-абхазьку війну, в якій самопроголошеній Республіці Абхазії надавала підтримку Росія. Після російсько-грузинської війни 2008 року РФ визнала її незалежність.

Фото з відкритих джерел.

Ситуація в Абхазії аналогічна осетинській. В республіці розміщена російська військова база, переважна більшість населення має російське громадянство. Колись привабливий туристичний сектор майже повністю зруйновано. Готелі та пансіонати, котрі залишились від СРСР, стоять пусткою. Нечисленний потік гостей з Росії ситуацію виправити не може. Те саме коїться й у сільському господарстві. Намагаються якось працювати виноробні заводи (якщо їх можна назвати заводами – скоріше, це напівкустарні цехи), проте збут вони мають лише у РФ. Порти та транспортна інфраструктура зруйновані.

Після етнічних чисток та депортації грузинів 1993–2008 років чисельність населення впала більш ніж удвічі – з 535 тисяч у 1992 році до 240 тисяч на сьогодні.

Що стосується ДНР/ЛНР, то тут все аналогічно. Різниця поки що полягає у незакінченій війні. Якщо всі інші «незалежні держави» вже пройшли «гостру» стадію і в них принаймні не стріляють, то Донбас поки що страждає насамперед від бойових дій. Озброєні банди мародерів поки що не переділили між собою всі сфери впливу і борються за «державну владу». Економіка та інфраструктура майже повністю зруйнована. Рівень життя впав в рази. Населення виживає за рахунок виплат з України (пенсіонери мають змогу отримувати пенсію з українського Пенсійного фонду), подекуди працюючих підприємств, зокрема шахт, вугілля з яких купує Київ. Частина працює в «державних органах Л/ДНР» і отримує зарплату з їхнього «бюджету». Про те, що «бюджети» наповнює Росія, казати зайве. Як і про те, що ці кошти шаленими темпами розкрадають ватажки «республік». Всі інші виживають, як можуть.

Фото з відкритих джерел.

Кількість населення назвати важко. Проте Київ заявляє про, як мінімум, один мільйон шістсот тисяч біженців із Донбасу. Ще кількасот тисяч виїхало до Росії.

Всі ці квазідержави об’єднує багато спільного – війна, ненависть, етнічні чистки, політичний розбрат тощо. Але найголовнішим, на наш погляд, є повна безперспективність і відсутність майбутнього у мешканців «народних республік». Справді, куди можна поїхати, наприклад, з паспортом ПМР? Дипломом якогось ВИШу ЛНР? Свідоцтвом про народження Осетії? Водійським посвідченням Карабаху? (Свідомо не беру ці всі назви до лапок – бо інакше в тексті одні лапки й будуть). Як купувати/продавати житло? Що чекає при виході на пенсію? Та й – чи взагалі вона буде? Як і де лікуватись? Таких питань безліч. Проте, на жаль, люди їх собі починають ставити постфактум. Після того, як зробити вже нічого не можна. Так було в ПМР, НКР, РПО, РА, так буде в ДНР і ЛНР. Але за все в житті треба платити. За дурість – найбільшою мірою. Послухали солодкі обіцянки російських агітаторів? Повірили, що зрадники і колаборанти комусь потрібні? Отримуйте зароблене. Тут, звичайно, треба зробити виняток для тих, кому ці всі «народні республіки» не були потрібні і хто розумів, до чого йдеться. Таким людям можна лише поспівчувати. Вони платять за чуже глупство. А от всім іншим можу процитувати Христа: «Кожному буде дано по вірі його»…

Микола Сатпаєв, «Український інтерес»

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.