Сьогодні “Український інтерес” пропонує своїм читачам познайомитися з Василем Тройною, за плечима якого – миротворча місія в колишній Югославії. Тоді, на початку дев’яностих, коли руйнувався радянський блок, у багатьох країнах спалахнули міжусобні конфлікти. Гинули люди, руйнувались міста, йшли безкінечні війни. Міжнародній спільноті довелось терміново реагувати на всі ці криваві події. До охоплених війною країн вводились миротворчі контингенти. Про свою службу у такому і про доцільність подібної місії на Донбасі розповідає колишній миротворець Василь Іванович Тройна.

Давайте повернемось трохи в дев’яності. Що це за миротворча місія, в якій ви брали участь?

Строкову службу в армії я проходив у тому місці, де формувався перший миротворчий батальйон. Це був 1992 рік, селища Новомосковськ, Гвардійське, Черкаське. В останньому я й служив. На цій базі і формувався перший батальйон. Командиром дивізії був Кузьмук, той, що став потім міністром оборони. Ще на строковій службі я написав заяву, що хочу взяти участь у місії. Але була дуже жорстка конкуренція, в першу ротацію я не потрапив.

А куди була місія?

Боснія і Герцоговина. Наші хлопці поїхали в Сараєво. Це взагалі була перша місія, ще ніхто нічого не знав про умови, про те, що там треба робити. Ми готували техніку, фарбували її у білий колір, наносили розпізнавальні знаки. До першої місії я не потрапив, але більшість моїх друзів, які там побували і повернулися, розповідали потім, як розбомбили повністю парк техніки в Сараєво. Був обстріл і згоріло відсотків 60 техніки.

В колишню Югославію я потрапив уже в 1994 році, вже після демобілізації з армії. Потім набори до миротворчої місії йшли через військкомати. Нас відправили для навчання у Миколаїв, звідти ми й поїхали.

А яка була у вас мотивація? Чому ви поїхали?

Головним, мабуть було те, що люди, які повернулись звідти, розказали про військовий конфлікт, що люди там потребують допомоги. Мабуть, оця миротворчість десь глибоко в душі є у кожного, тому хотілось дійсно допомогти. Ну, і в молодому віці, це природно, у всіх є якась романтика. Романтика війни, яку хочеться відчути. Але та романтика, коли потрапили туди, першого ж тижня, зникла. Бо зрозуміли, що тут не до романтики – потрапили дійсно на війну.

Хоча безпосередніх бойових дій саме миротворчого контингенту і не було, у нас була інша місія – не допустити конфлікту, ми стояли між двома конфліктуючими сторонами. Воювали православні серби і мусульмани.

Хоча генетично це одні і ті самі люди. Але частина населення – християни, частина – мусульмани. А візуально вони нічим не відрізняються, ні мовою, ні фізіологією. І от на підґрунті релігії виник конфлікт. Скільки ми з місцевими не говорили, ніхто так і не дав відповіді – через що саме. Вони мотивували свої дії тим, що хтось із родичів – брат, батько, син – постраждали від дій іншої сторони. А він мститься за нього. Тобто, самі члени військових формувань з обох боків на примітивному, побутовому рівні розцінювали цей конфлікт. А корені, глибину ніхто вже не міг зрозуміти.

А чим ви там займались? У чому суть вашого перебування?

Я потрапив спочатку в Сараєво, потім наша рота дислокувалася в селі Жепа. Це була демілітаризована зона, там анклав з близько 50 селами, в яких проживали мусульмани. І по периметру стояли наші блокпости. Дев’ять блокпостів. Наше завдання було не допустити нападу сербів на мусульман. Хоча ми стояли, а через нас літали міни, снаряди, тривали постійні обстріли. Ми це все фіксували.

Як ветеран АТО змінює Україну велосипедами

Місцеві до нас часто звертались – за медичною допомогою, продуктами. Ми супроводжували гуманітарні конвої, щоб їх не розграбували. Але було таке, що серби пару місяців конвої зовсім не пускали. А в тих конвоях і нам їжу возили. І вийшло, що всі наші запаси за ці два місяці ми з’їли. Місцеві тоді нас підгодовували. Приносили хліб, випічку, піту. Місцеві до нас ставились нормально, я особисто надав медичну допомогу декільком селянам. Одному взагалі врятували життя – він рубав дрова і розрубав собі ногу, на дві частини. Його привезли до нас, ми зупинили кровотечу, знеболили. Коли приїхав наш лікар, він сказав, що, якби не це, то селянин би помер від втрати крові. І за цю допомогу вони були дуже вдячні.

Ми з ними спілкувались, хоча це і було заборонено. Але коли людина з тобою говорить, ти ж не будеш відвертатись. Ми ходимо ж по їхній території, вони щось запитують, як тут заборониш? Я за сім місяців повністю вивчив мову, навіть став читати книжки їхні. Хоча мова і вимова у них однакова, але є тексти кирилицею і латиницею. А читається однаково.

Було дуже небезпечно?

На той момент, коли їхали, ми не усвідомлювали, що це небезпечно. Якась ейфорія спочатку була. Але коли поглиблювали бліндаж і наш один солдат обіперся на лопату, то снайпер перестрелив держак. Звісно, він не хотів поцілити в солдата – бо якби хотів, то він би в нього попав. Лопата підламалась і солдат упав. Напевно, їм там було смішно. Але ми зрозуміли, що це війна. Ще було, що нам кинули гранату в блокпост. Серби обстрілювали село, яке було за нами, то бувало і біля нас падали міни. Але безпосередніх прямих зіткнень не було.

Уже наступна ротація, після нас, і мої хлопці, що залишилися на другий термін, то у них було гаряче. Коли серби зігнали мусульман до Сребреніци, де було біля десяти тисяч людей розстріляно, а наших зняли з блокпостів і передислокували до одного з сіл. Там вони розмістились у школі, де були метрові стіни. Хлопці з мого блокпосту зняли танковий кулемет, приладнали його до колоди і цей імпровізований дистанційний кулемет затягли на дах, приладнали автоспуск. Вийшов такий собі “ручний ДШК” для оборони. Мішками з піском заклали вікна. Більшість офіцерів, на жаль, залишили солдатів напризволяще. Частина українських офіцерів “ротувались” до Сараєва. Не всі, але факт був. А замість сухих пайків привезли цистерни з оцтом.

З оцтом? Для чого?

На випадок, якщо будуть загиблі, це своєрідний консервант, щоб тіла не розкладались. Але, дякувати Богу, сербські формування тоді не атакували наших бійців, все закінчилось благополучно. Потім уже, розповідали солдати, в Сараєві дуже жорстко “говорили” з командирами. Дехто постраждав фізично. Я вже в цих подіях участі не брав, уже ротувався до того часу. Тому розповідаю цю історію вже зі слів хлопців.

Там були миротворці з інших країн. Були відмінності між ними і нашими?

Були єгиптяни, голландці, французи. Продовольче забезпечення, в принципі, було однакове. Непогане, особливо – після нашої Радянської Армії, де ми служили. Різниця була велика – нам там навіть якісь джеми видавали, шоколад. Ми дивувалися. І в їдальні можна було вибирати. Тобто, коли конвої доходили, забезпечення було цілком пристойним.

Щодо ставлення місцевих, то до українського батальйону ставлення було дуже доброзичливим. Головне – вони бачили, що українці дуже відповідально ставляться до завдань. Можливо, що це ще генетично в нас закладено, що ми добрі самі по собі, але ми вміємо і воювати, і допомагати людям. Тобто у нас є своєрідний “ген співчуття”. Тому ставлення що з боку мусульман, що з боку сербів було абсолютно нормальне. До голландців і до французів ставились гірше. Можливо, тому що вони більш жорстко себе поводили. Вони могли і відстрілюватись, а наші ж старались вирішити все шляхом переговорів. Наш замполіт, коли серби не пускали конвой, він з ними на добу залишився, розмовляли, пили горілку. Але домовилися, конвой пропустили.

Місія мала успіх? Мала, на вашу думку, сенс?

Однозначно. Те, що ми побачили на початку і в кінці – то місія мала успіх. До того, як туди зайшли миротворці, там були жорстокі бойові дії. Навіть коли подивитись фото Сараєва, то там повна розруха. На стінах – сотні слідів від куль і осколків. Коли я приїхав уже в Україну, я зробив висновок: будь-яка війна, яка б вона не була – це найбільший злочин проти людства. І в будь-якій війні винні обидві сторони. Хтось більше, хтось менше. Але обидві.

З вашого досвіду – подібна місія на Донбасі мала б сенс?

В будь-якому разі вона матиме сенс. Головне – зменшиться кількість загиблих. Це однозначно. А життя людини – це найбільша цінність. Будь-яка миротворча місія зменшить кількість загиблих серед мирного населення. Миротворці – це стримуючий фактор, а коли він є, то тоді стає можливим і переговорний процес щодо врегулювання конфлікту, він буде більш продуктивним. Бо коли стріляють, гинуть люди, протилежна сторона починає теж стріляти, знову гинуть люди, і воно наростає все. Коли це все буде зменшено, то і переговори вести легше.

Давайте повернемось у сьогоднішній день. Чим ви займаєтесь зараз?

Зараз у мене невеличкий бізнес – мотузкові парки. Тут дітки можуть розвиватись фізично, бо зараз більшість із них грається з комп’ютерами, а фізичні навантаження теж потрібні.

Це, до речі, теж винахід, в деякій мірі, війни. Такі парки почали відкривати в США ветерани в’єтнамської війни, які побачили у джунглях подібні конструкції, їх використовували в’єтконгівці, щоб пересуватись лісами. Ці навички знадобляться і для мирного життя – людина розвиває координацію, м’язову пам’ять – це не дає впасти і травмуватись навіть десь на слизькому тротуарі.

Василь Тройна: Миротворці – це стримуючий фактор. Фото “Український інтерес”/Макс Ковальов

А так – мирне життя, сім’я, троє діток. Зараз зареєстрували благодійну організацію і створили центр перекладу мультфільмів. Я зіштовхнувся з проблемою – перекладів мультфільмів на українську мову дуже мало. А діти вчаться говорити і з мультфільмів теж. Наприклад, мій син говорить “красний”, а не червоний. Бо в мультфільмі машинка “красна”. Озвучка російська. От ми і вирішили ситуацію виправити і якомога більше мультиків українською. В Ютубі буде канал “МУМОК” – “Мультфільм Українською Мовою – Основа Країни”. А наша ГО називаєтсья “Основа країни”, зараз дореєстровуємо ще благодійний фонд.

До речі, ми домовились з власниками образу козаків з того самого мультфільму про використання цих образів, плануємо продовжувати цей серіал.

Український інтерес? Що це?

Український інтерес – навіть мультики українською мовою, коли будуть діти дивитися, коли більше дітей буде говорити українською, мислити українською, отут уже буде проявлятись український інтерес. Тобто – є Україна, є держава, є державна мова. І є український інтерес – люди знають державну мову і користуються нею, мислять нею, розмовляють.

Інтерес України – допомогти народам Росії стати вільними