У неділю, 31 березня, українці всьоме обиратимуть президента своєї країни. Як і попередні, нинішня виборча кампанія була непростою і принесла багато напруги в українське суспільство. Жодні з перегонів у новітній історії України не були легкими та безхмарними, всі вони стали, безумовно, доленосними – після деяких з них держава кардинально змінювала курс та вектор розвитку. Нинішні вибори не виняток – все залежить від волі громадян України.

1991

Перші вибори президента відбулися одночасно з референдумом, на якому українці підтверджували свою Незалежність – 1 грудня 1991 року. Використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, хто взяв участь у виборах, передбачався другий тур, у якому б змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. Але він не знадобився – Леонід Кравчук посів перше місце у всіх регіонах, за винятком трьох областей Галичини, де переміг В’ячеслав Чорновіл. В абсолютних цифрах це становило 19 643 481 та 7 420 727 відповідно.

У виборчих перегонах загалом взяло участь шість кандидатів: Леонід Кравчук, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Володимир Гриньов, Ігор Юхновський та Леопольд Табурянський. Вже тоді українські націонал-демократи продемонстрували яскраве підтвердження давньої тези про двох українців і трьох гетьманів: якщо на “лівому” фланзі кандидат був лише один – Леонід Кравчук, то патріотичні сили висунули аж трьох: Чорновола, Лук’яненка та Юхновського. На їхньому електоральному полі також грав Табурянський та частково Гриньов.

Читайте також: Людина, яка наблизила Незалежність: В’ячеслав Чорновіл

Результат був передбачуваний – В’ячеслав Чорновіл набрав 23,27% і зайняв друге місце, а його конкурент Леонід Кравчук з 61,59% голосів плавно змінив крісло другого секретаря Центрального Комітету Комуністичної партії України на президентське.

1994

Кравчук став першим, хто не добув термін до кінця – другі вибори глави держави відбулись у 1994 році. Їх призначили достроково і відбулися в два тури: 26 червня і 10 липня відповідно. Система була такою ж, як і в попередніх – абсолютної більшості. У другому турі для перемоги теж була потрібна абсолютна більшість; у разі її відсутності, що було цілком можливо, завдяки голосам проти обох, виборча кампанія мала б починатися спочатку, але такої проблеми не виникло.

Внаслідок затяжної економічної кризи та масових протестів 17 червня 1993 року парламент вирішив провести 26 вересня 1993-го консультативний референдум про висловлення недовіри президенту і Верховній Раді. Однак 24 вересня референдум скасували. Верховна Рада України вирішила провести дострокові вибори до парламенту 27 березня і президента – 26 червня 1994 року.

Ці вибори стали першими, що продемонстрували розподіл країни на Схід і Захід. Якщо порівняти ці результати з підсумковими цифрами виборів президента в 2004 році, можна помітити, що за Леоніда Кравчука проголосували регіони, які згодом підтримали Віктора Ющенка. Області ж, які підтримали Леоніда Кучму, згодом проголосували за Віктора Януковича. Лише Сумщина, Чернігівщина, Полтавщина та Кіровоградщина стали винятком.

Цього разу за булаву змагались семеро: Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Олександр Мороз, Володимир Лановий, Валерій Бабич, Іван Плющ та Петро Таланчук. До другого туру вийшли Кравчук та Кучма, набравши 9 977 766 (38,36%) та 8 107 626 (31,17%) відповідно. У другому турі переміг Леонід Кучма з 14 017 684 (52,14%) проти 12 112 442 (45,06%) Кравчукових.

1999

Треті вибори президента відбулись у визначений законом строк – 31 жовтня 1999-го перший тур, а 14 листопада – другий. Цього разу також використовували систему абсолютної більшості, але з деякими змінами – у другому турі потрібно було набрати більше голосів, ніж суперник. Норма про те, що ця цифра повинна бути не меншою за 50% голосів тих, хто прийшов на вибори, була відмінена.

Сперечались за президентське крісло цього разу вже 13 кандидатів. З літа 1999 року навколо виборів точилася гостра боротьба. Чотири кандидати – Євген Марчук, Олександр Мороз, Володимир Олійник та Олександр Ткаченко, зустрівшись у Каневі, закликали усіх кандидатів до “справедливої, чесної боротьби”. Вони мали намір висунути напередодні виборів єдиного кандидата, який би мав більше шансів на успіх. Однак “канівська четвірка” розвалилась: Голова Верховної Ради України Олександр Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь лідера Компартії України Петра Симоненка, а 27 жовтня Володимир Олійник зняв свою кандидатуру на користь Євгена Марчука.

У першому турі виборів впевнену перемогу здобув Леонід Кучма, але йому не вдалося набрати 50% голосів виборців.

Взагалі, треті вибори запам’яталися використанням технологій і політичними вбивствами. Оскільки соціологія демонструвала програш Кучми будь-кому з топових політиків того часу, окрім лідера КПУ Симоненка, то завданням технологів його штабу було вивести у другий тур саме цього кандидата. І розрахунки штабу Кучми справдились – у другому турі за нього проголосувало 15 870 722 (56,25%) виборців, а за Петра Симоненка 10 665 420 (37,8%). У період між першим і другим туром усі підконтрольні владі ЗМІ вели шалену антикомуністичну кампанію, згадуючи різноманітні злочини радянського режиму: голодомори, колаборацію з російськими окупантами у період визвольних змагань початку 20-го століття, репресії тощо.

Читайте також: Юрій Горбань. Капці антикомунізму

Найбільше ж ця кампанія запам’яталась трагедією. 25 березня 1999 року загинув один з потенційних кандидатів В’ячеслав Чорновіл. Це умить змінило всі політичні розклади – соціологія називала його одним з лідерів майбутніх перегонів. При цьому він грав саме на електоральному полі Леоніда Кучми. Влада поквапилася оголосити смерть Чорновола випадковістю та закрити справу. Наскільки “випадковою” була ця смерть, ми, мабуть, ніколи вже не дізнаємось. Як і справжніх замовників цієї “випадковості”.

2004

Як би там не було, але другий термін Кучми виявився вельми неспокійним. У 2000-2001 роках країною прокотилась досить потужна кампанія “Україна без Кучми”, яка, хоч і не привела до його відставки, сильно похитнула позиції чинного президента. Та й Конституція забороняла йому балотуватись на третій термін.

Тому до виборів 2004 року Україна прийшла на досить високому градусі напруги: влада зробила ставку на вельми одіозного Віктора Януковича, тодішнього прем’єр-міністра, а опозиція змогла об’єднатись навколо колишнього прем’єра та голови Нацбанку Віктора Ющенка.

Центральна виборча комісія допустила до участі в перегонах 26 кандидатів. Саме в цей час з’являється термін “технічний кандидат” – більшість із зареєстрованих претендентів діяла в інтересах лідерів перегонів: вела політичну рекламу за чи проти; надавала свої квоти у виборчих комісіях; “зливала” компромат тощо.

Виборча кампанія відзначилась шаленим використанням адмінресурсу на користь Віктора Януковича, нападами на опонентів та численними скандалами. До другого туру цілком прогнозовано вийшли два Віктори – Ющенко та Янукович з майже однаковим результатом: 11 118 675 (39,9%) та 11 008 731 (39,26%) відповідно. У другому турі ЦВК оголосила переможцем Януковича: він набрав, як було заявлено, 15 093 691 (49,46%) голосів проти Ющенкових 14 222 289 (46,61%).

Але результати екзит-полів свідчили протилежне – перемагав Ющенко, причому зі значним відривом: Віктор Ющенко набрав 54% голосів, Віктор Янукович – 43%. Європа та США не поспішали визнавати результати виборів, оскільки в Україні вибухнули масштабні протести проти фальсифікацій. Натомість Росія відразу привітала Януковича з “перемогою”, що негайно стало інтернет-мемом, оскільки російський лідер примудрився зробити це кілька разів поспіль.

Тим часом Помаранчева революція в Україні набирала обертів, низка обласних рад відмовилась визнавати Януковича президентом, на бік повсталого народу стали переходити міліція та військо. Ющенко в цей час потрапив до австрійської клініки з отруєнням діоксином. В країні починався хаос, ще чинний президент Кучма розумів, що ситуацію не втримає. В результаті складних переговорів між владою та опозицією за участі міжнародних посередників та під тиском неспростовних доказів щодо масових фальсифікацій, ухвалили рішення переголосування результатів другого туру.

У так званому “третьому турі”, який відбувся 26 грудня 2004 року, деморалізований Віктор Янукович цілком очікувано програв Віктору Ющенку: 12 848 528 (44,20%) проти 15 115 712 (51,99%) голосів відповідно.

2010

Спочатку вибори були призначені Верховною Радою України на 25 жовтня 2009 року, але ця дата була оскаржена чинним президентом Віктором Ющенком у Конституційному Суді. Після цього Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року.

На цих виборах також використовувалася система абсолютної більшості. До виборів Ющенко втратив свій колосальний кредит довіри і всім було очевидно, що цього разу боротись за крісло будуть Віктор Янукович, який зміг оговтатись після ганебної поразки 2004 року та Юлія Тимошенко, яка зуміла зайняти нішу електоральних симпатій Ющенка та розширити її за рахунок південно-східних регіонів, які традиційно вважались проросійськими і в яких першу скрипку відігравав Віктор Янукович зі своєю “Партією Регіонів”.

Читайте також: Президентські вибори: хабарі, хакери та остаточний список кандидатів

Ці вибори, особливо на фоні попередніх, були досить млявими. Зареєструвалось на них 18 кандидатів, до другого туру цілком очікувано вийшли Янукович з 8 686 751 (35,32%) та Тимошенко з 6 159 829 (25,05%) голосів. Вочевидь, передбачаючи свій програш, Юлія Тимошенко ще задовго до другого туру стала активно просувати тезу про фальсифікації та готувати свій електорат до протестів.

У другому турі, що було теж сподівано, переміг Віктор Янукович – ЦВК зарахувала йому 12 481 266 (48,95%) голосів. Юлії Тимошенко дісталось на мільйон менше – 11 593 357 (45,47%). Такий відносно невеликий розрив дав їй підстави заявити про фальсифікації, однак цього разу номер не пройшов: суспільство, втомлене боротьбою двох осіб, які змагалися не за народні, а суто приватні інтереси, на вулиці не вийшло. Юлії Володимирівні вдалось організувати наметове містечко в Києві, але всі розуміли, що ці протести проплачені, тому акцію не підтримали.

2014

Ці вибори стали другими достроковими в історії України. Спочатку були заплановані як чергові на 2015 рік, але через втечу Віктора Януковича до Росії перенесені на 25 травня 2014 року.

Вони стали унікальними через цілу низку причин. Ще наприкінці 2013 року країну сколихнули чергові акції протесту – цього разу Революція Гідності. На Майдані Незалежності відбулись не просто акції непокори, а справжні бої – протестуючі запекло противились силовикам, які неодноразово намагались їх розігнати. Пролилася кров, з обох сторін загинуло більше сотні людей.

Читайте також: Аудрюс Буткявічюс: Початок Майдану – це справа рук росіян

Втечею Януковича неприємності в країні не закінчились – Росія анексувала Крим та розпочала бойові дії на території Донецької і Луганської областей. За таких умов Верховна Рада призначила вибори президента.

Відбулись воно цього разу, як і перші, в один тур. Участь у них взяв 21 кандидат. Проголосувати не змогли виборці окупованого Криму та частини Донецької та Луганської областей, на територіях яких тоді точилась справжня війна і українська влада їх не контролювала.

Переміг на цих виборах Петро Порошенко, за якого віддали свій голос 9 857 308 (54,7%) виборців. Найближча його конкурентка, яку тимчасова влада України встигла випустити з тюрми, Юлія Тимошенко, отримала 2 310 050 (12,81%) голосів. За таких очевидних результатів про фальсифікації говорити було несерйозно, хоча дехто з проросійських кандидатів і спробував педалювати цю тему, втім, без особливого успіху.

Перший канал Росії одразу ж після завершення голосування показав відеосюжет, у якому в Україні перемогу у президентських виборах здобув кандидат від “Правого сектору” Дмитро Ярош. Про це оголосила ведуча у прямому ефірі, посилаючись на “дані, які з’явилися на сайті ЦВК декілька хвилин тому”. На скріншоті з нібито сайту ЦВК України, де не позначено ні кількості оброблених протоколів, ні кількості громадян, котрі проголосували, вказувалось, що Ярош перемагає з 37% голосів.

Читайте також: Аудрюс Буткявічюс: Ви отримали націю, яка згуртувалася

СБУ та Держспецзв’язок разом з українськими IT-фахівцями виявили та знешкодили комп’ютерний вірус, котрий мав спрацювати у період підрахунку голосів на сайті ЦВК і показати переможцем виборів Дмитра Яроша з 37% і еквівалентом 19 мільйонів виборців. Вірус знешкодили за 40 хвилин до 20 години – моменту закінчення голосування та прес-конференцій з ЦВК і оголошень екзит-полів та виходу сюжету ОРТ в ефір, і про це не встигли дізнатися у Москві. Тримісячна кампанія російських ЗМІ з демонізації особи Яроша як очевидний привід для прямого введення російських військ в Україну були знешкоджені.

Читайте також: Бекешкіна про вибори: Люди мають голосувати головою, а не шлунком

2019

Як би там не було, але чинний Гарант добув свій термін до кінця. І у неділю українці знову мають зробити свій вибір. Цього разу у бюлетенях буде рекордна кількість прізвищ – 39. Тому вибирати є з кого. Кому нададуть перевагу українці – дізнаємось вже зовсім скоро.

Читайте також: Аудрюс Буткявічюс: Завдання України – зупинити Росію

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter