Сьогодні в гостях “Українського інтересу” – литовський актор, письменник, журналіст Аркадіюс Вінокурас. Він приїхав до України, аби втілити у життя свій проект “Посмішка проти війни”. Про проект, Литву, Україну ми і говоримо з паном Аркадіюсом.  

Розкажіть про проект, з яким Ви поїхали на Донбас

Я його назвав “Посмішка проти війни”. Це така божевільна ідея, котра має дуже сильний підтекст. Це стосується дітей, це наше сьогодення, це майбутнє. І неважливо, в якій країні все це робиться. Діти не повинні помирати від якоїсь війни, яку хтось почав. Чи хороша війна, чи погана – діти не винні, вони не повинні помирати. Діти ніколи не відповідають за злочини своїх батьків. Тому, коли інша сторона, окупована, починає стріляти по цивільних об’єктах, це справжній злочин. Злочин проти цивільного населення, серед якого є діти, з цього боку і злочин проти населення окупованих територій. Тому що такі злочини роблять людей пасивними. Народ, простий народ, жив весь час спокійно і раптом в нього летить бомба. Є така ситуація, коли здається – нічого не змінити. Ось тоді треба прийти і допомогти людям. І неважливо, на якому вони боці. Допомогти людям знову знайти в собі сили. І потрібно насамперед знайти оцю силу для дітей.

І, оскільки для нас діти – це все, то є можливість іти через дітей і змінити внутрішню пасивність на солідарність груп людей, солідарність суспільства – маленького, великого, через порятунок своїх дітей. Якщо вже ми, батьки, залишились у тому місці, де стріляють, де убивають і цьому місці живуть діти, то треба робити все, аби діти відчували в цій безумній, страшній ситуації, що про них турбуються. Для цього й призначено проект “Посмішка проти війни”, його суть саме в цьому. Повернути людям знову смисл життя, згадати, що ми повинні турбуватись про дітей, котрим потрібна ніжність, лояльність, любов. І я це роблю через форму театру та цирку.

Це означає, що в Станиці Луганській ми будемо працювати з трьома школами – учнями, учителями, батьками. І всі разом ми будемо творити спектакль театру і цирку на головній площі Станиці Луганської. Цей процес займе майже два тижні, там буде школа театру і цирку, де будуть брати участь усі, кожен буде робити те, що він уміє. За дітьми будемо наглядати. Я, як професійний артист цирку і педагог театру, колеги мої з цирку – гімнасти і жонглери, кожен буде мати свої групи дітей. І всі разом ми будемо робити один спектакль, котрий називається “Червоний ніс”. Це моя книга, котру я написав у Литві.

Батьки дітей будуть шити одяг, робити манеж, сцену, можливо, якась група виступить у якості музикантів, можливо, вони будуть просто статистами у великому спектаклі.

Сама ж історія “Червоний ніс” досить проста. У ній описується місто, яке дуже щасливе. Усі жителі, від маленького до великого, щасливі. Тому, що у них кожен день на площі стоїть клоун і всіх смішить. Поки людина може посміхатись, у неї є майбутнє. Але раптом одного дня цей клоун приходить на площу, починає робити своє шоу, але ніхто не сміється. Він не розуміє – чому? Він рве волосся, плаче клоунським сльозами, але ніхто не сміється. Кожного дня він приходить, але ніхто не сміється і потроху все місто робиться чорним. Люди стають злими, агресивними, почали конфліктувати, ніхто більше не посміхається. І от одного дня приходить маленька дівчинка, підходить до цього клоуна і говорить: – А де твій червоний ніс? У клоуна повинен бути червоний ніс! І клоун зрозумів, що він загубив свій червоний ніс. А якщо нема червоного носа, то він не справжній клоун і ніхто йому більше не вірить.

Саме довіра один до одного, довіра до людини – це те, на чому тримається цивілізоване солідарне суспільство. Без солідарності нема цивілізації. Є лише люта конкуренція і тотальний егоїстичний індивідуалізм. У такого суспільства немає хорошого майбутнього, є лише диктатура. Саме на цьому диктатори і грають – вбивство будь-якої солідарності. Посмішку не прощає жоден диктатор, ми це пам’ятаємо. Ми це бачимо зараз в Росії. Ось цей клоун на площі, раптом закричав: – Я загубив свій червоний ніс! Допоможіть, люди!

І люди зрозуміли, що вони не довіряли цьому клоуну і не було кому сказати їм, що в кінці тунелю є завжди світло, якщо ти в це віриш. І всі почали шукати червоний ніс – усі люди, і поліціянти, і солдати, і діти, і балерини – шукали червоний ніс. І раптом кожен з них, кожен у місті, знайшов свій червоний ніс. Вони надягли ці носи і місто знову перетворилось на місто щастя. Ось така казка, котру читає багато дітей у Литві.

Аркадіюс Вінокурас: “Посмішка проти війни” – ідея справді божевільна. Фото “Український інтерес”/Олександр Бобровський

У спектаклі братимуть участь діти з обох боків лінії розмежування?

Це дуже важливе питання. Тому що відповідь на це питання – це друга частина цього проекту. Це невід’ємна частина цього проекту, вірніше – уже нашого, бо я роблю його разом з Ларисою Артюгіною, лідером ГО “Новий Донбас”, а фінансово його підтримує міністерство закордонних справ Литви. В цьому проекті я відразу сказав Ларисі – моя мета залучити дітей з окупованої території. В тому ж самому місці. Тобто, якщо ми робимо в Станиці Луганській, то в той же час на іншій стороні, я ще не знаю, яке там містечко, там вони роблять, зі своїми лідерами, те ж саме і в той же час. Чому саме в той же час? Бо хоча б десять-дванадцять днів ніхто не буде стріляти один в одного. Ніхто не буде помирати. І діти будуть знати, що ніхто не буде стріляти. І ми дуже хочемо, щоб так сталось. Контакти у нас були, ми знаємо, що там є люди, які хочуть, щоб так було. Бо вони знають, і я хочу підкреслити, що це неполітичний проект. Це не проти, ні за, це соціально-культурний гуманітарний проект. Я ще повторю – діти не винні. Давайте не робити з дітей політику. Немає наших чи ваших дітей. Діти всі наші. Ви батьки, ми батьки. Не треба робити із дітей політику. На цьому виграють всі сторони.

Ми знаємо, що бажання на тому боці є. Там теж є артисти, художники, їм багато не треба говорити, вони все розуміють. Але, наскільки я знаю, їм не було дозволено це все робити. Ті, хто приймає рішення, не дозволяють. Можливо, у них нема інформації. Але я все ж сподіваюсь, що коли вони отримають всю інформацію, вони все ж зрозуміють, що це добре для обох сторін – показати себе гуманітаріями. Це ж небагато – десять днів. Але діти виживуть. Людям потрібно розслабитися, відпочити від війни, передихнути. Відпочити від боротьби за виживання кожного дня. Ось у Києві ми нічого не бачимо. Де ця війна? Нема її. Хлопці там помирають. І що? Розумієте, не треба залишати своїх солдатів, своїх дітей, вони ж молоді всі, без мети, без підтримки.

Коли Ви плануєте сам спектакль?

На двадцяті числа вересня. Можливо, трохи раніше. Але триватиме проект дванадцять днів. Дата поки що уточнюється. Нас дуже гарно прийняв губернатор Луганської області, йому дуже сподобалась ідея. Ось знаєте, приємно, що людям не треба багато розповідати – вони тебе розуміють з-півслова. Вони самі просять – давай, роби. В світі цього ніхто не робив, тобто, щоб робити разом з обох боків. Це щось нове, хороше нове. І всі якось хочуть допомогти. Хочуть, щоб цей пілотний проект був позитивно сприйнятий і зроблений. Якщо є можливість двом сторонам співпрацювати – і неважливо, що ми не бачимось фізично, є скайп, є інтернет, ми будемо спілкуватись, ти ж повинен спілкуватись – і потім це повторити по всій лінії розмежування, то люди почнуть чогось чекати, чекати кращого…

Це – Україна. Тут, там – це Україна. Вона одна, нічого говорити, всі українці. Тим більше, коли ми говоримо про дітей. Так давайте забудемо війну, політику і дайте десять-дванадцять днів говорити дітям, артистам. Говорити не гвинтівкам, а артистам, художникам, дітям. Ми будемо говорити на мові миру.

А звідки артисти? З України?

Ми ще не знаємо, ми ще шукаємо людей. Ми будемо вдячні, якщо хтось приєднається. Це важливий проект. Якщо хтось захоче долучитись – може зв’язатись з нами через ваш портал “Український інтерес” (Ми сконтактуємо охочих з організаторами проекту. Пишіть на пошту або у Фейсбук – ред.). Нам потрібен один професійний гімнаст і жонглер. Неважливо, чоловіки чи жінки. Я клоун, буду вести театрально-клоунські курси для цих дітей. Ми будемо вчити дітей. І тоді кожна дитина буде шукати в собі гімнаста, жонглера, клоуна. Артиста. І під час оцієї роботи з дітьми мені буде надзвичайно важливо створити такі обставини, щоб вони могли виговоритись, вислухати їх, щоб вони себе відчули приналежними до групи, котра творить, а не руйнує.

А звідки прийшла така ідея – працювати в Україні?

Я зустрівся з Ларисою Артюгіною у Вільнюсі. Я пишу багато про Україну, я розговорився з Ларисою, вона почала розповідати, як вони відбудували школу в Станиці Луганській і я сказав – знаєте, у мене народилась ідея. І розповів про “Посмішку проти війни”. А потім я прийшов додому і сказав дружині про свою ідею, що поїду на Донбас. Її першим питанням було – скільки ти випив? Потім вона засміялась і підтримала мене.

Звичайно, у мене уже були моделі роботи з дітьми, їхніми батьками і вчителями. Це було в Швеції. На прохання Стокгольма я створював літній табір для дітей, коли я почав з ними працювати, мені і прийшла ідея залучити до цієї роботи всіх, щоб була комунікація між батьками, дітьми, усією общиною. Це вийшло, реакція була дуже позитивною. Про це багато писали у Швеції свого часу. Потім, коли я повернувся до Литви, я зробив те ж саме у Вільнюсі. Так що модель відпрацьована.

Аркадіюс Вінокурас: “Посмішка проти війни” – ідея справді божевільна. Фото “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Давайте повернемось на кілька десятиліть в минуле. У Вас давні дисидентські корені, як виявилось. Що це за демарш в Королівській опері у вісімдесятих роках?

Ви знаєте, у артистів теж є совість. Вона повинна бути, про це ніколи не треба забувати. На початку сімдесятих, коли нам було по сімнадцять-вісімнадцять років, у Литві ми створили підпільну антирадянську організацію Балтійської молоді. Проти радянської системи, за свободу Литви і свободу слова. Нас, звичайно, заарештували, мене посадили, а другого разу посадили до психушки. Ми допомагали нашим хлопцям втікати з Радянської армії та ухилятись від служби в ній. У нас була ціла система і ми це робили. Ми були хіпі, ми вимагали свободи. І ми не боялись, ми виходили на вулиці. І коли я, врешті, виїхав з СРСР до Австрії – нас, євреїв, випускали тоді, я переїхав до Швеції, став співробітничати зі ЗМІ, розповідати про ситуацію в Литві. Я став віце-президентом Балтійської Гельсінської групи, ми допомагали нашим дисидентам в Литві. І я, звичайно, знав, що мої друзі сидять в тюрмах і психіатричних лікарнях.

У 88-му році я два роки вже виступав як артист-мім у Шведській Королівській опері. Там був поставлений один спектакль, де я був задіяний. І одного разу я дізнався, що до театру приїздить тодішній радянський прем’єр Рижков. І я тоді прийшов до режисера і сказав, що не буду виступати. Я не можу виступати, мої друзі ще в тюрмах. Але режисер заявив, що у мене контракт і мушу виступати, інакше втрачу роботу. Тоді я прийшов додому і взяв величезне полотно, на якому намалював великими буквами USSR. Літери я зобразив у вигляді ланцюгів, з яких капала кров. Коли я вийшов, а я виходив один на сцену, то розгорнув цей плакат. Увесь перший поверх, а в ньому сиділи радянські функціонери, зробили вигляд, що нічого не відбувається. А всі інші чотири поверхи, де були звичайні глядачі, теж спочатку заніміли. А потім раптом оці чотири поверхи вибухнули аплодисментами. Перший поверх мовчав. Я показав все це, склав, подякував за аплодисменти і пішов.

Пройшло півроку і я помічаю, що мені не прийшли гроші за відпустку. Я дзвоню до театру і дізнаюсь, що мене звільнили. Звільнили саме за цей плакат. Відразу звільнити мене побоялись, чекали півроку. Я звернувся до профспілки, це потужна організація. Вони прийшли до директора і сказали – або ви приймаєте його назад на роботу, або сплачуєте десятикратну зарплату. Це величезна сума була. Мені заплатили гроші і сказали “до побачення”.

А потім був цікавий момент. Мені раптом телефонують з Королівського театру і кажуть, що приїздить радянський режисер Юрій Любімов і буде ставити “Майстра і Маргариту”. І він вимагає моєї участі у спектаклі у якості міма. Я здивувався – який мім? Де у “Майстрі і Маргариті” є якийсь мім? Він приїхав, ми почали говорити. Я йому говорю, що радий запрошенню театру працювати в спектаклі. А він відповідає, що театр якраз цього і не хотів. І тоді Любімов пригрозив взагалі не приїздити, якщо вони мене не запросять. Ось така солідарність. Він знав про мою демонстрацію перед Рижковим. І саме через цей випадок вирішив задіяти мене у спектаклі.

В дев’яностих Ви повернулись до Литви. Чим займались тоді?

Я працював і як актор, і як викладач, і як журналіст. Я ще в Швеції писав про ситуацію в Балтійських країнах, мене запрошували на радіо та телебачення. Так і пішло. І у в кінці вісімдесятих Швеція зацікавилась ситуацією в Литві, я приїхав до Вільнюса, став співпрацювати з “Саюдісом”, писав для шведських ЗМІ. З тих пір я став бувати у Литві регулярно, а після 13 січня 1991 (розстріл захисників Литовського телебачення у Вільнюсі – ред.) влився в політичну кухню країни. Став представником шведського уряду, бо знав багатьох литовських політиків. Створив інформаційний офіс у Швеції, який потім став посольством Литви.

Потім мене запросили допомогти литовському департаменту оборони краю, я викладав там невербальну комунікацію для військових. Я почав допомагати і став напівофіційним військовим аташе. Познайомився з Ландсбергісом, іншими керівниками держави. Багато з них мене досі знає, ми спілкуємось, хоча, як журналіст, я їх часто критикую. Якщо я перестану критикувати політиків, навіть якщо вони мої друзі, то це значить, що я вже не журналіст.

Ти політик, ти відкрита персона, ти приймаєш рішення. Якщо я вважаю, що вони ідуть проти інтересів народу, я повинен це казати.

Я соціал-демократ, я хочу, щоб з Литви не втікали люди. Ми не комуністи, це важлива різниця. Комуністична номенклатура не може вести країну. Вони міняли шкуру заради своєї вигоди тисячі разів. Для них головне – своя кишеня, свої інтереси, вони не можуть керувати державою. Це стосується і України. Я про це писав і пишу.

Аркадіюс Вінокурас: “Посмішка проти війни” – ідея справді божевільна. Фото “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Український інтерес. Що це, на Вашу думку?

Я бачу повторення Литви у вашій, українській формі. Дев’яності роки, корупція, бандитизм. Влада, яка не має жодного уявлення про політичну ідеологію. Популізм. Інакше кажучи, до влади приходять не політики-ідеологи, а ідеологія ж нікуди не вмерла. До влади приходять директори та голови колгоспів. Мислення, менталітет людини на рівні голови колгоспу. Але треба зрозуміти одну річ, дуже важливу. Держава – це не приватна компанія. Не можна керувати державою як колгоспом чи банком. Держава – це зовсім інше. Це – інтерес суспільства по-перше. Захист інтересів суспільства, а не своєї кишені чи свого вузького кола.

В Литві ось ця комуністична номенклатура все ж таки, що стосується державності, ось цю відповідальність мала. Вони нас привели до всіх структур Заходу: Шенген, НАТО, Євросоюз врешті. Всі найголовніші інституції світу. А ось тому, що не було жодної ідеології, майже мільйон литовців втекло з країни. І різниця між найбіднішими і найбагатшими колосальна. Коли майже 600 тисяч людей живе на межі бідності… Тому я й говорю: держава – це не приватна компанія. І популізмом тут нічого не зробиш.

Що робить популізм? Хоч в Україні, хоч в Литві, хоч в Америці. Популізм вбиває довіру. Довіру до можливостей політики. А так як нема довіри, в цій суєті завжди виникають якісь люди, які говорять: ми все зробимо. Тоді обирають одних олігархів, потім інших олігархів, все чекають, що хтось тебе врятує. І частина суспільства інфантилізується. Убивається довіра до політики, можливостей політиків створити солідарність у суспільстві.

Ось в Україні зараз така ситуація. І коли я бачу зовсім спокійний Київ, а хлопці там помирають… Не можна так залишати своїх солдатів. Самих з собою. Армія повинна постійно відчувати симпатію свого народу. Так в Ізраїлі – 86 відсотків ізраїльтян за армію. Не знаю, як тут, в Україні. Хоча армія стає сильнішою і сильнішою, а це – відповідальність, це хороша новина.

Погана новина – треба дуже сильно боротись з корупцією. Ми в Литві по корупції на 31-му місці. Данія на першому, це значить що корупції зовсім нема. А Україна разом з Росією. Дві корумповані країни борються за що? Хто буде більше корумпований? Ось корупція вбиває. Вбиває духовно.

Режим Путіна досягає своєї мети. Цей конфлікт як гумовий – витягується, витягується… І мета – щоб усім це набридло. Щоб ніхто вже не хотів навіть про це думати. Якщо критична частина народу буде саме так думати, це буде програш, провал. А я не хочу цього. Тому що Україна – мабуть, це буде лозунг, але для нас це зрозуміло – ви це ворота, котрі тримають Росію. Стримують її. Нам це зрозуміло. На Заході починають розуміти. І тому ми допомагаємо собі, допомагаючи вам. Тому – Слава Україні!

Спілкувався Микола Кірєєв, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.