Існує стереотип, що представники ЛГБТ не лише ігнорують війну на сході України, а й активно уникають призову. Та немає жодної статистики про кількість геїв, лесбійок, бісексуалів та трансгендерів в армії та на фронті. А вони там є, і воюють на рівних з іншими військовими. Просто через страх осуду з боку побратимів та несприйняття вищим керівництвом, вони змушені мовчати. Разом з тим, у нашій державі не прописані норми, які б забороняли службу представникам ЛГБТ. Але й немає закону, який би врегульовував це питання. Тобто, армія готова приймати гомосексуалів до своїх лав, але захищати їх – ні.

Тут проблема не тільки в армії. Згідно з офіційною статистикою, Україна – одна з найгомофобніших країн Європи. 55% українців не готові приймати представників ЛГБТ серед членів свої родин, друзів, сусідів, колег та просто знайомих. Так, у минулому році Україна посіла 13 місце з кінця серед 49 країн у рейтингу терпимості до ЛГТБ, набравши 20,95%. У п’ятірку країн з найменшим рейтингом увійшли також Азербайджан, Вірменія, Туреччина, Монако і Росія.

За словами директорки ГО KyivPride Руслани Панухник, гірше у нашій державі ставляться тільки до ромів, колишніх ув’язнених і наркозалежних:

“Опитування центру “Нова Європа” показало, що 44% українців віком до 30 років не готові виправдати таке явище, як гомосексуальність. Хоча, здавалося, що молодь мала б бути толерантнішою. Натомість, вони можуть виправдати корупцію, використання зв’язків для влаштування на роботу, ухилення від сплати податків і так далі. Тобто, нехай краще буде корупціонером, ніж гомосексуалом”.

Гей-армія в історії

Попри двояке ставлення українців до гомосексуалів в армії, у світі таке явище поширене і вважається цілком нормальним. Варто згадати історію, коли гомосексуальні відносини в арміях Давньої Греції і Риму були нормою і навіть заохочувались. Складене із 150 гомосексуальних пар військо з давньогрецького міста Фіви славиться своєю мужністю та незламністю. Давньогрецький історик Плутарх, описуючи “Священний загін з Фів”, зазначає, що коли його знищували, ніхто з солдатів не відступав, віддавши перевагу смерті, аніж ганьбі перед своїм коханим. Про гомосексуальні зв’язки у той час свідчать й інші античні автори, такі як Платон, Еліан, Сократ.

Одностатеве кохання було поширене і серед японських самураїв, де практикувався зв’язок між старшиною і молодшим учнем. Та з часом релігійні і гомофобні тенденції нав’язали думку, що ЛГТБ – це ненормально. У ХIV столітті через гомосексуальність смертної кари зазнавали члени ордену тамплієрів, які давали целібат – обітницю безшлюбності, тобто заборона всіляких статевих контактів з жінками.

Офіційно служити в армії представникам ЛГБТ заборонили у ХХ столітті. Спочатку у США – 1916 рік, потім у Великобританії – 1955. Усі призовники проходили психологічний і медичний огляд, і якщо у них виявляли гомосексуальні “відхилення”, то звільняли від служби як “сексуальних психопатів”.

У гітлерівській Німеччині гомосексуалісти підлягали фізичному знищенню поряд з євреями та циганами. У Радянському Союзі кримінальне покарання за “мужолозтво” з’явилося у сталінські часи. У 1934 році вийшла відповідна постанова, яка передбачала позбавлення волі до п’яти років. Ця норма увійшла в кримінальні кодекси всіх радянських республік, було засуджено близько 60 000 осіб. Причому жіночий гомосексуалізм не карався.

У Радянському Союзі за “мужолозтво” позбавляли волі на 5 років.

Лише у 1991 році Верховна Рада України ухвалила закон, який скасував кримінальну відповідальність за добровільні гомосексуальні стосунки. Але агресія та упереджене ставлення до представників ЛГБТ і досі залишається в українському суспільстві. Так, гомосексуальність уже не вважають хворобою. Так, представників сексуальних меншин призивають до армії. Однак, щоб уникнути неприємних ситуацій, вони змушені приховувати свою сексуальну орієнтацію. І лише одиниці наважуються зробити камінг-аут (процес добровільного і відкритого визнання людиною своєї сексуальної орієнтації чи гендерної приналежності, – прим. ред.), але тільки після проходження служби.

Я не монстр, я не демонізований гей, який всіх хоче спокусити, я – звичайна людина

Так зробив і 31-річний киянин Віктор Пилипенко. Він пройшов армію, більше року служив добровольцем у батальйоні “Донбас”, а після повернення додому став учасником виставки художника і фотографа Антона Шебетко “Ми були тут”. Вона розповідає історії представників ЛГБТ+ спільноти, які пройшли через війну. Саме вона спонукала Віктора зробити публічне зізнання у Facebook, що він гей.

“Я майже 10 років мовчав. Після виставки зрозумів, що зробити камінг-аут – суспільно важливо. І це важливо для мене особисто. Було важко, ніби крок у прірву, адже я не знав, яких наслідків слід очікувати. Я міг лише здогадуватися. Так, мене накрила хвиля нерозуміння. Але з часом друзі та рідні зрозуміли, що я не монстр, що не якийсь там демонізований гей, який всіх хоче спокусити, а що я – звичайна людина. Що я також воював за рівні права усіх громадян України. Після зізнання нарешті я можу відчувати себе повноправним членом суспільства, не ховаючи обличчя.

І вдячний за це виставці “Ми були тут”. Вона дуже важлива для країни, тому що покликана привести до певних трансформацій у суспільстві, до європеїзації нашої свідомості. Дуже сподіваюся, коли люди побачать, що на фронті за їх права також воювали геї, лесбійки, біосексуали, трансгендери, ми станемо більш людяними один до одного. Будемо разом протистояти загрозі окупанта, який хоче нав’язати нам людиноненависницькі цінності, які чужі українській та європейській культурам”, – каже хлопець.

Віктор Пилипенко. Фото: izolyatsia.org

Віктор переконаний, що відкритість ЛГБТ має вирішити проблему несприйняття у суспільстві. Адже жити у брехні важко. Та й правду не можна приховати, вона рано чи пізно десь випливе. Хоча йому вдавалося це робити тривалий час як і в цивільному житті, так і на фронті. А все тому, що боявся наслідків:

“Коли ти відкриваєшся як гей, ти потрапляєш під ризик. Наприклад, що не зможеш підніматися по кар’єрних сходинках. І в армії те саме. Мені навіть зараз пишуть хлопці, які бояться відкритися. Адже були випадки, коли когось із геїв застукали, після чого перевели на інші позиції та почали гірше ставитися. Я знаю, що це. Бо сам мовчав. Лише одного разу мій побратим запитав мене прямо, чи я гей. Я сказав: “Так”. Він був шокований, але сприйняв це нормально, ставлення свого не змінив. Ми з ним разом були і в Широкіно, попадали під обстріли, разом ходили у засідки. Сексуальна орієнтація – це одне, а дружба лишається дружбою.

Коли ти відкриваєшся як гей, ти потрапляєш під ризик. Наприклад, що не зможеш підніматися по кар’єрних сходинках. І в армії те саме.

Решта хлопців на фронті не знали, що я гей. Вільний час на війні мені доводилося проживати приховано, у той час, коли до них могли приїхати їхні дівчата. Я не міг нікого до себе запросити. Я мав постійно вдавати, що взагалі особистого життя не маю, ходив з хлопцями до дівчат.  А коли вже зробив камінг-аут, побратими почали писати у коментарях. Ті хлопці, які справді пройшли зі мною бойові дії, висловили свою підтримку. Хтось звичайно промовчав, але ж я не буду обдзвонювати і питати думку кожного. Було кілька людей, які сказали: “Ми будемо тебе поважати, як бойового побратима, але тему ЛГТБ не сприймаємо”. Це в основному були старші люди, яким уже за 40.

Знаю багато хлопців-геїв, які давно у парах. Вони прийшли на війну, а хтось їх чекає вдома. І навіть тут через необхідність приховувати свої стосунки вони не мають тих прав, що інші закохані. Наприклад, якби хлопець був поранений, то як тоді можна було б по правовому, щоб його хлопець приїздив до нього у шпиталь. Адже незареєстрований шлюб нашою державою не визнається. Я вважаю, це неправильно. Це не достойно назви “демократична європейська країна”.

З тим, що проблему ЛГБТ може вирішити їхня видимість у суспільстві, погоджується й директорка ГО KyivPride Руслана Панухник. За її словами, минулорічне дослідження Національного демократичного інституту показало, що 5% українців знають когось, хто гей чи лесбійка. Але, враховуючи, що в Україні загалом 5-7% гомосексуалів, то може це саме вони знають один одного. Подібне опитування у США 10 років тому показало результат 85%. Різниця колосальна. І це ще раз свідчить про те, що в Україні представники ЛГБТ не готові відкриватися.

“Don’t ask, don’t tell”

То може це нормально, що гомосексуали не готові відкриватися, адже й люди не готові знати, що поруч з ними представники ЛГБТ?! Так практика діяла у США за часів Біла Клінтона – закон “Don’t ask, don’t tell” (не питай, не розповідай – прим. ред.). Командирам заборонили запитувати про сексуальну орієнтацію підлеглих, але дозволили звільняти з лав збройних сил військових, якщо з’ясовувалося, що вони гомосексуалісти. Правило ввели у 1993 році. За 17 років його дії більше 13 тисяч військовослужбовців звільнили через сексуальну орієнтацію.

Скасував закон президент Барак Обама у 2010 році. Після цього на військових базах США почали поширювати журнал OutServe, призначений для солдатів з нетрадиційною сексуальною орієнтацією. У ньому публікували фотографії і зізнання військових-геїв – як тих, хто пішов у відставку, так і тих, хто продовжує нести службу.

За 17 років дії правила “Don’t ask, don’t tell” у США через сексуальну орієнтацію звільнили понад 13 тисяч військовослужбовців.

Представники ЛГБТ отримали можливість відкрито служити в армії і не боятися утисків через свою сексуальну орієнтацію. У 2016 році на посаду міністра армії навіть затвердили гея Еріка Феннінга. Він став першим відкритим геєм, який очолив один з родів військ США. А цьогоріч у військовій академії Сполучених Штатів з’явилася перша одностатева родина – публічно одружилися два армійські капітани.

Та в українській армії про таке говорити зарано. Наразі нам мабуть ближче правило “Don’t ask, don’t tell”. Хоча, як зазначає Руслана Панухник, для демократичного суспільства з рівними правами, можливостями і обов’язками – це ненормально.

“Коли одна сторона позбавляється певних прав і обмежується у певних діях, бо вона змушена це приховувати, змушена не відкриватися і виправдовуватися, інша сторона також втрачає. Ми не знаємо, що буде через десять років, чи не буде цькування якоїсь іншої соціальної групи у суспільстві. А якщо ми не створюємо механізмів захисту від дискримінації зараз, то все це продовжуватиметься”, – зазначає вона.

Цю думку підтримує також експерт правозахисного ЛГБТ-центру “Наш Світ” Андрій Кравчук. Він наголошує на тому, що правило “не питати, не розповідати” не виправдовувалося, адже люди природно показували себе, а тому їх звільняли.

“Вони могли триматися за руки, ідучи вулицею, і після цього виявлялося, що всі знають – це гомосексуали. А їм у військах служити не можна, тому їх звільняли. Президент Обама був просто вимушений скасувати цей закон. І попри всі побоювання, що це змінить щось, призведе до конфліктів та проблем, нічого не сталося. Абсолютно жодних конфліктів, проблем у жодній армії світу це не створило”.

Як приклад показує мапу. На ній позначено, де в арміях світу дозволено служити представникам ЛГБТ, а де – ні. Перша країна, яка скасувала заборону на службу геїв в армії – Нідерланди. Це сталося у 1974 році. Наразі 26 країн світу дозволяють геям і лесбійкам служити в армії і близько 10 країн, які не звільняють їх від служби. Наприклад, у Франції служити гомосексуалістам дозволено, якщо вони не будуть спокушати інших. Призовники можуть відмовитися від служби, якщо вони вважають, що не зможуть служити через сексуальну орієнтацію.

Фото: Український інтерес
Наразі 26 країн світу дозволяють геям і лесбійкам служити в армії і близько 10 країн, які не звільняють їх від служби.

У Німеччині є “Робочий комітет гомосексуальних працівників у збройних силах”, який представляє інтереси сексуальних меншин в армії. Гомосексуалам там дозволяють навіть вступати у статевий зв’язок, якщо це не заважає їхній службі. Гей-солдати Ізраїлю, окрім можливості служити у ЦАХАЛі (армія оборони Ізраїлю), мають деякі переваги перед іншими військовими. Наприклад, вони можуть за бажанням наодинці приймати душ.

“Заборона існує здебільшого у країнах Африки та країнах ісламського світу. Єдина країна-член НАТО, де заборонено досі служити гомосексуалам – Туреччина. Якихось світових стандартів щодо ЛГБТ в армії не існує. Кожна країна вирішує це самостійно. І у кожній країні процес нормалізації ставлення до ЛГБТ проходить по-своєму”.

Як приклад інтеграції ЛГБТ у суспільство, Андрій Кравчук згадує участь колони британської армії у лондонському прайді 2017 року. Сухопутні війська, авіація та флот офіційно представляли гомосексуалістів в армії.

“Коли ми говоримо про ЛГБТ, то ми завжди говоримо про меншину. Проте у нашої меншини є одна біологічна ознака – це не те, що ми обираємо. Усупереч міфам, можу гарантувати, це не так. Можу зі свого досвіду сказати, що ніхто не хоче належати до гонимої меншини. Вигідніше належати до більшості, але ми не обираємо, де ми є. Тому гомосексуали становлять десь 5% від суспільства”.

Він також згадує про трансгендерів, які на рівних з іншими працюють у військах Швеції, Канади, Нової Зеландії та Австралії. Всього наразі у світі 19 країн беруть до своїх армій відкритих трансгендерів. І ніхто їх не утискає.

Що каже армія?

Те, що на законодавчому рівні в Україні немає ніяких заборон щодо служби в армії гомосексуалів – перший крок до рівності в армії. Як зазначають представники Збройних сил України, у них немає жодної статистики чи інформації про булінг, знущання над геями та лесбійками або про відмову у прийнятті їх на службу. За словами капітана юстиції управління правового забезпечення ЗСУ Інни Заворотько, армія працює на випередження цієї проблеми та розробляє механізми боротьби з дискримінацією.

“Зараз розробляється статут Збройних сил України. Це буде консолідований нормативний акт, який складатиметься не з п’яти, як зараз, частин, а з однієї. Уже у цьому документі безпосередньо вказано про те, що принцип гендерної рівності – один із принципів, на яких базується керівництво військовими формуваннями. Для людей, які стали жертвами гендерної дискримінації, працює гаряча лінія, куди можна звернутися за порадою з питань соціального захисту військовослужбовців. Також із солдатами працюють військові психологи”, – каже Інна Заворотько.

Вона наголошує, що Збройні сили України готові офіційно говорити про ЛГБТ в армії, підіймати цю проблему та спільно з громадськими організаціями працювати над зміною ставлення суспільства до людей іншої орієнтації. Але для цього самі гомосексуали мають відкриватися.

Читайте ще: Марш Рівності 2018: як це було (ФОТО)

Представник головного управління морально-психологічного забезпечення України Володимир Кашлюк переконаний, що питання сексуальної ідентичності не підіймається в армії не тому, що люди бояться, а тому, що на війні зовсім інші пріоритети. І поєднувати своє особисте і службу не варто:

“Це потреба зберегти себе, свого товариша, перемогти ворога. Це потреба вистояти заради тих, хто стоїть за спиною, заради рідних. Хто до кого має які вподобання, у кого яка сім’я, традиційна чи нетрадиційна – інше питання. Наші досвідчені командири завжди пояснюють солдатам, що треба тренувати свою волю на війні і завжди ставити ці речі у ранги. І ранг номер один – це захист Батьківщини. Ціною життя, ціною здоров’я”.

Він додає, що представники ЛГБТ в армії просто не готові відкриватися. Адже до цього має прийти наше суспільство.

Як би там не було, але усі громадяни зобов’язані служити своєму народові, відстоювати його права та свободи. І ефективність служби в армії аж ніяк не залежить від сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності. Це показує досвід розвинених європейських країн. То ж залишається чекати, доки українська армія зможе захистити тих, хто захищає у її лавах свою Батьківщину.


Ірина Савчук, “Український інтерес” 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.