Ілля Третніков та Оксана Тимченко – молоді фермери, які живуть за принципом: “Якщо виникла ідея – не бійся, а бери і роби”. Вона за освітою – хореограф, він – редактор. А познайомилися у столичному ресторані для сироїдів – вони там працювали. Коли їм набридла сіра буденність у Києві, переїхали до маленького села у Черкаській області. Відкрили там екоферму, не маючи ні грошей, ні досвіду у цій справі. Завдяки наполегливості ферма стала не лише улюбленим заняттям, а й прибутковим бізнесом.

Згодом пара вирішила поєднати свою любов до подорожей з фермерством, і розпочати такий самий проект у теплій країні. Де саме – не планували. Так у жовтні минулого року почалася їхня подорож. Іран, Грузія, Гонконг, Філіппіни, Непал. Пошуки роботи та новий досвід, життя у чужій країні без грошей, пригоди та безліч вражень. Про це Ілля та Оксана розповіли “Українському інтересу”.

З чого все почалося

Нам дуже подобається займатися фермою, у нас це виходить і ми отримуємо задоволення. Та з часом ми зрозуміли, що вирощуємо фрукти і ягоди, сушимо їх або робимо варення, продаємо і потім купуємо собі банани, апельсини та інші тропічні фрукти. Тому вирішили знайти країну, де самі зможемо вирощувати ці фрукти. Коли у тебе є бажання, є мета – тоді треба і починати. Не чекати, не відкладати до понеділка“, – розповідає Оксана.

“Якщо виникла ідея – не бійся, а бери і роби”. Фото: Facebook Оксана Тимченко

Тому із закінченням сезону на своїй екофермі пара зібралася у подорож. Кінцевого місця призначення не було. Знали лиш, що відчують його так само, як було з фермою на Черкащині.

Спочатку поїхали до Ірану, у якому були вже раніше і який встигли полюбити. Планували провести там новорічний похід, а далі перетнути континент. Та не вдалося зібрати потрібну кількість людей. А для подальшої подорожі потрібні були гроші. І тут знайомий запропонував роботу у Грузії.

Грузія: від роботи у готелі до власної піцерії

З Ірану, де ми жили на березі Перської затоки з температурою +30, ми поїхали у Грузію на гірськолижний курорт у Гудаурі. Працювали у готелі. Це цікавий досвід, адже після власного бізнесу тут ми були на найнижчих посадах: прибирали, працювали на кухні, Ілля працював на барі. Але ми не боялися роботи. Вільного часу було мало. Ми навіть ні разу не піднялися у гори, хоча поруч з готелем був підйомник. Зате нас радував чудовий краєвид з вікна“, – згадує Оксана.

Так пара пропрацювала два місяці, а потім разом зі знайомими вирішили відкрити піцерію. Починали з нуля і не вклали ні копійки.

Наші партнери вклали десь 200 доларів. Про приміщення ми домовилися з грузином – йому платили відсоток від прибутку. До нашого закладу приходило багато людей. Взагалі, Грузія – це країна для найпростішого початку якогось бізнесу. Для прикладу: документи там зробити легко, а в Україні на це витрачається купа часу, грошей і нервів“.

Важко було з пошуками житла, адже Гудаурі – це курортне місто і воно там дуже дороге. Однокімнатна квартира – понад 1000 доларів у місяць. Пощастило знайти хостел поряд зі своєю піцерією.

Нам дуже подобалося жити у Грузії. Люди там відкриті і завжди готові допомогти. А ще там дуже дешеві автівки. Можна отримати міжнародні права, якщо добре знаєш правила. Тоді навіть курси непотрібні”.

У піцерії Ілля та Оксана пропрацювали місяць. Бізнес був вдалий, але сезон відпочинку саме добігав кінця. Тому пара вирішила рухатися далі. Розглядали різні варіанти, задумалися між Мексикою та Шрі-Ланкою. Але і тут все вирішила щаслива випадковість.

Якось до нашої піцерії завітали іноземці. Вони були дуже веселі, і ми не розуміли звідки ці люди. Поки вони не розповіли про Філіппіни. Нас дуже зацікавила ця країна, і ми вирішили їхати туди“.

Гонконг: метро по 7 доларів і бананова дієта

Виявилося, що зробити візи у Грузії – це проблема. Їм запропонували оформити їх у Туреччині, але Іллю та Оксану якось звідти депортували.  Перебирали варіанти і врешті-решт вирішили зробити візу у Гонконзі. Спочатку їхали до Москви – половину шляху автостопом, половину – автобусом. А вже звідти полетіли у Гонконг.

Там ми були чотири дні. Це дуже красиве місто, такої кількості хмарочосів я ще ніде не бачила. Але надзвичайно вразили ціни. Проїзд у метро – близько 7 доларів США (це майже 50 гонконгських доларів). Усі чотири дні ми їли банани, бо це найдешевше, що знайшли. Ціна на фрукти залежить від кількості, яку ти купуєш. Три апельсини – ціна за кілограм більша, п’ять – уже менша.

Ще я помітила, що дуже багато людей ходять в окулярах. Чому так – не знаю. Місто дуже чисте, там багато парків. Проблем із спілкуванням не було, бо більшість розуміє англійську. Тут я вперше побачила лівосторонній рух на власні очі.

З оформленням візи там проблем немає. Коли приїздиш, навіть штампи не ставлять, а дають просто папірець з датою в’їзду і періодом перебування. Без візи там можна бути 14 днів. Вразив величезний аеропорт на окремому острові. Там навіть є своє метро. Воно підвозить пасажирів до терміналів“.

Філіппіни: життя у нетрях, веселі люди та брудні пляжі

Отримавши візу, Ілля та Оксана вирушили на омріяні Філіппіни. Після цікавих розповідей про цю країну їхали з думкою, що там і залишаться. Ідей, чим займатися, було багато. Одна з них – органічна ферма. Через CouchSurfing (це своєрідна соціальна мережа мандрівників, – прим.ред.) знайшли дівчину, яка погодилася прийняти їх у себе.

Ми прилетіли пізно ввечері у Манілу – столицю Філіппін. Були дуже втомлені. Дівчина зустріла нас у аеропорту, і лише у таксі ми зрозуміли, що вона – трансгендер. Ми нормально ставимося до таких людей, але це була несподіванка.

Нетрі. Філіппіни. Фото: Facebook Оксана Тимченко

Та найцікавіше нас чекало попереду. Коли ми приїхали до її дому, це були справжні нетрі. Я вперше побачила, як люди живуть у будинках, зроблених з картону, обрізків дерев та усього, що потрапило під руку. У кімнаті 2 на 3 живе більше шести людей. Вузенькі вулички, сморід, купа дітей, які постійно бігають за тобою і просять шоколад або гроші. Люди миються прямо на вулиці біля дороги. У таких умовах ми не виспалися і вирішили поїхати відпочити на пляж. Але коли дійшли до моря, то зрозуміли, що там не лише поспати, а й посидіти не зможемо. Берегова лінія повністю забудована. Під будинками купа бруду, пластику, сміття. У цьому всьому купаються веселі діти, їм весело.

Коли дійшли до так званого пляжу, то не побачили білого пісочку і пальм, як у рекламі Bounty. Це був просто смітник. Багато човнів, люди постійно ловлять рибу.

Ми були дуже вдячні дівчині, яка нас гостинно прийняла, але все ж таки вирішили шукати інше житло. Поїхали до хлопця в іншому районі міста. Їхали автобусом дві години.

Маніла – це величезне місто, і більша частина схожа на нетрі. У центрі є хмарочоси. Там заборонено їздити на місцевому транспорті – джипні. Це такі місцеві маршрутки. Вона відкриті, без дверей, а залазити треба ззаду. Пасажири сидять на лавках. Щоб зупинитися у потрібному місці, потрібно смикнути за мотузку з дзвіночком. Ці джипні побудовані вручну, вони дуже торохтять, скрізь їздять, тому у місті шумно і дуже брудне повітря“.

Ілля та Оксана радять перед подорожжю на Філіппіни відразу визначатися, куди конкретно ви хочете потрапити. Це острівна країна, яка налічує більше 7 тисяч островів, і всі вони різні. Хоча з переміщенням територією країни проблем немає: автобуси, літаки, пароми. Та пара хотіла подорожувати на власному транспорті. Тому придбали мотоцикл, на якому вирушили далі. Через HelpX (онлайн-список місцевих жителів різних країн, які готові прийняти гостей, – прим.ред.) знайшли хлопця, який все життя прожив у Німеччині, а три роки тому приїхав з батьком на Філіппіни і побудував еко-хостел. Там прожили три тижні і почали займатися виготовленням граноли.

Філіппіни. Гранола. Фото: Facebook Оксана Тимченко

Це дуже просто і вигідно, адже на Філіппінах вона користується попитом. Ми зробили пробну партію, розвезли її по магазинах, частину продали через інтернет, і трішки залишили собі“, – розповідає Оксана.

Органічні ферми: банани, кокоси і рис як головна культура

На мотоциклі Ілля та Оксана вирушили на острів Сіаргао – серфінг-столицю Філіппін. Дорогою побували на декількох органічних фермах.

Філіппіни. Фото: Facebook Оксана Тимченко

Філіппіни – це величезні можливості для сільського господарства. Там хороший клімат, немає засухи. Можна вирощувати як і наші звичайні, так і тропічні фрукти. Перша ферма, на якій ми побували належить батькові нашого друга. На 7 гектарах землі він створює лісосад за підтримки державних програм. Там ми вперше у житті садили банани. Це дуже цікаво: саджанець розміром 2 метри і маленька ямка. Коли банан дає плоди, його треба зрубати під корінь. І далі пагони розростаються. Там багато кокосів, вони ростуть всюди. Це не такі кокоси, як у наших супермаркетах продають. Вони зелені або коричнево-золотисті. Ти його відкриваєш, випиваєш рідину, а потім їси м’якоть.

На Філіппінах всюди ростуть кокоси. Фото: Facebook Оксана Тимченко

На Філіппінах можна багато чого вирощувати. Але вони постійно їдять рис. Фермери там усі ті, хто вирощує рис, збирає кокоси або банани. У них немає культури вирощування їжі для себе. Тобто якщо рис, то тільки рис. Нас це здивувало.
Ще мене вразила ситуація з насінням – воно дуже дороге. Ми звикли, що у нас приходиш і тобі пропонують 50 сортів помідорів, то тут один сорт і все. Така сама ситуація з огірками.

Всі ферми, де ми побували, дуже різні. Часто люди не просто вирощують щось, а й навчають людей, як любити природу, піклуватися про неї.

На острові Сіаргао ми знайшли дві органічні ферми. Їх заснували іноземці. Зараз ці ферми занедбані, ними керують філіппінці. Вони вирощують зелень. Спочатку роблять свій грунт, потім вирощують розсаду, а потім уже грядки. Своя земля у них дуже глиниста. Продукції на фермах недостатньо, щоб задовольнити потреби острову, тому робити там бізнес вигідно. Але іноземці частіше відкривають готелі, ресторани, хостели, а от ферм мало. Самі філіппінці теж чомусь не додумуються. Нам розповіли, що раніше тут не дуже поважали землеробів.

Ми вирішили спробувати, бо нам це цікаво, та й прибуткова справа. У пошуках спонсорів ми натрапили на хлопця з Литви, який має свій еко-хостел. Він зацікавився, але вкладень було б недостатньо для старту, тому ми поїхали на ферму, яка вже діє, щоб запропонувати співпрацю. Прожили там тиждень, ділилися своїм досвідом. Щоб вести бізнес разом з філіппінцями, треба знайти спільну мову”.

Філіппінська архітектура не дуже вразила Іллю та Оксану. Там навіть у містах будинки з бамбуку, а дах з пальмових гілок. Такий будинок можна побудувати за тиждень, і він може коштувати близько 1000 доларів разом з роботою і матеріалами. Усі міста і села дуже схожі між собою. Великий плюс, що там всі знають англійську мову. Хтось краще, хтось гірше, іноді зі своїм акцентом, через який взагалі нічого незрозуміло. У деяких школах також викладають англійською, написи на закладах дублюються, є англійські телеканали. Офіційна мова – тагало, але там нею спілкується лише столичний регіон. Всі інші острови на інших мовах, багато діалектів.

Ми любимо вивчати мови, але на Філіппінах у нас бажання не виникло. Їхня мова нам не сподобалася. Ми всього три слова за три місяці вивчили“, – каже Оксана.

Наступний крок – невідомий Непал

Відкрити органічну ферму на Філіппінах не вдалося, і пара почала шукати іншу роботу. З туристичною візою це було складно. Роботодавці не хочуть проблем, бо поліція там за цим ретельно слідкує. Якщо ж і пропонують роботу, то із середньою зарплатою 150 доларів. А житло там від 400 до 600 доларів за місяць.

У той момент ми зрозуміли, що час рухатися далі. Жили у палатці на території еко-хостелу і шукали варіанти. Щоб повернутися в Україну, потрібно було близько 1500 доларів. Для нас це було дорого. Ми шукали країну, яка б була цікавою для нас. Випадково знайшли оголошення, що потрібні повари у Непал. Ми нічого не знали про цю країну, крім того, що там Еверест. Але невідомість ще більше приваблювала нас. Ми поспілкувалися з бізнес-партнерами, зацікавили їх і домовилися про співпрацю. Вони беруть на себе фінансову частину, а ми будемо займатися кухнею. Готуватимемо солодощі, які продаватимемо у CoffeeShop. Також вони запропонували заплатити за квитки та житло. Так ми полетіли у Катманду. Там дуже важка посадка була, літак довго кружляв над аеропортом. Візу оформили прямо на місці. Потрібен лише паспорт. Не запитують, де ти житимеш, скільки маєш грошей.

У Катманду дуже гарно – скрізь гори, багато туристів, гарна архітектура. Це перша країна, де одразу піднімають ціни у декілька разів. побачивши білу людину. Ми чули про таке, але раніше не зустрічали. Мінус міста – дуже багато пилу. У деяких районах люди ходять у масках. Це все після потужного землетрусу, який був три роки тому. Він тривав протягом трьох місяців. Людям доводилося спати просто неба, а у будинки вони заходили лиш у душ. Багато було зруйновано. Зараз ми живемо у готелі та працюємо над втіленням ідей“.

Фільм “Танець Землі”

Подорожуючи, Оксана та Ілля працюють над створенням власного фільму.

Це історія про таких людей як ми, які змінили своє життя, які переїхали з міста у село, чи на ферму, чи у ліс. Ми хочемо показати, як можна жити просто, щасливо, яскравим життям, наближеним до природи. Не знищувати її, не використовувати ресурси, а знайти порозуміння із Землею. У нас уже готовий тизер, є відзнятий матеріал. Ми проситимемо друзів в Україні зробити показ фільму, коли він буде готовий. Але зараз на це немає коштів.

Нас часто запитують, як ми виживаємо: спочатку ферма, зараз подорожі. А чому ми повинні виживати? Ми живемо, насолоджуємося тим, що робимо. На своєму досвіді хочемо показати людям, що треба не боятися своїх мрій“.

Ірина Савчук, “Український інтерес” 

Якщо хочеш – роби: пара з Києва переїхала у село і відкрила екоферму

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]