#пройди_світ. Коронавірусна параноя Кім Чен Ина, Байден + Тихановська = ❤️ & Co

У подкасті #пройди_світ команда ПОЛІТподкасту оглядає п’ять найгарячіших новин світової політики

Сьогодні ми пройдемо світ від КНДР, лідер якої бореться з пандемію, страчуючи порушників карантину, до США, де поки ще кандидат у президенти Джо Байден поділився своїми пріоритетами на перші сто днів перебування на посаді. А також згадаємо про ймовірну мир-дружбу-гумку Ізраїлю з арабськими країнами задля протистояння Ірану, визнання незалежності Нагірного Карабаху французьким Сенатом та суд над антиердоганівськими заколотниками.

Кім Чен Ин бореться з пандемію, страчуючи порушників карантину

Нині Північна Корея на чолі з її диктатором Кім Чен Ином прагне запобігти поширенню коронавірусної пандемії. Однак, на відміну від решти світу, підходить вона до цього питання дещо цікавіше й “оригінальніше”. На що ж готовий Кім Чен Ин, щоб подолати COVID-19?

Як у прогресивних країнах карають за недотримання карантинних норм? Зазвичай штрафами. Південнокорейські спецслужби ж повідомляють, що лідер Північної Кореї наказав стратити щонайменше двох людей за порушення карантину. Так, у жовтні стратили валютного дилера, а в серпні – чиновника митного посту.

Згідно з даними північнокорейських чиновників, у країні не зафіксували жодного випадку інфікування коронавірусом із 5 листопада, однак це не завадило Кім Чен Ину заборонити морську риболовлю через острах того, що вода забруднена й може містити вірус, а ще запровадити локдаун у столиці.

Однак, чи не найбезглуздішим рішенням стало обірвання торговельних зв’язків із Китаєм, які завжди були “рятівним колом” для життєзабезпечення економіки Китаю. Сьогодні, згідно зі статистикою Південнокорейської міжнародної асоціації торгівлі, об’єм торгівлі з Китаєм упав на цілих 73% від початку 2020 року в порівнянні з 2019-м. Ха Те Кін, опозиційний депутат південнокорейського парламенту й член комітету з питань розвідки, заявив, що через це ціни на цукор і спеції в Північній Кореї зросли аж учетверо. Щобільше, Північна Корея створила буферні зони вздовж кордону з Китаєм і застерегла місцевих, щоб ті не перетинали кордону без дозволу, бо в іншому разі на них чекає миттєва страта “на місці”.

Однак і на цьому химерні вказівки диктатора Північної Кореї не закінчуються. Як сказав Ха, найдивніший вияв параної Кім Чен Ина в тому, що він навідріз відмовляється приймати 100 тисяч тонн рису, наголосимо, подарованих Китаєм. Теж через ризик занести в країну вірус.

Безпорадність Північної Кореї проявляється й у тому, що країна спершу відмовилася від міжнародної співпраці для спільної протидії коронавірусу, тепер же вона намагається гакнути комп‘ютерні мережі Південної Кореї, щоб знайти рецепт вакцини.

Чим же завершиться параноя лідера Північної Кореї? Можливо економічні складнощі змусять Кім Чен Ина співпрацювати зі світовими лідерами, а випробування ядерної зброї перестануть бути для нього пріоритетом. Але поки північнокорейський диктатор й далі гне свою лінію.

Пріоритети Джо Байдена на перші 100 днів свого президентства

Здавалося, що ситуація з визнанням виборів у США зайшла в глухий кут, проте, після повторного підрахунку голосів у двох штатах, результати знову засвідчили перемогу Байдена. І хоча чинний президент й далі заявляє про свою перемогу, його адміністрація таки почала процес передачі влади представнику від демократів. Та чи все так просто? Не зовсім.

Усе почалося з того, що Управління загальних служб поінформувало Джо Байдена про готовність формально передати йому президентські повноваження. Навіть сам Дональд Трамп наказав “робити те, що необхідно” в питанні передачі влади. Та в його останній заяві прозвучало, що Байден увійде в Білий дім лише в тому разі, якщо доведе законність набраних голосів. Перерахунок уже відбувся в Пенсильванії та Мічигані – там підтвердили перемогу Байдена. Але Трамп не збирається так легко здаватися, тому домігся перерахунку в Джорджії та Вісконсині – тож ця справа все ще в процесі.

Джо Байден же вирішив не гаяти часу й почав активно готуватися до свого президентства. Байден визначив пріоритети на перших 100: він збирається почати з кардинально протилежного підходу до розв’язання тих проблем, які були пріоритетними для Трампа та його прихильників. Зокрема, першочергово Байден хоче взятися за імміграцію. “Я надішлю до Сенату США законопроєкт про імміграцію, який забезпечить шлях до громадянства для понад 11 мільйонів людей без документів”, – сказав він.

Окрім цього, Байден та його команда збираються працювати над скасуванням понад 100 законів про охорону, чи радше порушення охорони, навколишнього середовища.

До речі, про команду: майбутній президент вже анонсував кандидатів на певні посади в Білому домі. Байден каже, що важливим є “різноманіття Америки”, тому багато ключових посад займатимуть жінки та расові чи етнічні меншини. У його команді будуть ті, хто майже на 100% поділяє його погляди та з ким він уже співпрацював у минулому, зокрема, під час президентства Обами. Також цікавим є те, що на посаду держсекретаря Джо Байден висуває Ентоні Блінкена з корінням із України. Тож уряд США чекає чимало пертурбацій, а пріоритети, як і у внутрішній, так і в міжнародній політиці можуть значно змінитися.

Здавалось би, до чого тут Білорусь, але таки до чого: Байден планує зустрітися найближчим часом з Тихановською. “Ми плануємо зустріч з Джо Байденом, у нас вже є запрошення на таку зустріч”, – заявила вона.

З цього можна зробити висновок, що майбутній президент збирається жорсткіше реагувати на події в Білорусі, ніж його попередник. Трампа, до речі, дуже критикували за пасивну реакцію та байдужість на диктаторський режим Лукашенка.

Узагалі, остаточні результати виборів й ім’я нового президента стануть відомими аж у січні 2021 року, та останні події таки доводять перемогу Байдена й те, що за його президентства може кардинально змінитися як і внутрішня, так і зовнішня політика США. У Євросоюзі очікують, що американці знову стануть їхніми вірними союзниками.

Мир-дружба-гумка Ізраїлю з арабськими країнами задля протистояння Ірану

Минулого тижня відбулася зустріч ізраїльського прем’єр-міністра та саудівського принца, яка набула значного резонансу в медіа. Чому ця зустріч така важлива і яке значення вона має для Близького Сходу та всього світу?

Зустріч ізраїльського прем’єра Беньяміна Нетаньяху та принца Саудівської Аравії Мухаммеда ібн Салмана стала першою в історії для цих держав. Важливо розуміти, що вже понад 70 років, з часів заснування єврейської держави, триває арабо-ізраїльський конфлікт. Десятиліттями Ізраїлю протистояла коаліція арабських країн на чолі з Саудівською Аравією.

Тобто ця зустріч засвідчила про початок перемовин між раніше ворожими таборами? Навіщо їм це та чому тільки зараз?

Основа арабо-ізраїльського протистояння – за територію Палестини, де проживає значна частина арабів-палестинців. Тобто коаліція арабських країн захищала Палестину та намагалася знищити Ізраїль для створення арабської держави на цих землях. Натомість Ізраїль взяв гору, і Палестинська автономія існує, лише завдяки мирним угодам та згоді Тель-Авіву.

Станом на сьогодні палестинські партії ФАТХ і ХАМАС відновлюють активну боротьбу, але не за підтримки арабської коаліції, а за допомоги Туреччини. Прецедентом стала зустріч лідерів ФАТХ і ХАМАС в Стамбулі для об’єднання й боротьби єдиним фронтом. Це значить, що тепер саудити не зацікавлені в захисті Палестини, бо Туреччина далеко не друг Аравії.

То чому Саудівська Аравія та інші країни арабського світу змінюють свій вектор стосунків з Ізраїлем? Як відомо “ворог мого ворога – мій друг”. Таким спільним ворогом для саудитів та ізраїльтян став Іран. Ви точно чули про обстріли території Ізраїлю з боку Хезболли. Хезболла – проіранська шиїтська терористично-політична організація з Лівану.

Через Хезболлу Іран не лише тримає в напрузі Ізраїль, але й підтримує ворожий до Тель-Авіву режим Асада в Сирії. Чим же Іран не догодив саудитам? Насамперед ідеться про конфесійне протистояння: Іран – шиїтський, Саудівська Аравія – суннітська. Також, Іран став загрозою не лише для Аравії, але й для інших країн регіону через свою ядерну програму.

До речі, ця зустріч – не перший знак того, що арабо-ізраїльські стосунки переживають новий етап. Декілька місяців тому за сприяння президента США Трампа Ізраїль налагодив дипломатичні стосунки з Арабськими Еміратами та Бахрейном, про що ми розповідали в одному з попередніх випусків #пройди_світу.

Отже, зустріч лідерів Ізраїлю та Саудівської Аравії стала резонансом у світових ЗМІ, попри те, що останні заперечують факт таких перемовин і заявляють, що насправді Мухаммед ібн Салман зустрічався з держсекретарем США Майком Помпео. На близькосхідному театрі дій нас же очікує розвиток нового сценарію.

Французький Сенат визнав незалежність Нагірного Карабаху

Сенат Франції ухвалив резолюцію про визнання Нагірно-Карабаської Республіки. Навіщо це та які наслідки нестимуть дії французьких парламентарів?

Менш ніж місяць тому, 9 листопада, Вірменія й Азербайджан уклали угоду про припинення збройного протистояння в регіоні Нагірного Карабаху. Франція – член Мінської групи, що займається медіацією конфлікту в Карабасі, цього тижня опинилася в неоднозначній ситуації: в середу, 25 листопада, французький Сенат підтримав резолюцію про надання спірній території статусу республіки. Також резолюція засуджує військову агресію Азербайджану проти народу Нагірного Карабаху, закликає до розслідування військових злочинів вчинених Азербайджаном, і до прийняття належних заходів щодо Туреччини, що відіграла важливу роль в конфлікті.

Резолюція вважатиметься дійсною, якщо її затвердить уряд Франції – але характер документу суто рекомендаційний, тож не накладає на уряд жодних зобов’язань. Навряд затвердження резолюції відбудеться, тим паче ще кілька днів тому президент Макрон нагадав: “Згідно з міжнародним правом та ООН, Нагірний Карабах і навколишні регіони є територією Азербайджану. Тож не можна втручатися, якщо не буде запиту з боку суверенної держави”.

Зазвичай європейські держави виступають у питаннях військових конфліктів з єдиною позицією, і в карабаському конфлікті ця позиція досі була на користь повернення Азербайджану його законних територій. Які ж мотиви мав сенат до прийняття резолюції, якщо досі жодна країна ООН не визнала незалежності Нагірного Карабаху, а сама Франція досі відігравала в цьому конфлікті роль неупередженого посередника?

Тут розглядають два варіанти. Перший – резолюція як меседж підтримки для вірменської діаспори у Франції (між іншим, найчисельнішої у Західній Європі). У жовтні, в розпал боїв за Карабах, вірмени Франції протестували на вулицях, закликаючи владу підтримати Єреван, де відстоювали надання Нагірному Карабаху особливого статусу.

Азербайджанці, обурені діями Парижа та стверджують: щоб здобути електоральну підтримку вірменської діаспори, депутати сенату спекулювали питанням Карабаху й раніше, обіцяючи, що їхня підтримка у потрібний момент опиниться на стороні Вірменії.

Інше обґрунтування мотивів французького сенату пропонує вже Туреччина. За добу після ухвалення резолюції турецький міністр закордонних справ назвав її прикладом порушення фундаментальних принципів міжнародного права та справедливості як такої заради внутрішньополітичних інтересів. Тут стверджують: документ демонструє одержимість Франції турецьким питанням, що стоїть на порядку денному особливо гостро у світлі нещодавніх терактів у Європі. Азербайджан зі свого боку закликає усунути Францію з Мінської групи з врегулювання конфлікту в Карабасі через її очевидну упередженість.

Тим часом на території Нагірного Карабаху все залишається в межах домовленостей, затверджених 9 листопада: зараз азербайджанці, що виїхали звідси у 90-х, повертаються, а вірмени, що населяли регіон десятиліттями, покидають свої домівки. Біженці обирають тактику “спаленої землі” – вони забирають все зі своїх будинків, розбирають покрівлі, знімають електропроводи на вулицях, навіть вирубують дерева у своїх садах.

Вони їдуть, але твердять – не назавжди. Мовляв, азербайджанці почали готуватися до цієї війни з того моменту, як втратили свої території у 90-х – і зараз Єреван має робити те саме.

Для етнічних вірмен Карабаху втрата цих земель – наслідок страшного протистояння, де вони втратили три тисячі солдатів. Для Баку – відновлення історичної справедливості. Тому поставити крапку у цьому конфлікті не так просто.

Суд над антиердоганівськими заколотниками

26 листопада суд Туреччини призначив довічне ув’язнення 337 особам в справі про державний переворот 2016 року. Тоді заколотники намагалися скинути президента країни Реджепа Таїпа Ердогана. Що взагалі відбулося чотири роки тому, чому наслідки бачимо лише зараз, та як тоді відреагував прогресивний світ на намагання скинути президента-авторитариста?

Заколотників – колишніх пілотів з військової бази поблизу Анкари – затримали ще чотири роки тому на місці подій, однак суд тривав аж до 2020-го. Їх визнали винними в спробі повалення конституційного ладу та замаху на вбивство президента.

То що насправді ж відбулося чотири року тому? Уночі 15 липня 2016 року в Туреччині група військових справді спробувала захопити владу в країні й усунути президента Реджепа Таїпа Ердогана.

За словами заколотників, зробили вони це задля відновлення конституційного порядку, демократії, прав і свобод людини. На їхню думку, президент своєю авторитарною політикою підірвав демократичне правління в країні.

І їхні побоювання, чесно кажучи, не були безпідставними. Навіть сьогодні Туреччина Ердогана, за оцінками Євросоюзу, значно регресує в питаннях демократії та дотримання прав людини. Досить згадати про закон декількамісячної давності, що дозволить турецькій владі контролювати контент в Інтернеті. Про нього, до слова, ми вже згадували в одному з випусків #пройди_світу.

Але повернімося до подій 2016-го. Тієї ночі в сутичках загинуло понад 250 людей. Утім, спроба провалилася, і вже 16 липня Ердоган відновив контроль над країною.

Прихильники Ердогана назвали спробу військового перевороту в країні актом державної зради, а сам президент погрожував, що причетні “заплатять велику ціну”. Як бачимо, так і сталося.

Та як реагує світ на таку ситуацію в Туреччині? Попри те, що світові лідери полюбляють критикувати Ердогана за його авторитаристські замашки, у прагненні придушити заколот очільника Туреччини підтримали світові лідери. Зокрема, тоді ще президент США Барак Обама заявив, що “потрібно продемонструвати стриманість та уникати будь-якого насильства й кровопролиття”. Таку ж позицію зайняли у Євросоюзі та НАТО.

І ця позиція не була неочікуваною, адже, попри зовнішню та внутрішню критику, Ердоган залишався й залишається законнообраним президентом. У 2018-му це підтвердила четверта перемога Реджепа Ердогана на президентських виборах.

Слухайте подкаст на інших платформах, а також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ в соцмережах.

Почитати/послухати попередній випуск можна тут.