21 січня 1978 року, у переддень шістдесятої річниці проголошення самостійності України Центральною Радою Олекса Гірник вчинив акт самоспалення біля могили Шевченка на Чернечій горі.

Широкому загалу про цей вчинок стало відомо аж під кінець вісімдесятих років, коли Радянський Союз захитався і повіяло вітром свободи. А за часів Незалежності, у 2007 році, Гірнику Олексі Миколайовичу посмертно присвоєно звання Герой України.

Це був протест проти русифікації України. Перед тим, як облити себе бензином та підпалити, Гірник розкидав навколо листівки із закликом до боротьби за незалежність України. Міліція зібрала 970 листівок. Саме від працівників міліції про вчинок Гірника дізналися спочатку в Каневі, а потім і в інших містах України – надто вже була екстраординарною подія, щоб про неї мовчати, навіть під страхом покарання. Попри заборони, щороку 21 січня хтось клав червону калину на місце смерті Олекси Гірника.

Самоспалення як метод боротьби

Самоспалення – форма протестного самогубства. Болісне самоспалення за задумом його автора має уособлювати страждання, які відчувають від несправедливості, пише Вікіпедія. Люди, що спалюють себе, залишаються досить довго при свідомості і відчувають дуже сильний біль. Сучасна медицина здатна зберегти життя багатьом обгорілим, які однак змушені жити з важкими каліцтвами і знівеченою зовнішністю.

Олекса Гірник був не першим, хто вчинив самоспалення на знак протесту проти дій тодішньої влади. Хто і коли першим спалив себе, протестуючи проти свавілля, достеменно невідомо. Але до таких дій вдавалися старообрядці Московії у XVII-ХІХ століттях. Вони практикували групові самоспалення – зачинялись у церквах, відмовляючись перейти у нову віру – “никоніанську” (як вони говорили) та після молитв підпалювали приміщення, згораючи живцем.

Ще раніше, за часів Римської імперії, самоспалення практикувалися серед деяких релігійних рухів раннього християнства. У 724 році імператор Лев III Ісавр видав указ, який примушував монтаністів визнати офіційну християнську церкву, і тоді деякі з них спалили себе живцем у своїх молитовних будинках.

Боротьба з колоніалізмом

Якщо говорити про недавні часи, то у середині ХХ століття публічними самоспалення відзначились буддійські монахи. Найбільше акцій такого штибу відбулось у В’єтнамі шістдесятих років. Ритуальні самоспалення серед буддистів практикувались і до того, колоніальна влада намагалася з ними боротись, але безуспішно.

Першим використав ритуальне самоспалення у Південному В’єтнамі як інструмент політичної боротьби буддійський монах Тхіть Куанг Дик. Місцем акції стало перехрестя неподалік президентського палацу. 11 червня 1963 року Дик вийшов з машини у компанії двох ченців, один з яких розмістив на дорозі подушку, а інший дістав з багажника каністру з бензином. Тхіть Куанг Дик усівся на подушку в позі лотоса, облився бензином та почав молитися, а потім запалив сірник і підніс його до свого тіла. У серпні того ж року в такий спосіб заподіяли собі смерть ще четверо монахів.

Фото палаючого монаха облетіли весь світ, спричинивши широкий міжнародний резонанс. У середині країни ця акція, врешті, призвела до падіння правлячого режиму.

Незважаючи на шок західної публіки, вчинок Тхіть Куанг Дика був кілька разів повторений як у В’єтнамі, так і в інших країнах. У 1965 році покінчили життя самоспаленням п’ятеро учасників антивоєнних акцій в США. Першою була 82-річна активістка Еліс Герц.

Радянський Союз і його сателіти

Громадяни СРСР і країн східного блоку знали про протести у Південному В’єтнамі, бо комуністична партія використовувала самоспалення буддистських ченців у своїй пропаганді як приклад боротьби “поневолених народів світу з американським імперіалізмом”.

Але ефект виявився для Кремля дещо несподіваним. Метод взяли на озброєння радянські дисиденти. Достеменно встановити, хто і де в Радянському Союзі першим вдався до самоспалення як методу політичної боротьби, не вдалося – надто вже закритою була ця тема в СРСР. Більшість архівів колишнього КДБ перебувають у Москві, і доступу до них дослідники не мають.

Найперше повідомлення про такий випадок, яке вдалося знайти в архіві Служби Безпеки України, датоване квітнем 1966 року – у Москві підпалив себе Микола Дядик, 26-річний шофер із Зугреса Донецької області. Самоспалення відбулося на площі Дзержинського (тепер Луб’янська), поряд з головною будівлею Комітету Державної Безпеки. Наступний випадок стався у лютому 1968-го – 59-річний шахтар з Луганської області Йосип Куцяба намагався спалити себе на Красній площі. Його встигли врятувати, згасивши полум’я. Куцябу визнали психічно хворим (не дивно – в Радянському Союзі проти влади могли виступати лише божевільні) та відправили на примусове лікування. Подальша його доля невідома.

Фото: currenttime.tv

Полум’я протесту розгоралося. На жаль, у буквальному розумінні цього слова. Подією, що спонукала людей вдатись до таких жахливих акцій протесту, стала фактична окупація Чехословаччини – у ніч на 21 серпня 1968 року до країни було введено близько 200 000 солдатів і 5000 танків країн Варшавського договору. Багатьом незгодним з таким розвитком подій єдиним способом боротьби тоді видався лише акт публічного самоспалення. Часто ініціатори самоспалень в країнах соцтабору нічого не знали про своїх попередників – більшу частину випадків владі вдалося зберегти у таємниці, але це не впливало ні на їхню рішучість, ні на їхню кількість.

Першим став поляк Ришард Сівець. 8 вересня 1968 року, після закінчення свята врожаю на “Стадіоні Десятиліття” у Варшаві він облив себе бензином та вчинив самоспалення. Вогонь загасили, проте від отриманих опіків Сівець на четвертий день помер. Біля себе він залишив папку з листівками “Протестую проти нічим не спровокованої агресії проти братської Чехословаччини”.

Відео самоспалення збереглось в архівах польської Служби безпеки і стало доступним для широкого загалу після падіння комуністичного режиму.

Другим був колишній воїн УПА Василь Макух. 5 листопада 1968 року на знак протесту проти комуністичної тоталітарної системи, колоніального становища України, політики русифікації та агресії СРСР проти Чехословаччини, він здійснив акт самоспалення на Хрещатику у Києві. Хрещатик у цей час був переповнений людьми – місто готувалось до святкування чергової річниці більшовицького перевороту. І раптом перехожі побачили, як із під’їзду будинку номер 27 вибігла охоплена вогнем постать і проспектом залунали слова: “Геть окупантів!”, “Хай живе вільна Україна!”. Міліціонерам вдалось загасити полум’я, але Макух помер 10 листопада від отриманих опіків.

Наступним вогняним “смолоскипом свободи” став чех Ян Палах – він 16 січня 1969 року, обливши себе бензином, вчинив акт самоспалення поблизу Національного музею на Вацлавській площі в Празі. Палах зробив це для того, щоб пробудити у співвітчизників почуття людської гідності. Цьогоріч виповнилось п’ятдесят років з дня його подвигу.

Меморіальна дошка на честь Палаха

Після цього Чехословаччиною прокотилася хвиля публічних самоспалень: впродовж наступних трьох місяців ще 26 осіб у такий спосіб протестували проти придушення Празької весни, семеро загинули. Один із них – Ян Заїц – спалив себе також на Вацлавській площі; в Плзні підпалив себе 25-річний робітник Йозеф Гловатий. Прямо апелюючи до прикладу Яна Палаха до самоспалення вдалися робітник Мірослав Малінка у Брні та 16-річний учень Ян Береш в Хебі.

Празьку весну придушили, але вогонь протесту уже запалив людські серця. Західні “голоси”, чутки, самвидав – приховати правду про самоспалення було неможливо. І хоча комуністична партія намагалась видати ці акти за дії божевільних та соціально неблагополучних елементів, все ж дискредитувати дії самогубців не вдалось.

Реалії комуністичних режимів у СРСР та його сателітах залишали мало можливостей до опору. Тому не дивно, що на такий жорстокий щодо себе крок, як самоспалення, у цих країнах вдавалися доведені до відчаю люди.

14 травня 1972 року в Каунасі, на знак протесту проти русифікації та радянської окупації Литви підпалив себе Ромас Каланта. У його записнику залишився запис “В моїй смерті винен лише суспільний лад”.

Його вчинок та реакція місцевого КДБ спровокували протести, які тривали кілька днів. Інколи ці події називають “Каунаською весною”.

21 січня 1978-го на Чернечій горі підпалив себе Олекса Гірник, а 23 червня цього ж року Крим міг стати новим місцем масових заворушень – на своєму подвір’ї в Беш-Тереку (Донському), протестуючи проти депортації кримських татар підпалив себе Муса Мамут. Через тиждень Муса помер від отриманих опіків. До останньої секунди життя він перебував у повній свідомості та заявив, що зробив це на знак протесту проти нехтування правами кримських татар. На похорон Муси вдалось, попри перепони з боку КДБ, приїхати чотирьом сотням кримських татар.

21 березня 1980 року Валенти Бадиляк прикував себе ланцюгом до гідранта на краківському ринку й, облившись бензином, підпалив себе. Про подію повідомила лише місцева преса, яка дуже коротко поінформувала про смерть “психічно хворого” Бадиляка. Попри це, коло гідранта місцеві мешканці ставили лампади та співали релігійні гімни.

Меморіальна дошка біля гідранта на краківському ринку, де спалив себе Бадиляк

Меморіальну дошку на честь Бадиляка відкрив біля гідранта його онук, ксьондз Войцех Бадиляк 5 серпня 1990 року, а у 2004-му влада Кракова відреставрувала і сам гідрант.

У вісімдесятих роках минулого століття самоспалення як форма протесту, принаймні у країнах соціалістичного табору, поступово припинились. Йшла нова епоха, нові герої. Протест став масовим, люди вже не боялись виходити на вулиці, говорити відкрито. Зрештою, комуністичний режим впав. Але полум’я протесту, який і повалив цей режим, запалили одинаки-самогубці. Які вірили, що їхня страшна смерть не буде марною.

Новітні часи

Новітні часи також мають приклади самоспалень.

14 грудня 1998 року під час акції Незалежної профспілки гірників вчинив акт самоспалення перед будівлею Луганської обладміністрації Олександр Михалевич. Основною вимогою профспілки була виплата заробітної платні. В останньому листі Олександра Михалевича було написано:

“Не можу більше терпіти і чекати якихось обіцянок, не вірю і у видачу заборгованості 15 грудня. Тому я наважився на цей вчинок. Набридли знущання з боку керівників шахти та адміністрації. Це не вихід у житті, але, може, через мій вчинок швидше вирішаться справи. Сам тверезий і перебуваю в нормальному стані. Відповідаю за свої дії”.

20 лютого 2013 здійснив акт самоспалення перед мерією Варни болгарський громадський діяч Пламен Горанов. Він тримав плакат з вимогою негайної відставки мера Варни і всієї міської ради. Коли Горанов зрозумів, що міська влада не звертає уваги на вимоги протестуючих, він облив себе горючою сумішшю і чиркнув запальничкою.

19 жовтня 2017 року Пйотр Щенсни розповсюдив на площі перед Варшавським палацом культури і науки зроблені ним листівки з п’ятнадцятьма обвинуваченнями керівному режимові партії “PiS” (“Право і справедливість”), після чого облився бензином і запалив себе. Помер у лікарні через десять днів.

Можна по різному ставитись до такої форми протесту. З точки зору деяких релігій, самогубство у будь-якій формі є гріхом. Інші, навпаки, визнають такий вчинок праведним діянням. Суспільство також не має єдиної думки щодо людей, які протестують ціною власного життя. Але, як би там не було, такий вчинок достойний поваги. Хоча б за мужність і жертовність. Принаймні, це куди достойніше, ніж на знак протесту вбивати інших.


Микола Сатпаєв, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.