Селище Станиця Луганська. Крайній населений пункт території, підконтрольної українській владі. До Луганська – трохи більше 10 кілометрів. Поруч російський кордон. Лінія розмежування пролягає вздовж річки Сіверський Донець. Територія, що відділяє українських військових від сепаратистів, – кількасот метрів нейтральної смуги. Смертельне ураження може бути з будь-якої стрілецької зброї – автомата, гвинтівки чи кулемета. Але тут майже не стріляють. На високій щоглі відеокамера ОБСЄ, яка фіксує всі порушення так званого режиму тиші. Тут постійно чергують інспектори цієї організації, а ще – тисячі людей, адже в Станиці Луганській розташований єдиний на всю Луганську область Контрольний пункт в’їзду-виїзду (КПВВ). Тобто це єдиний перехід на окуповану територію і звідти.

Два береги Сіверського Дінця

У мирний час два береги Сіверського Дінця з’єднував автомобільний міст. Він був чи не найнасиченішою місцевою транспортною артерією. Щодня тисячі людей із передмістя їхали на роботу в Луганськ. А от у вихідні він ставав “дачним” мостом, адже більшість заміських ділянок луганчан розміщувалися саме в Станично-Луганському районі.

У 2015 році його не стало. Кажуть, на міст виїхав автобус, ущерть забитий вибухівкою, й прямо посередині вибухнув. Це надзвичайно ускладнило життя місцевим, адже ці кількасот метрів “нічийної” землі тепер доводиться долати лише пішки. Водночас, це ударило по контрабанді, бо саме цим мостом перевозили найбільше заборонених товарів.

За даними прикордонної служби, Станично-Луганський КПВВ щоденно перетинають до 10 000 людей.

Звичайний день “ходака”, скажімо з окупованого Луганська, починається о пʼятій ранку. Спочатку треба дістатися до автовокзалу, звідти на маршрутці доїхати до крайньої точки, де стоять блокпости сепаратистів. Звідти – близько кілометра пішки до Сіверського Дінця. Самі рештки мосту як підвісна пішохідна стежина – спуск, пряма й підйом. І якщо врахувати, що переважна більшість людей пенсійного віку, “дорога життя” для них явно не мед. Так само й з українського боку. Але тут простіше – від КПВВ до зруйнованого мосту недалеко, та й умови не ті, що там. Можна найняти носіїв, схожих на вокзальних, а для людей з обмеженими можливостями є інвалідні візки. І все ж, враження гнітючі, нагадують хроніки Другої Світової: довжелезні черги, поодинокі люди-привиди й колони старців, які шукають кращої долі.

КПВВ – все під контролем

Станично-Луганське КПВВ – чи не найбільш залюднений клаптик землі Луганщини. Фотографувати сам перехід не можна, потрібен спеціальний дозвіл. Людей, що перетинають лінію зіткнення, спочатку перевіряють прикордонники. Дивляться паспорти та спеціальний дозвіл. У тих, хто два місяці не переходив на наш бік Сіверського Дінця, вимагають поновити дозвіл, інакше не пустять. Поруч із прикордонниками працюють, як їх тут називають, “фіскали”. Вони перевіряють вміст багажу. А дивитись тут є що, адже чи не половина всіх “човників” з величезними торбами та візками-кравчучками. Є обмеження по товару. Наприклад, не можна проносити м’ясо та сало. Причому забороняють не наші, а на тому боці. Мовляв, захищають свій “ринок”. Але народ мудрий. Люди придумали “патронташ”, коли тіло під широким пальто чи курткою обв’язують смугами народного продукту. Кон’юнктуру на товар одразу можна вловити на базарі біля КПВВ – на торговельних розкладках переважно сало, м’ясо та мед.

Тут же поруч – табун водіїв маршруток, які настирливо пропонують поїхати куди завгодно. До центру Станиці Луганської, а це не більше кілометра, й аж до Харкова чи Києва. Тарифи на поїздки – недешеві. По місту – від 50 грн, а от до Харкова уже 450. Як стверджують місцеві люди, найкраще тут живуть саме продавці та таксисти (маршрутники), адже попит на їхні послуги зашкалює.

Біля КПВВ розміщені ще декілька життєво важливих обʼєктів. Це МАФи різних благодійних та релігійних місій, де надають психологічну допомогу та лікують душу. А поруч звичайні лікарі зі швидкої допомоги. Найбільш помітні великі намети Служби порятунку, в яких можна відпочити та відігрітися, безоплатно випити чаю та з’їсти печива чи сухарів. Ще одна з відповідальностей “еменесників” – облаштування тих, хто не встиг повернутись на окуповану територію, адже КПВВ взимку працює на вихід тільки до 16:30. Тих, хто залишився по цей бік на ніч, організовано ведуть в місцевий Будинок культури, де вони й ночують.

Після проходження КПВВ люди розходяться й роз’їжджаються хто куди. Комусь потрібно до родичів у Сєверодонецьк (130 км від Станиці Луганської), а у когось пенсія оформлена в Новому Айдарі чи Щасті. Але більшість прямує в центр Станиці Луганської.

Свій до свого по своє?

У Станиці Луганській не транслюється жоден з українських телеканалів, українське мовлення тут здійснює тільки радіо Армія – ФМ та Суспільна (Національна) радіокомпанія України.

Спілкуватися з людьми з окупованих територій треба обережно і дуже делікатно. Переважно це пенсіонери. Вони неговіркі й не люблять, а точніше, остерігаються називати себе. З тієї ж причини не дозволяють себе фотографувати. На українську мову реагують спокійно, в багатьох очах я бачив тугу за нашою солов’їною.

У Станично-Луганському районі зареєстровано 49 тисяч мешканців. Із них працездатного населення – 18 тисяч, 10 тисяч – діти. Решта – пенсіонери.

Управління соціального захисту – в Станиці Луганській. Його керівник Віктор Захаров показує сліди вибухів на стінах установи. Під час обстрілів працівники ховались у підвалі, а коли затихало – знову бралися до роботи. Через брак приміщень сидять майже один в одного на колінах. На 46 працівників управління 48 тисяч місцевого населення, а ще 15 тисяч переселенців. Комусь потрібно оформити пенсію, хтось клопоче про соціальні виплати або отримує статус ТПО (тимчасово переміщеної особи), і безліч інших проблем. Наприклад, пані Ірина поховала в Луганську свою маму, але пенсію й допомогу вона оформлює тут, адже небіжчиця, як переселенка, була зареєстрована на підконтрольній території. На ногах Ірина з пʼятої ранку, але нібито за день все встигла оформити. Пощастило!

Нам не до культури. Грошей та сала б!

Місцевий ринок, полудень… Покупців та й продавців небагато, адже людно тут зазвичай уранці. Місцева продавчиня, пані Оля, поїде додому в одне із сіл Станично-Луганського з недорозпроданим товаром. Каже, що зараз піст й попит на її продукцію менший. Сало продавала по 50–70 грн за кілограм, м’ясо – від 80-ти. Підходять пенсіонерки з Луганська й просять поступитись у ціні. Оля погодилась продати подешевше. За словами луганців, м’ясо, сало, молочна продукція у них набагато дорожча й гіршої якості. Так само і ліки. А от з комунальними платежами – навпаки. Наприклад, за газ у Луганську вони сплачують трохи більше гривні за кубометр, а тут більше 7 грн, та ще й дорожчатиме. Так само вода та електрика. А от в осередок духовності, місцевий Будинок культури, що поруч з ринком, “луганські туристи” не заходять. Їм явно не до цього. Адже треба не проґавити чергу в Ощадбанк або банкомат.

Щодня у банках та банкоматах Станиці Луганської обслуговується від 5 до 7 тисяч осіб.

У черзі до банкоматів у центрі Станиці Луганської купи людей. Постійно озвучуються номери в списку, сварки й непорозуміння. За порядком стежить поліція. І так щодня. Часто гроші в банкоматі закінчуються, й тоді всі чекають, чи не підвезуть, або ж шукають інші варіанти. Насправді банкомати тут на кожному кроці, але ж і охочих зняти готівку сила-силенна.

Таке “нашестя” туристів з того берега Сіверського Дінця уже давно набридло місцевим мешканцям. Як вони кажуть, через них тут і ціни на товари підскочили й до банкоматів не достоїшся. Ще одна причина для незадоволення – луганські пенсіонери отримують пенсії тут – за українськими законами, й там – “від Путіна”. Несправедливо, кажуть, але туди не хочуть!

Війна (тут її інакше не називають) розітнула “по-живому” цей регіон. Люди йдуть в обидва боки з абсолютно життєвими потребами. У когось на якомусь боці діти чи батьки, комусь треба до окуліста чи стоматолога, в якого він все життя лікувався, хтось – на похорони, а ті – на хрестини. Їм не до політики – вони не вірять ні Путіну, ні Порошенку. Їхній інтерес, аби повернувся мир та спокій на обидва береги українського Сіверського Дінця.

Юрій Горбань, “Український інтерес”, Станиця Луганська – Київ

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram