16-18 лютого цього року у Мюнхені відбулась щорічна – 54-а, – Міжнародна конференція з питань безпеки. Цей захід має тривалу історію. Вперше Мюнхенська конференція відбулась у 1963 році з ініціативи Евальда фон Клейста-Шменцина, видавця та відомого учасника німецького руху опору – учасника замаху на Адольфа Гітлера у 1944 році, а також Едварда Теллера – американського вченого угорського походження, керівника робіт зі створення американської водневої бомби.

На момент заснування, конференція слугувала потребам розуміння можливостей воєнно-політичних компромісів у світовій політиці і мала статус “зустрічі експертів з оборонних питань”, – засновники розглядали її як майданчик для діалогу спрямованого на запобігання повторенню жахіть ІІ Світової війни, а авторитет засновників забезпечував високий рівень представництва і гарантію якісних дискусій. На той час, це був відкритий всесвітній експертний форум, який з роками переріс у неформальний політичний безпековий саміт. І ось цього року відбулась чергова спроба врівноваження рольових амбіцій світових потуг

Теми, проблеми, пошуки рішень

У роботі 54-ої Мюнхенської конференції взяли участь лідери держав, урядів й міжнародних організацій, провідні політики, дипломати, розвідники, військові та експерти. Загалом близько півтисячі учасників (!). Вольфганг Ішингер, – Голова постійної Мюнхенської конференції і Модератор від ОБСЄ щодо налагодження мирного діалогу в Україні, – звернув увагу на те, що на Конференції були представлені “третина Єврокомісії і майже десята частина американського Сенату”, а також чисельна російська делегація. Представники бізнесу виявилися теж цілком доречними в обговоренні світового порядку денного. Зазвичай, корпорації або протистоять державам, або рухаються у руслі державної політики. Але новітні часи поставили їх перед викликом державної невизначеності, коли почасти уряди не можуть сформувати власної політики, і, в таких умовах, важко їй чи то протидіяти, чи то підігрувати. Для прикладу: згідно Аналітичної доповіді оприлюдненої напередодні конференції, світ стоїть перед ризиком домінування національного егоїзму.

Натомість у поміркованих держав на кшталт Німеччини, Франції, Канади чи Японії не вистачає ресурсів аби протистояти цьому тренду. При цьому світ також помітно зсувається в бік автократії, а США, які донедавна були лідером демократичного світу, нині самоусунулися і, складається враження, відмовились від виконання цієї ролі. Відповіді на питання бізнесу “що робити в таких умовах” не дав Давос, тож її шукали у Мюнхені.

Порядок денний конференції був доволі багатогранним: штучний інтелект та сучасні конфлікти і вплив технологій на демократичні процеси, безпекова та оборонна співпраця ЄС та НАТО, глобальний економічний порядок – повернення протекціонізму, загрози ліберальному міжнародному порядку, ситуація у зоні геополітичної конкуренції Європи та Росії, перспективи розвитку зовнішньої політики Сполучених Штатів. Акцентами обговорення було становище і перспектива Європейського Союзу, – виклики його стабільності, консолідованості і інституційному розвитку, його роль як глобального гравця, політика взаємин із Росією і протидія її волюнтаризму, відносини зі Сполученими Штатами Америки, а також тема численних конфліктів на Близькому Сході (палестино-ізраїльський, внутрішньо- і навколо сирійський, курдське питання, назріваючі –  ірано-саудівський і ірано-ізраїльський); уваги було приділено й темі стабільності і розвитку у регіоні Сахель (пояс африканських держав від пустелі Сахара).

Чимало говорилося по темі дотримання режиму нерозповсюдження, контролю над озброєннями і в її рамках про Північну Корею й Іран. Тема нав’язаної Москвою геополітичної конкуренції а-ля “холодна війна”, стала умовним стрижнем дискусії на тему “права і сили” і “парадоксу” права на самовизначення і непорушності кордонів. У непрямий спосіб саме Росія сприяла і збереженню актуальності “українського питання” на міжнародному порядку денному, адже і делегатам з Москви і усім іншим присутнім було зрозуміло, що саме російська агресія щодо України звела до мінімальних відносини Москви із Заходом.

Сигнали з Берліну

Канцлер Німеччини Ангела Меркель цього року участі у конференції не брала. Однак це не є свідченням браку уваги чи інтересу офісу Канцлера до глобальних безпекових питань. Її незрима участь відчувалась, а деякі з учасників конференції дорогою до Мюнхена навіть робили спеціальну зупинку в Берліні (скажімо, британський Прем’єр Тереза Мей, яка вкотре без особливого успіху поспілкувалася з Меркель про перспективи Брекзіту, та польський Прем’єр Матеуш Моравєцкі, для якого візит до Німеччини став шансом сформувати нові рамки німецько-польського діалогу).

Поза тим, учасники конференції були добре поінформовані про основні інтереси та побоювання німецької сторони, які були озвучені німецькими високопосадовцями: Міністром оборони Урсулою фон дер Ляєн та Міністром закордонних справ Зігмаром Габріелем. Фон дер Ляєн, як одна з фавориток Ангели Меркель, озвучувала тези, які, вочевидь, будуть пріоритетними для нового уряду. Зокрема, вона згадувала про те, що серед найбільших загроз міжнародній безпеці розглядає виклики, що виникають у сфері кібербезпеки. У такий спосіб фон дер Ляєн продемонструвала досить тонку дипломатичну гру. З одного боку, вона недвозначно дала зрозуміти, що уряд Німеччини  підтримує позиції екс-Міністра науки і технології Німеччини Юргена Рюттгерса (нині політик є керівником групи радників Єврокомісії і лобіює посилення ЄС у царині розробок пов’язаних зі штучним інтелектом та кібербезпекою, які могли б скласти конкуренцію США та Китай). З іншого боку, – продемонструвала солідарність із американцями, які в ході конференції висловлювали претензії до “кіберповедінки” Росії і застерегли, що РФ має понести відповідальність за кібератаки, зокрема – поширення вірусу NotPetya.

Крім того, фон дер Ляєн чітко вказала на відданість попереднім домовленостям Макрона з Меркель щодо посилення франко-німецького співробітництва у галузі європейської безпеки. Незважаючи на складний процес німецької коаліціади, така співпраця лишається в пріоритетах Меркель. Міністри оборони Франції та Німеччини заявили, що їхні країни подвоять свої зусилля щодо співпраці у сфері безпеки і оборони. При цьому зі слів Міністра оборони Німеччини Урсули фон дер Ляєн вона б вітала формування консорціумів та злиття компаній, що дозволило б їм складати конкуренцію американським виробникам зброї. Що, звісно, не порадувало американську сторону, яка бачить збільшення оборонних асигнувань європейцями у вигляді збільшення численності армій, структурне розширення армійських сил і засобів, зміцнення системи управляння, оновлення озброєнь через закупівлю вже створених, а не створення нових.

Менш вдячна роль випала Міністру закордонних справ Німеччини Зігмару Габріелю. Цього року на Мюнхенській конференції йому випала роль “поганого поліцейського” тому  він виражав німецькі претензії. По-перше, він дорікнув Сполученим Штатам, підкресливши, що співпраця з ЄС для Вашингтону мала б бути не менш важливою, ніж кооперація зі Штатами для Брюсселю, а також висловив скепсис щодо перспективи збільшення оборонного бюджету Німеччини до 2%, на чому наголошують американці. По-друге, суворо розкритикував Китай, заявивши, що нинішні спроби Пекіну просувати проект “Один пояс – Один шлях” лише посилює протистояння між диктатурами і демократіями, а отже Європа має запропонувати йому альтернативу. По-третє, подав сигнал про те, що Німеччина готова розглянути питання про поступове скасування санкцій щодо РФ у разі якщо Росія теж йтиме на поступки (і це при тому, що консенсусу щодо скасування санкцій нема ані серед держав ЄС, ані, навіть, серед німецького істеблішменту). Зрештою, щодо ядерної загрози, то тут Габріель закликав США до тісної співпраці у виробленні політики щодо Ірану та Північної Кореї, а також щодо ризиків, які походять з Китаю та Росії.

Щоправда свої різкі і неоднозначні заяви він робив на тлі туманної невизначеності щодо його власних шансів посісти міністерську посаду у новому уряді. До речі, днями один із наближених до Меркель християнський демократ Норберт Еттгер навіть заявив, що своїми заявами Габріель шкодить інтересам Німеччини і з вини Габріеля Берлін не сприйматимуть серйозно ані в Москві, ані у Вашингтоні. І це Еттгер ще не згадав, що й Китай від заяв Габріеля не в захваті. Ще напередодні конференції голова Комітету у закордонних справах китайського парламенту Фу Ін (у статті опублікованій у Німеччині) зазначила, що Китай не зацікавлений у “протистоянні систем” і сказала, що “КНР не буде експортувати ані політичну систему, ані ідеологію”, – тож застережливі заяви німецького міністра у Пекіні були сприйняті як безпідставні.

Суворий голос Вашингтону?

Американського Президента Дональда Трампа (як і німецького Канцлера) на конференції теж не було. Проте, представники американської адміністрації були представлені чималою делегацією. Ключовий меседж, який США озвучували і напередодні конференції і у її ході – необхідність збільшення оборонних бюджетних витрат державами Євросоюзу в рамках НАТО. На 2017 рік лише 4 країни – Греція, Великобританія, Естонія і Польща мали військовий бюджет у 2%, як і домовлялися раніше (в США цей показник значно більший – 3,61%), а про позицію Німеччини із слів Зігмара Габріеля зазначено вище і американці від цього далеко не в захваті.

Твердою була позиція Вашингтону і стосовно планів ЄС щодо продовження співпраці з Росією у енергетичній сфері. Спецпредставник Держдепу США з питань України Курт Волкер, зокрема, чітко заявив про те, що проект магістрального газопроводу із Росії в Німеччину через Балтійське море “Північний потік-2” (росіяни обіцяють запустити будівництво вже навесні 2018 р.) є не комерційним, а повністю політичним і створює великий механізм впливу Росії на Євросоюз. Волкер натякнув, що Євросоюзу слід віднаходити більш дієві шляхи диверсифікації енергопостачання до Європи і вказав, що Сполучені Штати і ЄС можуть обговорити, як вони бачать правильно диверсифікований європейський ринок газу і пригрозив, що США і надалі будуть розширювати санкції до учасників російських енергетичних проектів.

Разом з тим, незважаючи на чіткі меседжі гостей з Вашингтону, для більшості учасників конференції було зрозуміло, що американська зовнішня політика є доволі непевною. Завелика кількість суперечностей між адміністрацією Трампа та Конгресом, конкуренція між центрами ухвалення рішень у Вашингтоні, особиста непередбачуваність Дональда Трампа – усе це разом грало не на користь США. До того ж, ті суперечності, які виникають у відносинах між Вашингтоном, Брюсселем та Берліном послаблюють колективний голос Заходу як такий – є своєрідним сигналом для інших міжнародних гравців: “рятуйтеся, хто як може”. І турбулентність міжнародної системи, на тлі якої відбувалась конференція, свідчила про те, що варіанти щодо можливостей порятунку можуть бути доволі своєрідними і неоднозначними.

Британія-ЄС: у пошуку рецептів безпекової співпраці

Цікавим був виступ Терези Мей, яка наголосила, що між ЄС та Британією має бути якнайшвидше укладена безпекова угода, яка регулюватиме в царині безпеки та оборони відносини після БРЕКЗІТу (включно із обміном розвідданими та співпрацею правоохоронних органів). Наразі, без ухвалення такого Договору існує ризик виключення Британії з ЄВРОПОЛу, обмеження її доступу до європейських поліцейських баз даних та участь Британії у військових місіях ЄС. Сумнівною, або й взагалі неможливою є участь Лондону в обговоренні оборонної співпраці в рамках PESCO (Permanent Structured Cooperation).

Разом з тим, домінування теми БРЕКЗІТу та його економічних наслідків для Європи наразі переважає у дискурсі над перспективами британсько-європейської безпекової співпраці.

До того ж, на заваді поглибленій безпековій співпраці в рамках Євросоюзу є і внутрішні перешкоди. Скажімо, у своєму виступі Жан-Клод Юнкер наголосив на тому, що необхідно змінити принципи ухвалення рішень, що стосуються безпеки та оборони, оскільки досягти консенсусу усіх держав-членів з цього питання вкрай складно. Він також підкреслив, що Німеччина найчастіше “ветує” рішення Єврокомісії, які стосуються спільної оборони.

“Батіг і пряник” від Росії

Заслуговує на увагу позиція російської сторони. У своєму виступі на Конференції Міністр закордонних справ РФ Сєргєй Лавров, опонуючи американцям, заявив, що не існує жодних доказів того, що Росія якимось чином впливала на вибори в США і зауважив, що бездоказові звинувачення є наслідком “кампанії з русофобії” на Заході. У виступі рефреном звучали також звинувачення Заходу у спробах стримувати Росію, які, зі слів Лаврова тривають сторіччями, та погрози, що таке стримування результатів не дасть. Лавров натякав, що якби Захід був більш прагматичним, то тільки виграв би від дружби з Москвою – передусім у безпековій площині, де Росія могла б значно сприяти і у справі нерозповсюдження і у боротьбі з тероризмом, а от брак співпраці веде до того, що Москва допомагати США та ЄС не буде (а підсвідомо відчувалось, що навіть шкодитиме).

При цьому не лишив він поза увагою і Україну, вкотре виголосивши тези про “антиконституційний переворот у 2014”, “неонацистів” та неприпустимість розвитку Східного партнерства як русофобського проекту.

Про “пряники” говорили інші представники Росії (зокрема Директор російського фонду прямих інвестицій Кіріл Дмітрієв), які закликали Захід розрізняти “бізнес і політику”.  В свою чергу Голова Комітету у закордонних справах Ради Федерації РФ Константін Косачов заявив, що Росія розглядає безпеку як щось неподільне, а співпрацю у безпековій сфері як таку, що не може бути поділена між різноманітними безпековими блоками. Таким чином, Москва продовжує просувати тему про безпекове середовище “від Ванкувера до Владівостока” і натякає, що у протилежному випадку на цьому просторі пануватиме хаос.

Чи почули хоча б одне одного світові актори, і чи почули вони звернення менших про їх долю?, – питання риторичне. Як і питання, – чи почули вони голос загальної погрози, що походить від “затроленої” Росії?, яку рік тому було визнано головною загрозою Європи.

Україна на Мюнхені-18: провал якого не було – ні роздратувань, ні захвату

Тематика України (як і тематики Сирії) на конференції не була акцентованою, як того ким очікувалося. Багатьох в Україні це розчарувало, хоча якогось особливого політичного драматизму тут немає. Європейці й американці не стільки роздратовані Києвом, як роздратовані очікуванням широким міжнародним загалом (і передусім ділових кіл) від них швидких рецептів залагодження новітнього геополітичного конфлікту, що (несподівано для них) виник між Європою та Росією. Також, вони роздратовані тим, що доводиться визнавати власні стратегічні помилки у відносинах із Росією і в підходах у безпековій політиці в цілому, які призвели не до постімперського умиротворення Москви, а до сплеску російського неоімперіалізму і реваншизму: вони роздратовані тим, що самі ж і зростили нинішній “російський Мордор”, що доволі ефектно (якщо не ефективно) залякує та атакує їх по всьому світу міжнародною “гібридною” (а по суті – диверсійною, терористичною) війною.

Про “втому від України”, про “розчарування Україною”, про провал українського питання у Мюнхені підстав говорити немає, хоча на його привида нарікає певна частина українських і західних оглядачів та експертів. І пояснення такій оцінці ситуації одне: Захід добре знає, що робити з Україною, але Захід не переконаний, що добре знає, що треба робити із Росією? Не знає достеменно цього й Київ… Про такий стан справ мало що не відверто висловися міністр закордонних справ Німеччини Зігмар Габрієль: “Ми усі знаємо про ситуацію в Україні, про анексію Криму і ситуацію на Сході, про нинішню Росію, що є великим слоном у кімнаті і з яким ми не дуже знаємо, як поводитись”. Перш за все, західні партнери ламають голови над тим, як дієво приборкати Москву, яка є джерелом проблем, що виникли у випадку України (та Сирії, і не тільки). Виходячи з такої логіки, темі російської агресії в Україні приділили стільки уваги, скільки було потрібно для демонстрації Москві того, що Україна перебуває у міжнародному порядку денному, що про “питання пам’ятають”, що про “роль і місце” Росії у світовій політиці і її загонисті плани “поки що думають”… Тому, мабуть, виходячи з обставин неготовності сказати Москві щось нове і переконливе і не відбулося засідання Нормандської четвірки. Усе що можна було сказати сказав за всіх у своєму виступі на конференції Президент України Петро Порошенко, а далі “ходити по колу” в загальних розмовах стурбовані і розгублені європейці не бажали.

Адже, серед конкретного інструментарію впливу на Москву – ті ж таки санкції, і миротворча місія (а також, звісно, політика реформ спрямована на загальне зміцнення України, – на чому наголосила міністр закордонних справ Канади Христя Фріланд). Йдеться лише про посилення ефективності цього інструментарію. Якраз у цьому ключі, як думається, чимало цікавого було обговорено під час зустрічей Порошенка, скажімо, із генсеком ООН Антоніо Гуттерішем, із генсеком НАТО Єнсом Столтенбергом, із Президентом Єврокомісії Жан-Клодом Юнкером, прем’єр-міністром Великобританії Терезою Мей, прем’єр-міністром Польщі Матеушем Моравицьким, із главою Пентагону Джеймсом Меттісом та спеціальним представником Президента США з питань України Куртом Волкером, а також із делегацією конгресменів США.

Якби ж то Київ міг запропонувати щось твердіше за наявні невиразні “конструкти розрядки”, щось схоже на панацею від “автократії” в цілому і її російського волюнтаристичного випадку зокрема!? Звісно, що тоді б Київ став беззаперечним “лауреатом” Мюнхена-18, проте запропонувати переконливу антихамську стратегію стримування Москви не спромігся (принаймні – публічно)… Як цього не спромоглися зробити і західні партнери Києва.

Зрозуміло, що для нас війна з Росією “не за вікном, а в хаті”, і оскільки нам вона більше болить, то мали б і сміливіше, і жвавіше, і змістовніше мислити, – однак що вдієш?, – з розробками стратегій державного характеру у нас клопоти віддавна. Зрештою, нагадаємо собі, що Мюнхенська конференція не є місцем для «рішень”, а є місцем для апробації “проектів рішень”. Не виключено, що такі проекти рішень обговорювалися кулуарно… Так це чи ні, і яким був проектний зміст рішень – дізнаємося з перебігу і підсумків цьогорічних самітів G-7 і G-20 та рішень в ОБСЄ та ООН. Спостерігаючи за духом і, зрозуміло, що і за змістом дискусій, та за емоціями політичних пікіровок на нинішній Мюнхенській конференції, видається, що ці рішення неприємно вразять Москву, яка, очевидно, переграє саму себе і якій доведеться або підтверджувати зроблені ставки у світовій політиці, або власноруч викривати їх блеф… А відтак, так чи інакше, Москві буде непереливки.

У розвиток миротворчої ініціативи, у своїй доповіді екс-генсек НАТО і радник Президента України Андерс Фог Расмуссен запропонував започаткування миротворчої місії на Донбасі у складі 20000 військових (у т.ч. – до 5 тисяч на кордоні між Росією і Україною, аби запобігти потенційним вторгненням) та 4000 поліцейських. Якщо ж у Москви будуть застереження щодо миротворців з числа держав НАТО, миротворчий контингент можна буде сформувати з військових більше як з десятка держав з-поза меж Альянсу, зокрема, з Австрії, Греції, Скандинавії і Латинської Америки, Білорусії (що раніше заявляла про готовність долучитися до місії) і, навіть, Казахстану.

Показовим стало те, Швеція і Фінляндія тут же заявили про готовність взяти участь у миротворчій місії в Україні. Фінський президент Саулі Нііністе наголосив: “Конфлікт на Сході України – це найбільша проблема, з якою зараз стикається Європа. Якщо є можливість її вирішити, то ми повинні брати в цьому участь”. У свою чергу Курт Волкер зазначив, що миротворча місія не є самоціллю і має на меті втілення Мінських домовленостей. Певною мірою, хоча з усякими застереженнями й інтригами, погоджується на місію і Москва. То ж можна гадати, що рух в питанні припинення вогню і взяття під умовний контроль лінії розмежування буде вестися. Українська позиція, – озвучена міністром закордонних справ України Павлом Клімкіним, – стосовно миротворчої місії, зокрема, полягає в наступному: місія поступово перебирає під контроль всю територію, разом із лінією зіткнення і кордоном між Україною та Росією. Це було б чудово, але здається, що якби таке сталося, то така місія набула б куди більшої ролі, аніж миротворчої.

Відтак, Москва, навряд чи погодиться на такий характер місії; тут аби із посередницькою – миротворчою участю – добитися хоча б розмежування “воюючих сторін” і гарантій припинення вогню. В кінцевому підсумку це призведе до “замороження конфлікту”. Інша справа, що в таких умовах робити із ОРДЛО в політичному, соціальному, економічному і правовому плані, і як буде організована реінтеграція – не зрозуміло. Ясно одне, що запорукою наведення миру і ладу на Донщині (як і в питанні деокупації Кримщини) може бути лише відмова Москви від політики війни з Києвом. До рішення чого вона прийде або сама, або їй допоможуть (у тому числі шляхом різнорідних санкцій, як вияву політики “безпекового протекціонізму”)… Ясна річ, що з Україною на вістрі.

Такий далеко далекий мир на Близькому Сході

Як показала дискусія учасників Мюнхенської конференції, на Близькому Сході напруга у відносинах не спадає, а ареал конфліктів розширюється. Скажімо, у своєму виступі емір Катару Тамім бін Хамад аль Тані звернув увагу на те, що криза, штучно спровокована сусідами Катару – Саудівською Аравією, ОАЕ, Бахрейном та Єгиптом, може мати вкрай негативні наслідки для безпекової ситуації на Близькому Сході.

Прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху виголосив застереження, що Іран веде справу до колонізації Сирії, і розміщення військових баз, чого Ізраїль допустити не може і буде активно протидіяти: “Ізраїль захищатиметься без вагань”. За його слів, Іран проникає в Сирію, прагнучи об’єднати Тегеран і Тартус і створити одну державу. Ізраїльський прем’єр підкреслив: “…коли Ізраїль пішов з Лівану – туди прийшла Хезболла, коли пішов з Гази – туди прийшов Хамас, – Ізраїль більше не буде припускатися таких помилок”. Ситуація у відносинах Ірану і Ізраїлю все більше загострюється, і якщо припустити, що Тегеран не перегляне свою наступальну політику в Сирії, Тель-Авів відповідатиме дзеркально.

Натомість, міністр закордонних справ Ірану Мохаммад Джавад Заріф назвав подібні претензії “істерію” і наголосив, що Іран не прагне до гегемонії у Перській затоці і закликає розробити нову систему регіональної безпеки: “Іран переконаний, що потрібна нова система безпеки в регіоні. Ми називаємо це “сильний регіон”, а не “сильний гравець у регіоні”. Ми не хочемо бути гегемоном у регіоні. Ці часи пройшли”. За його слів, ця іранська пропозиція ґрунтується на принципах діалогу і довіри. Водночас він вважає, що жодна країна Близького Сходу “не може назвати себе безвинною” у питанні мілітаризації. Ядерну угоду з Тегераном він назвав прикладом того, як можна прийти до спільного знаменника з урахуванням інтересів усіх сторін. При цьому він відзначив, що Захід роками здійснював помилки на Близькому Сході.

На відміну від України, де ми маємо справу із однозначно двостороннім конфліктом, у випадку із Сирією (як свого часу з Іраком) йдеться про багатосторонній, як внутрішній, так і регіональний, що загрожує жахами руйнувань усьому Близькому Сходу. І державам регіону варто бути більш акуратними із ініціативами, які не ведуть до зниження напруги в загальній картині регіональних відносин. Чи не варто було б подумати над заміною посередників, що перебувають у конфлікті інтересів? Скажімо, чи не було б доречним обговорити роль і можливість участі у миротворчому процесі на Близькому Сході Китаю?

***

54-а Мюнхенська конференція з безпеки завершилася, як вважає її голова Вольфганг Ішингер, невдало. У своєму підсумкові слові він зауважив: “Коли я відкривав конференцію, я гадав, що ми зможемо прибрати знак питання з назви доповіді “Світ знаходиться на межі прірви?”, але нам цього не вдалося досягти”. Ми ж зауважимо, що дуже добре, що знак питання було не знято, і загрозлива оцінка стану світу не стала твердженням, а залишалась питанням. Можна певною мірою погодитися з іншим зауваженням Ішингера, коли він наголошує, що “світ прагне уникнути мілітаризації, і прагне до дотримання договорів, проте, на конференції було мало сказано, які конкретні кроки мають бути зроблені, щоб здійснити ці плани”.

На нашу думку, попри скептицизм і розчарування, що опанував частину європейського політикуму, варто все таки говорити про ефективність і значимість Мюнхенської конференції для міжнародної безпеки. Було б перебільшенням очікувати від конференції більшого внеску у політику міжнародної безпеки, а ніж від ООН, її РБ, від ОБСЄ чи від НАТО… Мюнхенська конференція надає можливість пошуку шляхів вирішення конфліктів і припинення існуючих і запобігання новим протистоянням і війнам. І це далеко не мало… І за це ми маємо бути глибокі вдячні таким людям як Вольфганг Ішингер, як і його попередникам – засновникам конференції – Евальду фон Клейсту-Шменцину та Едварду Теллеру.

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]