Роздроблений та розгублений електорат прямує на дільниці. Ідуть усі: старі, малі, човгають на милицях, їдуть на візках, беруть з собою дітей, собак. Декотрі намагаються пролізти навпростець, тому сунуть крізь дірки в парканах.

Люди поважного віку за старою звичкою нарядилися у найкращий свій одяг, але оркестр їх більше не зустрічає, буфет не працює. Люди скаржаться. А ще їм доводиться дертися на другий, а то й третій поверх – такі приміщення виділили під дільниці директори шкіл. Ніхто нічого не міг удіяти. Деруться. Тримаються один за одного, за бильця та лізуть на гору, аби проголосувати. Стають у прольотах, витирають картатими хустками піт. Дідусь з кривими ногами та ціпком розсмоктує Валідол і важко дихає, але продовжує йти – йому залишився ще один поверх.

Молоді люди козиряють своїми пластиковими паспортами. Члени комісії старшого покоління розгублено вертять ті картки в руках – шукають прописку. “У вас, що паспорта нема?”, – розгублено питає членкиня комісії. – “Як же бюлетені видавати? Ой, лишенько!”.

Час від часу на дільницях виникають черги, але такого напливу людей, як у травні 2014-го, немає. Тоді, щоб отримати бюлетень, можна було простояти годину, а то й більше. Сьогодні процедура займає не більше 10 хвилин. Майже як у Цезаря – прийшов, побачив, проголосував. Біля інформаційних плакатів майже ніхто не затримується, бюлетень довго не розглядають. “За два місяці вже надивилися”, – каже жіночка та швиденько кидає метрове простирадло з прізвищами в урну.

“А ви за кого проголосували?”, – зупиняє на виході молоду пару пані в червоному капелюсі. Ті відмовчуються. – “Я – екзит-пол… екзит-пол”, – щебече вона.

“Національний екзит-пол?”, – уточнюю.

“Так-так”, – відповідає капелюх. – “[Назва]”.

“Але ж ви не входите в консорціум Національного екзит-пола. Там тільки три структури: Фонд “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва, Київський міжнародний інститут соціології та Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. Як ви можете бути представницею Національного екзит-пола, якщо працюєте від іншої організації?”.

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Якийсь парубок з рідкими вусиками допитується хто я такий і вимагає мої документи. У нього на шиї висить бейджик з написом “Екзит-пол”. Ні печаток, ні його імені. До нашої суперечки підключається ще одна пані. Вона – соціологиня на пенсії. Принаймні так каже. Ця соціологиня-пенсіонерка насідає на капелюха та сипле в неї термінологією. Та тільки нервово кліпає очима.

Зустрічаю свого однокласника. “За кого?”, – питаю. “За Зелю”, – каже він. – “Ці всі трохи [набридли]. Анархія треба”. Цікаво, що б на це сказав Нестор Махно?

А загалом вибори минають спокійно. Попри порушення (коли це вибори були без них?), попри підкуп виборців та незаконну агітацію, які фіксують правоохоронці.

Дільниці закриються о 20:00. Тоді ж з’являться перші результати реальних екзит-полів, а з ними й розпочнуться веселощі. Тим часом під будівлею Центральної виборчої комісії збираються молодики “для охорони порядку”. Хто їх на це уповноважував не зрозуміло, враховуючи, що всі силові структури України вже два тижні несуть службу в посиленому режимі.

Наразі з упевніністю можна сказати лише одне – 21 квітня електорат прямуватиме на дільниці, лізтиме крізь дірки в парканах та стоятиме в чергах за бюлетенями, де будуть лише два прізвища. Другий тур виборів президента припадає на Вербну неділю. Це знак чи прокляття?

Читайте також: Вибори президента. Нарешті


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.