Історія перепису населення тягнеться з давніх-давен. Рахувати населення почали в Китаї та Єгипті ще у третьому тисячолітті до нашої ери. Тоді керівникам цих держав потрібні були дані про кількість населення лише для двох речей: знати, хто здатен платити податки, і кого можна забрати до армії.

У середині першого тисячоліття сучасна територія України була частиною Скіфії. Там рахували людей у цікавий спосіб. Один із царів під загрозою смертної кари наказав кожному принести йому один мідний наконечник. Полічивши кількість предметів, він зрозумів скількох воїнів має. У Київській Русі рахували димарі у містах, визначаючи кількість домогосподарств, здатних платити данину.

Нині ж перепис потрібен для вирішення не лише військових та податкових питань. Від нього залежить кількість ліжко-місць у місцевих лікарнях, чиновників у місцевих радах, дитячих садочків чи шкіл та багато-багато іншого.

Історія перепису в незалежній Україні

Перший і поки що останній всеукраїнський перепис проводили 5 грудня 2001 року. Тоді в Україні нарахували 48 мільйонів 457 тисяч людей. Із них у містах жили 32,5 мільйони людей, тоді як майже 16 – у селах. І жінок тоді було на три з половиною мільйони більше, ніж чоловіків.

Згідно з стандартами Організації об’єднаних націй, перепис слід проводити кожні 10 років. Отже, рахувати людей мали в 2011 році. Однак цей перепис перенесли спершу на 2012-й, потім на 2013-й, далі на 2016-й і востаннє – на 2020 рік.

І, нарешті, цьогоріч у квітні Кабмін вирішив взяти ситуацію під контроль. Урядовці створили спеціальну Міжвідомчу комісію з питань сприяння проведенню Всеукраїнського перепису населення.

“Треба готуватися до перепису населення. Ці підрахунки допоможуть нам зрозуміти реальну ситуацію в країні, проблеми розвитку, використання ресурсів. Треба це робити максимально швидко”, – наголосив глава уряду Володимир Гройсман і наказав керувати процесом першому віце-прем’єр-міністру економічного розвитку і торгівлі Степана Кубіва.

Чому перепис важливий?

Для пересічного українця перепис не відіграє значної ролі. Водночас перепис дуже важливий для держави, її розвитку та для суспільства в цілому: це докладні дані про кількість людей у країні, хто вони, чим займаються, ким працюють, а також специфіку домогосподарств. Передусім це важливо для прогнозування і управління соціально-економічним розвитком країни. Залежно від кількості жителів, планують соціальні виплати та довготривалий інфраструктурний розвиток. Зокрема, побудову шкіл, дитячих садків, лікарень тощо.

Самі по собі дані, на думку експерта Українського інституту майбутнього Ігара Тишкевича, нічого не варті. Їх потрібно правильно використовувати.

“Це перш за все вплине на структуру української економіки. Залежно від того у чиїх руках опиняться нові цифри, це може посприяти розвитку чи деградації нашої країни. Але це вже питання великого дослідження”, – запевняє Тишкевич.

Знання про кількість населення можуть допомогти стимулювати ринок трудових ресурсів, зокрема інвестиційний. Тобто, якщо потенційний інвестор побачить, що у держави замало працездатних людей, то він не розмістить у ній своє підприємство, адже не знайде робітників. Або якщо постачальники товарів помітять, що кількість потенційних покупців зменшилася, то вони скоротять кількість цих товарів, і навпаки.

Чому його так довго не проводили, якщо він важливий?

Це чи не перше запитання, яке виникає, коли виявляється, що вже майже два десятиліття перепису в Україні не було. Державна служба статистики коригувала цифру, отриману в 2001 році, залежно від народжуваності та смертності. Водночас міграційні процеси ніяк не враховували. Отже, ці дані навряд можна назвати точними. Нині, за даними Держстату, в Україні живе 42 мільйони 322 тисячі 28 людей (без урахування жителів тимчасово окупованих територій Донбасу та Криму).

Соціологиня та директорка фонду “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва Ірина Бекешкіна вважає, що перепис могли провести ще за часів президента-втікача Віктора Януковича.

“Я не можу логічного пояснити, чому в Україні так довго не рахували населення. Незважаючи на кризу 2008-го, вже у 2011 все більш-менш стабілізувалось і перепис могли провести”, – каже соціологиня.

Окрім цього, вона припускає, що відсутність перепису в 2010-му та його постійні перенесення можна пов’язати з виборами. Адже, коли не відома точна кількість людей в країні, не має й достовірного реєстру виборців. Це, наголошує пані Ірина, створює сприятливі умови для усіляких фальсифікацій.

Водночас Ігар Тишкевич називає ще одну причину, яка є типовою для багатьох процесів в Україні – корупція.

“Нині в Україні 10 мільйонів пільговиків, які мають близько 18 мільйонів пільг. Тобто, у нас є 18 мільйонів пільгових “кас”. За кожну пільгу держава платить гроші, адже безкоштовний сир самі знаєте де. Якщо ж пільговик відсутній за нього платити не потрібно, і ці гроші хтось сміливо кладе до своєї кишені. Перепис так довго не проводили тому, що хтось не хоче, щоб стало відомо скільки пільговиків є насправді, а не на папері. Висновок один – в Україні процвітає пільговий бізнес, якому може зарадити лише перепис”, – упевнений експерт.

Ще одна причина – щорічний “розпил бюджету”. Це явище краще пояснити на прикладі. Уявіть, є село Іваньківці (усі збіги з реальними назвами випадкові). У Іваньківцях живе 300 людей. Там  ще фельдшерсько-акушерський пункт, один дитсадок і маленька школа, до якої приїздять діти з сусідніх сіл. У сільській раді працюють п’ятеро чиновників, які щороку кажуть, що насправді у їх селі мешкає 500 осіб. Завдяки цьому населений пункт отримує грошей більше, ніж потрібно для утримання місцевої інфраструктури. І добре, якщо зайві гроші йдуть на розвиток села, а не в гаманці чиновників. До речі, кількість чиновників також залежить від кількості жителів: частину з них звільнять, якщо селян поменшає. Аналогічна ситуація і з більшими населеними пунктами.

“І, зрештою, це політична причина, – каже Тишкевич. – Бо українське суспільство схильне реагувати дуже загальними категоріями: зрада чи перемога. Заглиблюватись у питання ніхто не хоче. Тож, якщо хтось із політиків заявить, що насправді в Україні не 42, а 32 мільйони людей, то це буде як не завершенням його політичної кар’єри, то гарантуватиме нульові шанси на переобрання”.

Чому б не провести перепис цьогоріч або в 2019-му?

“Це потрібно робити, але це не реалізують раніше 2020 року”, – говорить Ірина Бекешкіна.

Цей рік обрали тому, що перепис відбувається по всіх країнах одночасно кожні десять років. Жителів рахували в нульових, потім у 2010-му. Наступний перепис у провідних країнах запланували на 2020-й. Оскільки Україну порівнюватимуть із іншими державами, тому її громадян рахуватимуть одночасно з усіма.

Окрім цього, весною 2019-го в Україні відбудуться чергові президентські вибори. І знати достовірні дані про кількість виборців політики не зацікавлені, як і раніше.

Проведення перепису від моменту організації до самого опису населення триває від шести до дев’яти місяців. Ще три місяці йде на аналіз даних. Бюджет перепису в Україні – 2 мільярди гривень. Як говорить Ірина Бекешкіна, це цілком прийнятна сума. Адже перепис хоч і не тривалий, підготовка до нього вимагає значних ресурсів: на навчання людей, які рахуватимуть українців, складання анкет, і, врешті-решт, подальший аналіз зібраних даних, який хтось має зробити якісно.

Ганна Веретенник, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.