Тиждень, що минає, був багатий на міжнародні події, які матимуть серйозні наслідки для всього світу вже у найближчому майбутньому. 7 травня пройшла чергова інтронізація Володимира Путіна в колі обраних російських топ-чиновників, що на тлі культу “Великої перемоги” 9 травня мала призвести в Росії до справжнього кумулятивного ефекту в справі всенародного тріумфу путінської неоімперської доктрини “руского міра”.

Однак очікуваний “побєдобєсний” ефект дещо зіпсували два “святкові подарунки” від Дональда Трампа. А саме: чергова порція американських санкцій – тепер щодо російської “оборонки”, котра після цього автоматично заходить у глибоку кризу, та вихід США із ядерної угоди з Іраном, чий військовий контингент у Сирії як раз грає вирішальну роль у сирійській кампанії Путіна.

Завершила ж атмосферу тотальної путінської ізоляції на самоті цілком вдала реанімація 10 травня у німецькому Аахені Нормандського формату за участю українського і французького президентів Петра Порошенка і Еммануеля Макрона, а також канцлерки Ангели Меркель, але за відсутності “четвертого зайвого” – самого Путіна. Тож “добрі” та “погані поліцейські” обступили хазяїна Кремля з усіх сторін, і це вже на самому старті його четвертого президентського терміну.

“Царська” самотність у Кремлі

“Нам потрібні прориви в усіх сферах життя. Такий ривок здатне забезпечити тільки вільне суспільство, яке сприймає все нове і відторгає несправедливість, відсталість, дрімуче охоронництво та бюрократичну мертвечину”, – заявив на своїй інавгурації Путін. Можливо, не всі зрозуміли смисл того, що сказав російський президент, але він фактично самотужки поставив діагноз сучасній Росії, чиє суспільство сам же позбавив свободи та завів у глухий кут несправедливості, відсталості, дрімучого охоронництва та бюрократичної мертвечини. Краще і не скажеш, відтак стало зрозуміло, що жодних путінських проривів чекати насправді марно. А ті, хто в цьому ще сумнівалися, отримали напередодні наочний приклад поводження з опозиційними мітингами “Він нам не цар”, жорстко розігнаними не лише репресивними силами ОМОНу, а й нагайками ряджених в “козаків” російських тітушок.

Звісно, фанфари нової коронації Путіна, що плавно перетекла у щорічну кульмінацію московського “побєдобєсія”, відгриміли на всю потужність, але в сухому залишку так і лишилися старі проблеми глобального характеру – міжнародна ізоляція Росії та стагнація російської економіки, знекровленої західними санкціями. Перший момент особливо підкреслила сама церемонія путінської інавгурації, на якій не було помічено керівника жодної держави, навіть якого-небудь ніби дружнього до Росії Олександра Лукашенка з Білорусі або Нурсултана Назарбаєва з Казахстану. Тому роль “світових лідерів” довелося виконувати двом “працюючим пенсіонерам” – колишньому прем’єру Італії Сільвіо Берлусконі та екс-канцлеру Німеччини Герхарду Шредеру.

Втім, для внутрішньоросійської аудиторії ілюзію відсутності ізоляції Путіна вдалося частково створити під час московського параду 9 травня, куди таки прибули президент Сербії Александар Вучич та прем’єр Ізраїлю Беньямін Натаньягу. Більше того, ізраїльтянина ще й змусили приколоти на свій одяг георгіївську стрічку, взяти до рук портрет героя Другої світової, литовського єврея Вольфаса Віленскіса та коротко пройтися разом з ним обабіч Путіна на марші “безсмертного полку”. Однак такі надзусилля Натаньягу були того варті – в обмін на нічого не варту ганчірку з “колорадською” символікою він отримав від Кремля гарантії невтручання у наміри Ізраїлю розбомбити іранських “їхтамнєтів” у Сирії. Що оперативно сталося вже 9 травня, коли під удар потрапили підрозділи іранців під Дамаском, а наступного дня ізраїльська армія знищила десятки об’єктів іранських сил “Аль-Кудс” поблизу ізраїльського кордону в сирійському районі Ель-Кунейтра. Схоже, далі в Сирії буде ще гарячіше, проте Путін там вже явно не гравець.

Новий формат “Нормандія мінус Росія”

Значною мірою Кремль втратив геополітичну ініціативу і навколо нинішньої російсько-української війни на Донбасі. А все тому, що проігнорував реанімацію Нормандського формату вирішення конфлікту, яка таки сталася на полях церемонії вручення Макрону премії імені Карла Великого в німецькому Аахені. Цей міні-саміт лідерів України, Німеччини та Франції навіть отримав неофіційну назву “Нормандія мінус Росія”, де Порошенку та двом ключовим європейським союзникам України вдалося за відсутності Путіна доволі ефективно “звірити годинники” і в питанні майбутнього розгортання миротворців ООН на Донбасі, і в поточних покрокових планах, як змусити піти на це Москву.

В принципі, ніхто двері до “Нормандії” перед Путіним не зачиняє, ба більше, консолідована своєю спільною позицією трійка лідерів (як заявив Порошенко, “проукраїнська коаліція й далі буде говорити одним голосом”) розраховує долучити його до відновленого формату вже десь у червні або у Парижі, або в тій же самій французькій Нормандії. Після того, як із кремлівським господарем проведуть відповідні перемовини Меркель 18 травня та Макрон 23 травня. Нагадаємо, що минулий раз зустріч “нормандської четвірки” відбулася ще півтора роки тому у Берліні, відтак остання інтенсифікація переговорного процесу в такому ключі однозначно поновлює активний статус Берліна та Парижа в ролі посередників між Києвом та Москвою.

Зрозуміло, що відкрите для Путіна “вікно можливостей” передбачає дуже вузький коридор компромісу. Але для початку має бути знята нинішня ескалація на донбаському фронті з боку російської окупаційної армії, яка останніми днями лише посилилася. Та й поки невідомо, чи Меркель та Макрон, що на противагу “поганому поліцейському” Трампу явно виступають в ролі “добрих поліцейських”, мають у себе в арсеналі реальні як батоги, так і пряники, щоб на рівних конкурувати з Вашингтоном та його форматом переговорів Волкер-Сурков, аби хоч на йоту відійти від путінських умов приставити “блакитні шоломи” в якості бодігардів до спостерігачів ОБСЄ на лінії розмежування. Чи все так і завершиться якоюсь безрезультатною балаканиною з Путіним.

Вашингтонське очікування

За перипетіями переговорів у Аахені уважно спостерігали за океаном, зокрема, і спецпредставник Держдепу США Курт Волкер, котрий уже 14 травня має прибути в Київ, щоб дізнатися подробиці німецького візиту українського президента безпосередньо від самого Порошенка. Наразі плідність контактів Волкера із Сурковим, з яким він зустрівся чотири рази, але без істотних результатів, відверто зависла на паузі, до речі, так само, як і Нормандський формат. Тому тут скоріше йдеться не про конкуренцію між берегами Атлантики, а вироблення спільної “залізобетонної” позиції в питанні відновлення територіальної цілісності України, незважаючи на поточні суперечності США та ЄС щодо митних питань або в поглядах на іранську проблематику.

“Моя остання зустріч з російським колегою Сурковим відбулася в січні. І ми знали, що це забере у них якийсь час, бо попереду були спочатку переобрання президента Путіна, а потім інавгурація. У той же час хочу зазначити, що це все ще гаряча точка. Люди продовжують гинути, і гуманітарні проблеми не припиняються. Час прийшов. Ми чекаємо відповіді від російської влади і сподіваємося на певний прогрес”, – заявив цього тижня Волкер, констатуючи той факт, що Москва досі не відповіла на спільну пропозицію США, Німеччини і Франції щодо мандату миротворчої місії ООН на українському Донбасі.

Звичайно, серед переговорних фронтменів від Кремля не обов’язково має залишатися Сурков – він в оновленій адміністрації Путіна взагалі може втратити крісло помічника президента РФ, утім, ці нюанси навряд чи обходять як Вашингтон загалом, так і конкретного Волкера зокрема. На всі “утряски” та “усушки” у Росії дійсно було багато місяців, тому викрутитися на цей раз навряд чи вдасться – “супостати” реально затиснули Білокам’яну з усіх боків та не бажають зменшувати свій тиск. І тут у кремлівського господаря є лише два варіанти: або залишати все, як є, із стагнаціями, ізоляціями й іншими санкціями, або таки йти на поп’ятну.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram