У четвер, 10 вересня, у Києві за ініціативи Міністерства культури та інформаційної політики відбувся перший Національний круглий стіл, темою якого стала “Культура діалогу”.

Українські науковці, інтелектуали, лідери суспільної думки провели дискусію, під час якої шукали шляхи до національної єдності. Пресслужба міністерства публікує ключові тези їхніх виступів.

Олександр Ткаченко, міністр культури та інформаційної політики України

Відмінна риса українського вільного суспільства в тому, що ми можемо кричати одне на одного, можемо не погоджуватись один із одним, але врешті-решт сідаємо і розмовляємо. І це відмінна риса, в тому числі, й від наших сусідів, із якими у нас війна, бо вони можуть робити лише так, щоб підкорялися їхній силі і думка не була вільною. Я би дуже хотів, щоби ми показали цими круглими столами нашому суспільству, що можемо не лише кричати один на одного в телевізійних етерах, а й слухати одне одного, вміти знаходити нові наративи, які дозволять нашому суспільству, незважаючи на те, що воно різне, бути єдиним.

Анатолій Єрмоленко, директор Інституту філософії НАН України імені Г. С. Сковороди

Для того, щоб ми могли розвивати культуру діалогу, ми маємо керуватися певними вимогами. Аргументативний дискурс чи діалог вимагає, по-перше, ретельного пошуку фактів, даних, що утворюють емпіричні базиси думки, твердження – отже, пошук істини. Тож перша настанова така – шукай вагомішого аргументу на шляху до істини. Друга вимога – утримуйся від своїх емоцій; від умовиводів, зроблених нашвидкуруч; від примусу, соціальних і, зокрема, цифрових технологій; некритичних своїх або партійних тверджень у громадському просторі. І з цього випливає третя соціальна вимога діалогу – завжди поважай людську гідність усіх тих, про кого ти говориш або пишеш – хай це будуть можновладці, хай це будуть пересічні громадяни.

Влад Троїцький, театральний актор, режисер, драматург і телеведучий

Для культури діалогу потрібно створити медіа, нове, і це повинно бути горизонтальне медіа – не ієрархічне, типу нашого “Суспільного”. Це горизонтальне, яке повинно само організовуватися, з невеликим модеруванням. Це медіа треба закоротити з міністерством освіти, тому що потрібно давати освіту насамперед вчителям у школах, щоб вони хоча б зрозуміли, про що ця розмова, що таке вести діалог з учнем, а не повчати, тому що менторство вже не працює.

Олександр Положинський, співак, шоумен, радіоведучий

Діалог може вестися між людьми, які прагнуть діалогу, яких щось спільне об’єднує. Якщо ми говоримо про культуру діалогу всередині України, то навіть тут у нас виникає уже перша проблема – всередині України є люди, які не хочуть, щоб Україна існувала взагалі як держава, як незалежна держава, як повноцінна держава. Чи можна говорити про діалог між людьми, які хочуть, щоб існувала Україна як незалежна держава, і які – щоб не існувала? Мені здається, тут діалог може бути тільки один: максимально швидкий і комфортний виїзд туди, де вони хочуть жити, якщо вони не хочуть жити в Україні. Якщо ми говоримо про діалог між однодумцями, то має бути мета якась цього діалогу. Якщо немає мети – діалог рано чи пізно перетворюється в порожню балаканину.

Ігор Козловський, релігієзнавець, письменник, кандидат історичних наук

Культура діалогу – багаторівнене явище, яке має багато складових. Є базова моральна складова. Це взаємоповага, яка поширюється на всі елементи нашого буття, діалогу або поза його межами. Є емоційна складова. Ми маємо розуміти емоції іншого, вміти реагувати на них. Є простір нашого діалогу. А діалог – жива істота, організм, який ми повинні створювати і який треба розуміти, куди він іде. Тільки туди, куди я бажаю, чи куди бажає інший? Щоб поважати інших, слід бути емпатичним. Розуміти, що болить у іншого. Кожен із нас думає вдвічі швидше, ніж говорить. Коли інший говорить, я можу відволікатися, готувати відповідь. І це порушує межі діалогу.

Сергій Йосипенко, заступник директора Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України

Діалог – це не та форма, якій можна навчитись і застосовувати час від часу, коли це треба. Цей звичай треба практикувати постійно. Я би навіть сказав, що діалог не має цілі поза собою. Так, під час діалогу, такого аргументованого дискурсу, ми можемо досягати певних компромісів. Але тут важливіше інше: діалог – це практика громадянських чеснот.

Ян Валетов, фантаст, журналіст

Для діалогу завжди потрібні дві сторони. Згода є продуктом неспротиву двох сторін. Коли друга сторона не хоче діалогу, він неможливий. На жаль, історія України – це історія неможливості знайти згоду, відсутність спільної мови, філософської мови, спільних моральних авторитетів. Відсутність спільних авторитетів – це відсутність людей, на яких хотілося б рівнятися. Ми живемо у світі коротких текстів, лайків, твіттеру, які ми “неправильно” читаємо. Людина, відкриваючи текст, після трьох перших рядків думає, що може його критикувати та коментувати. Люди відучилися розуміти. Сто знаків – це багато, а тисяча – це надто багато.

Віталій Нечипоренко, науковий співробітник відділу соціальної філософії Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України

Всі політичні діячі, починаючи з низового рівня політики, повинні керуватися в діалозі, в суперечках, в полеміці суспільним інтересом – тим, що історично називалось загальним благом. Якщо ця умова виконується, тоді вони інституційно себе обмежують пошуком цього спільного блага. Справді у нас є претензії до Верховної Ради. Але рано чи пізно нам потрібно – і самим парламентарям, і суспільству – привчатися до поваги до вищого законодавчого органу. Це центральний орган демократії. Їм треба працювати над тим, щоби ставати насправді політичною елітою, щоб ми не ставили їх у лапки як політичну еліту, а щоб справді нам було за них не соромно.

Мирослав Маринович, правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, проректор Українського католицького університету

Діалог стає можливим та ефективним, коли цінують думку експертів. Коли співрозмовники беруть до уваги всі версії правди. Проте нинішній час – відкидання авторитетів. Їм часом роблять ситуативні компліменти, а при виборі рішень їхня думка не є авторитетною, це спостерігається по всій суспільній вертикалі. У міжлюдському спілкуванні спрацьовує ефект Фейсбуку, коли думка експерта тут же висміюється критичним постом невігласа, який збирає більше лайків, ніж автор, оскільки його думка емоційніша та крутіша. Отож думка експерта буде впливовою лише тоді, коли інші люди будуть готові до неї прислухатися.

Володимир Паніотто, директор Київського міжнародного інституту соціології

Головна причина наших проблем і відсутності єдності – в тому, що все ж таки ми більше просунулися в бік формування національно-етнічної держави, аніж в бік формування держави політичної. Якби на сході України і в Криму всі розмовляли українською мовою, то Путіну було б важко апелювати до жителів цих регіонів, як до своїх. Це правда. Але виявляється, що це нереалістично. Ми не змогли за майже 30 років цього добитися. Для створення української політичної нації потрібно, ймовірно, шукати в нинішніх умовах не стільки ті характеристики, які є спільними для етнічних українців і росіян, які живуть в Україні, скільки ті, за якими російські й російськомовні люди в Україні відрізняються від росіян.

Олесь Доній, директор “Центру досліджень політичних цінностей”, координатор програми круглих столів

Програма національних круглих столів має три завдання – єдність нації, ментальний спротив російській агресії, пошук і просування прогресивних світоглядних цінностей. Нам потрібно визначити ті базові цінності, які допоможуть Україні вирватися з замкненого кола і прорватися до успішних країн. Ми намагатимемося знайти точки дотику навіть між ідеологічними опонентами.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram