4 листопада на американському стрімінговому сервісі Netflix виходить документальний серіал про українця Івана Дем’янюка – найсуперечливішу постать судових процесів проти колаборантів, які пліч-о-пліч із нацистами винищували людей у концтаборах під час Другої світової війни.

Кілька десятиліть увесь світ спостерігав за судовими процесами над ним, а за 35 років чоловіка встигли посудити в трьох країнах. Неодноразово його позбавляли громадянства, потім повертали його, засуджували до смертної кари, виправдовували і знову засуджували. Серіал називається “Диявол по сусідству”, а самого Дем’янюка кликали “нацистським злочинцем”, “катом” і “садистом”, утім правосуддя він так і не дочекався.

Народився Іван Дем’янюк 1920 року в селі Махаринці на Вінниччині. На його юність випав Голодомор, а на молодість – війна. У 1940 році його призвали до Червоної армії. У 1942 році Іван брав участь у боях за визволення Криму, через поранення потрапив до німецького полону. Дем’янюка вивезли до табору для військовополонених у Холмі, де його завербували нацисти.

Після війни він виїхав до США, де працював автомеханіком на заводі Ford. У 1958 році отримав американське громадянство. Разом із родиною він жив як звичайний чоловік. Тепер вже Джон Дем’янюк втілював свою власну американську мрію, як і мільйони інших, чиї долі змінила кривава війна. Спокійне життя тривало, доки наприкінці 70-х уряд США не отримав перелік українських емігрантів, які нібито співпрацювали з нацистами. У списку було прізвище Дем’янюка, а також копія посвідчення з фото, начебто виданого йому в тренувальному концтаборі “Травники”.

У 1981 році його позбавили громадянства США, а в 1986 екстрадували до Ізраїлю за підозрою у знищенні євреїв у концтаборах. На суді вцілілі в’язні таборів впізнали в українці охоронця концтабору “Треблінка” на прізвисько “Іван Грозний”. Вони свідчили, що саме він керував установкою для закачування вихлопних газів в камери смерті.

Лише через 40 років, у квітні 2011-го, ФБР розсекретило власний звіт 1985 року, в якому це посвідчення назвуть “ймовірно сфабрикованим”.

Один із в’язнів згадав “Грозного” у своїх мемуарах: “Іван був високий, і хоча його очі здавалися добрими та приємними, він був садистом. Він із задоволенням катував своїх жертв. Він часто кидався на нас, коли ми працювали. Він міг змусити нас лягти на підлогу і почати жорстоко бити. Поки він робив це, його обличчя виражало садистське задоволення – він сміявся і жартував”.

У квітні 1988 року Дем’янюка засудили до смертної кари. Але в 1993 році Верховний суд Ізраїлю одноголосно скасував вирок. Суддям забракло доказів, що саме Дем’янюк є “Іваном Грозним”. Рішення ґрунтувалося на архівних матеріалах КДБ, в яких йшлося, що прізвисько “Іван Грозний” належить не Дем’янюку, а охоронцю табору “Собібор” Івану Марченку.

Про виправдання не йшлося – суд наполягав, що є достатньо підстав вважати, що Дем’янюк був охоронцем в інших нацистських концтаборах. Але в 1998 році йому повернули американське громадянство. Та спокійно пожити він зміг недовго: новий судовий розгляд розпочався за звинуваченням, що він був охоронцем в концтаборах “Собібор” та “Майденек”, де за новими даними знищив до 28 тисяч євреїв.

Іван Дем’янюк на суді в Ізраїлі

Незабаром Дем’янюка знову позбавили громадянства США і наказали виїхати з країни. Згодом запит на його екстрадицію надіслала Німеччина, де проти нього відкрили нову справу. Цього разу свідків, які б підтвердили, що він був охоронцем в концтаборах не знайшлося. Судові процеси в Німеччині й Іспанії тривали десять років.

12 травня 2011 року суд у Мюнхені визнав його співучасником вбивства майже 28 тисяч євреїв у концтаборі “Собібор” і засудив до п’яти років в’язниці. Хоча прямих доказів причетності до цих смертей так і не було. До того ж, це був перший випадок, коли як доказ провини у вбивстві в німецькому суді використали сам факт служби в концтаборі.

“Він любив життя, родину й людство. Історія доведе, що Німеччина використала його як цапа-відбувайла, щоб перекласти на безпомічного українського військовополоненого провину за вчинки нацистів”, – заявив син Івана Дем’янюка.

Сам обвинувачений на одному із судових засідань виступив з промовою, в якій відкидав усі звинувачення:

“Як я був дитиною, Сталін засудив мене на смерть штучним Голодомором. Німці взяли мене як українця в рядах радянської армії в полон, де хотіли вбити мене голодом і рабством. США та Ізраїль оманливо звинувачували мене як “Івана Грозного.” В результаті, я просидів вісім з половиною років в тюрмі і п’ять років в камері смерті. Хоч невинний, кожного з тих 1 800 днів в камері, я боявся, що загину через відчайдушну оману і політичні мотиви корумпованих прокурорів та суддів, котрі не шукали справедливості.

Тепер, коли моє життя добігає свого кінця, Німеччина – держава, яка нещадною жорстокістю убила мільйони невинних людей, – пробує знищити мою гідність, мою душу, мій дух, і дійсно, моє життя. Робить вона це шляхом показового політичного судового процесу, де осуджує мене, українського селянина, за злочини, скоєні Німеччиною під час Другої світової війни. Замість судити тих справді винних німців вибрали мене, чужинця, який перебував у брутальному військовому полоні. Німецька зброя тортур у цім судовім процесі включає приховування виправдувальних доказів, фальсифікацію історії, впровадження так званих “юридичних принципів”, які дотепер не існували в німецькому праві, змови з брехливими прокурорами в Ізраїлі та США, та нерозсудливу байдужість до кожного аргументу та виправдального доказу, які були представлені моїми оборонцями і повинні вже були завершитися моїм звільненням”.

До кінця життя Іван Дем’янюк не визнавав провини, він подавав десятки апеляцій, співпрацював з найкращими адвокатами, але правосуддя так і не дочекався. Він помер 2012-го у віці 91 року.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram