Україна проти Росії: політичне відлуння перших слухань у Гаазі - "Український інтерес"

Цього тижня увага і українського медіа-простору, і багатьох закордонних ЗМІ була прикута до першого судового процесу проти Росії внаслідок її агресивної політики щодо України. І хоча це ще не розгляд справи по суті (Міжнародний Суд ООН ще має визначитися, чи братися йому за цю справу в принципі), тижневі слухання щодо українських вимог застосувати тимчасові заходи проти Росії дають серйозні підстави підбити перші політичні та інформаційні підсумки нової сторінки в україно-російському протистоянні. Отже, на чому саме ґрунтується політична значимість цього кейсу? Що саме поза межами юридичної казуїстики визначає винятковий характер процесу і його важливість для України на міжнародній арені?

Позов «Україна проти Росії» перш за все демонструє: Україна не бездіє, а взялася активно доводити порушення РФ норм міжнародного права. Світ до певної мірі застиг в своїй реакції на російську агресію. Ризик пом’якшення санкцій у найближчій перспективі майже зник з порядку денного, але і на посилення чекати не варто. Навіть відчутна військова ескалація вже не призводить до потрібного рівня «стурбованості» на Заході. Це довели нещодавні події в Авдіївці. В такій ситуації початок судових засідань – нехай поки що і не по суті розгляду справи – важливий сигнал: Україна не зупиняється в своїх вимогах щодо тиску на Росію і своїх претензій до агресора не знімає.

Використання наявних і доступних механізмів. Так, звинувачення Росії з боку України саме по цих двох конвенціях можуть бути зумовлені як суто юридичними аргументами, так і політичними. З юридичними все достатньо зрозуміло: і Україна, і Росія обидві є підписантами і Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму (кейс Донбасу), і Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (звинувачення в частині дій Росії в Криму). Обидві країни визнають юрисдикцію Міжнародного Суду ООН в цій справі, що є обов’язковою умовою в цьому випадку. З політичною аргументацією саме цих позовів і саме зараз не все так однозначно, але не можна не помітити, що претензії до Росії саме з приводу фінансування та різних форм підтримки нею тероризму з боку самопроголошених ДНР та ЛНР вкладаються в офіційне (а не декларативне) пояснення подій на Донбасі: антитерористична операція та невизначений статус непідконтрольних районів в самій Україні, а також логіка «підтримуваних Росією» сепаратистів, поширена закордоном. Але на сьогодні це зовсім не катастрофа, що Україна доводить саме фінансове і матеріально-технічне забезпечення Росією діяльності незаконних збройних формувань, спрямованої проти цивільного населення. В цьому конкретному кейсі – це виглядає цілком обґрунтовано, і головне – підкріплено конкретними фактами. В той же час окремі питання в цьому контексті можуть постати пізніше, якщо Україна рано чи пізно доводитиме роль Росії як агресора. Але поки що про це говорити зарано: сама Україна досі не набула повноцінного формального статусу перед Міжнародним кримінальним судом, який якраз і має повноваження розглядати питання злочинів проти людяності, воєнних злочинів, геноциду та фактичної агресії. Сьогодні варто користуватися тими механізмами, які доступні, що однак не виключає застосування з часом більш важкої «артилерії».

Сам позов України до Росії демонструє орієнтацію на практичне, прикладне значення і реалістичний, досяжний результат. Це витікає як з викладеного вище, так і з того, що Україна використовує різні інструменти для обґрунтування претензій до Росії. Крим – дискримінація за расовою та національною ознакою. Донбас – тероризм проти цивільного населення. З одного боку, це означає спиратися на найбільш адекватні та сильні аргументи. З іншого, що не менш важливо, це висвітлює дії Росії з різних сторін і доводить ігнорування нею норм міжнародного права у різних площинах.

Судовий позов створює нову хвилю уваги до теми російської агресії. Попри очевидність продовження конфлікту на Донбасі, світові потрібні нові факти та теми в контексті цієї агресії – інакше увага вщухатиме й надалі, градус дискусій буде спадати. Це логічно. Де-факто треба визнати: світ «призвичаївся» до анексії Криму і до «теплого» конфлікту на Донбасі. Якщо не буде жодних нових «витків» у розвитку подій, цей стан і спроможність міжнародного політикуму реагувати на дії Росії будуть тільки зменшуватися. Тобто, елементарне створення інформаційного приводу в цьому випадку має аж ніяк не менше значення за правову та політичну оцінку дій Росії. І в цьому контексті навіть більш важливим видаються звинувачення у порушенні Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації. Хоча санкції, запроваджені через анексію Криму, залишаються в силі, переконаного несприйняття світом факту анексії стає менше. Підтвердженням цьому став і нещодавній звіт ОБСЄ/БДІПЛ за результатами спостереження на виборах до Державної Думи Російської Федерації 2016 р., яка не тільки не поставила під сумнів загальні результати виборів через їхнє викривлення внаслідок проведення голосування в Криму, але і вказала на відсутність «консенсусу» між державами-членами ОБСЄ щодо статусу півострова. Відтак, хоча і сам факт анексії теж не є предметом позову України до Росії, цей кейс неминуче набирає вагу як політичний та інформаційний привід показати реальну картину справ у Криму в сфері прав людини і громадянина. На жаль, значуща частина кримських реалій лишається невидимою для широкого загалу навіть в самій Україні, не кажучи вже про світ. Саме тому важливо, що на «сцені» судових змагань Україна знову поставила питання про утиски кримських татар, заборону діяльності Меджлісу, обмеження їхніх прав на культурну самобутність, викрадення і переслідування за національним та мовним принципом, медіа-цензуру, неможливість отримувати освіту кримськотатарською та українською мовами для всіх бажаючих та ін.

Де-факто, всі вищезазначені особливості цього позову однозначно визначають: вже зараз в цій ініціативі як такій «перемоги» явно більше, аніж «зради», яку намагаються шукати і в юридичному фундаменті позову України проти Росії, і в можливих політичних наслідках цієї справи. Але чого ж чекати далі? Наразі всі зусилля української сторони були спрямовані на отримання рішення Суду про застосування щодо Росії так званих тимчасових заходів. Тобто, затвердження ряду вимог до дій та політики Росії ще до того, як суд почне розглядати саму українську претензію по суті. Сам перелік запитуваних Україною тимчасових заходів є своєрідним відлунням її претензій до Росії в основному позові. Так, щодо Донбасу Україна вимагає, наприклад, щоб Суд зобов’язав Росію здійснювати контроль над її ж кордонами і запобігти подальшому постачанню зброї з території РФ на територію України; припинити будь-які фінансові потоки, постачання обладнання та інших засобів, припинити навчання груп, які можуть здійснювати терористичні атаки на цивільне населення тощо. Таким чином, виходить, що Суд має зобов’язати Росію самостійно, добровільно повернутися до виконання відповідних Конвенцій (щодо Криму, то там логіка тимчасових заходів також побудована на аспектах звинувачення). Чи припинить Росія в разі схвалення цього переліку тимчасових заходів здійснювати нинішню політику? Звичайно, що ні. Але документування порушень нею цих Конвенцій вже після відповідного рішення Суду однозначно додаватиме ваги аргументам української сторони під час розгляду справи по суті. Тобто, навіть часткове задоволення вимог України щодо тимчасових заходів вже буде важливою політичною, дипломатичною та інформаційною перемогою України. Принаймні на цьому етапі.

Марія Золкіна, політичний аналітик Фонду “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва, спеціально для “Українського інтересу”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.