Владлен Мараєв. Клініка для прем’єр-міністра

Владлен Мараєв. Клініка для прем’єр-міністра

Колись давно у Києві надзвичайно помітною і впливовою була польська інтелігенція. Серед її представників вистачало й талановитих, ба навіть геніальних архітекторів, які назавжди змінили обличчя міста. Перший, хто спадає на думку в такому контексті – звичайно, Владислав Городецький. Проте інших зодчих не бракувало.

Ледоховський і Качковський: архітектор і замовник

Ігнатій Ледоховський (Ignacy Ledóchowski). Це справжня людина-привид. Якщо про Городецького відомо багато – навіть те, скільки диких тварин він уполював на східноафриканському сафарі (а саме – 104), – то про Ледоховського не відомо майже нічого. Ні років життя, ні обставин біографії, ні зовнішності. Як і Городецький, жив він у Києві на рубежі XIX – XX століть. Залишив по собі щонайменше сім об’єктів. Всі – на приватні замовлення. Всі – у стилі модерн. Очевидне джерело натхнення – кращі зразки французького ар-нуво.

Владлен Мараєв. Городецький і місто

Найвідоміша споруда Ледоховського розташована по вулиці Олеся Гончара, 33. Справжня перлина для естетичного задоволення киян і гостей міста. І вона має свою унікальну історію.

Жив у Києві прекрасний лікар, поляк за національністю Петро Качковський (1863–1909). Випускник Волинської духовної семінарії в Кременці та медичного факультету університету Святого Володимира в Києві. Служив приват-доцентом у тому ж університеті, спеціалізувався на хірургії. Його знали і поважали всі, адже він оперував як заможних пацієнтів, так і чорноробів, бідняків, дітей-сиріт, в’язнів.

Накопичивши капітал сумлінною і тяжкою працею, Качковський замовив Ледоховському побудувати приватну хірургічну клініку, де водночас мешкав би й сам замовник із родиною. Обрали ділянку на непарному боці тодішньої вулиці Малої Володимирської, трохи нижче перехрестя з Ярославовим Валом. Споруду звели протягом 1907–1908 років. На тлі навколишніх будівель вона вражає незвичною асиметрією фасаду, витонченим декором, численними деталями оздоблення, приємною кольоровою гамою, загальною легкістю композиції, скульптурою лева на відкритій терасі, яка одразу впадає в око. Привертає увагу й химерна металева брама, виготовлена за зразком воріт паризького готелю “Castel Béranger”, зведеного Ектором Ґімаром.

Чарівний ліплений декор споруди належить авторству Федора Соколова – талановитого скульптора-самоука. Відомо, що він співпрацював із міланцем Еліо Саля – автором скульптурних прикрас до творінь Владислава Городецького.

Кожен елемент оздоблення має власну символіку. Скажімо, повітряні янголи або алконости (діви-птахи) із модними на початку XX століття пишними зачісками – це охоронці людини, символ стихії повітря. Листя каштану символізує життєву енергію, тюльпани – весняне відродження і палку пристрасть кохання. Ну а фігура грізного лева, звичайно ж, означає стійкість і силу. Вона неначе охороняє вхід до внутрішнього дворика будівлі. У нижній частині постаменту можна побачити автограф митця: “Ф. Соколов 1907”.

Клініка Качковського стає клінікою Маковського

“Той, хто зводив міцно замок, у ньому не буде жити”, – наспівував Генріх Наваррський в романі “Королева Марго”. Ось і Петрові Качковському не судилося довго тішитися своєю нерухомістю. Навесні 1909 року, маючи підвищену температуру, він поїхав до тюрми робити термінову операцію одному з ув’язнених. Після повернення стан погіршився і за дев’ять днів талановитий хірург помер у власній клініці. Жоден спеціаліст не зміг допомогти бідолашному Качковському, ба – навіть точно встановити діагноз. Хоча його лікували такі світила науки, як професор Василь Образцов і фармаколог Всеволод Любинський – ще одна загадкова особистість, майбутній перший в історії міністр охорони здоров’я України (1918), якого гострий на язик Винниченко називав “безпартійною нікчемністю” і “аптекарем”, а Микола Ґалаґан – “бонвіваном і жуїром”.

Петра Качковського поховали на Кирилівському кладовищі в родинному гробівці, поруч із рано померлим братом – студентом-юристом Антоном Качковським. Зараз від цього цвинтаря майже нічого не залишилося. “Усипальниця Качковських” стоїть посеред Кирилівського гаю, наче у джунглях – сплюндрована, обмальована, напівзруйнована, випадковий уламок давноминулих часів. А тлін небіжчиків якісь покидьки давно викинули геть.

По смерті Петра Качковського клініка перейшла до його співвітчизника, доктора медицини Ігнатія Маковського. Внаслідок зміни власника на фасаді будівлі з’явився напис: “Хирургическая больница доктора медицины И. С. Маковскаго”. Збереглася і реклама медзакладу, приблизно 1910 року: “Лечебница снабжена всеми необходимыми приспособлениями для асептического производства операций. В лечебн. имеются как отдельные, светлые, большие с хорошей вентиляцией, так и общие палаты для больных. Прием хирургических амбулаторных больных от 9–10 ч. у. и от 5–7 ч. в. Прием стационарных больных во всякое время. Телефон 26–92”.

Пацієнтам пропонували лікування вартістю від 3 рублів 50 копійок на добу. Для порівняння: середня зарплата київського робітника тоді становила 30–50 рублів на місяць, службовця середнього рангу – 60–100 рублів, офіцера у чині поручика (відповідник старшого лейтенанта) – 80–90 рублів, викладача гімназії – 70–120 рублів,  вузівського професора – 250–500 рублів.

Ігнатій Маковський був не тільки хірургом, а й національно свідомим поляком. Він обіймав посаду заступника голови Польського медичного товариства, при його клініці діяло Товариство римо-католицької лікарні.

Смерть Столипіна

Восени 1911 року під час візиту царя Миколи ІІ до Києва сталася подія, через яку клініка Ігнатія Маковського стала відомою далеко за межами міста, всієї України та Російської імперії.

Пізно ввечері 14 вересня в другому антракті опери “Казка про царя Салтана” подвійний агент (анархіст та інформатор охранки) Дмитро Богров смертельно поранив із револьвера Петра Столипіна – очільника імперського уряду. Карета швидкої допомоги відвезла прем’єр-міністра до лікарні Маковського. Вона виявилася найближчою хірургічною клінікою, а до того ж мала хорошу репутацію.

За словами Маковського, всі лікарі одразу ж розподілилися на оптимістів і песимістів. Сам власник клініки вже за результатами першого огляду ставив 65 % “проти” одужання і 35 % “за” одужання сановитого пацієнта. За день до його смерті ставив уже 95 % “проти”. Куля пробила печінку, тому шансів вижити залишалося мало. Нічого не зумів удіяти і терміново викликаний з Петербурга професор Герман Цейдлер.

Маковський згадував про Столипіна: “За 16 лет практики я встретил первого такого дисциплинированного больного. Министр был послушный, терпеливый, деликатный больной. Обычно же больные капризны. Он иногда говорил: “Как мне совестно, сколько хлопот и убытков я вам принес”. Ни стонов, ни жалоб мы от него не слыхали. Иногда только он говорил: “Больно”. Или: “Тоска меня одолевает”.

В клініці біля Столипіна майже постійно перебував міністр фінансів Володимир Коковцов, який згодом і став новим прем’єр-міністром. Уранці 16 вересня з маєтку Колноберже (Литва) приїхала дружина Столипіна, Ольга Борисівна. Між 6-ю і 7-ю годинами вечора клініку відвідав сам Микола ІІ – він повернувся з Овруча, де брав участь в освяченні реконструйованого Свято-Василівського собору. Проте Ольга Борисівна не пустила “хазяїна зємлі Русской” до пораненого чоловіка. Саме тоді вона буцімто й сказала знамениту фразу про Столипіна: “Сусанины, Ваше Величество, не перевелись на Руси”.

Цар зі спокійною совістю вирушив до Чернігова. Тим часом стан здоров’я Столипіна стрімко погіршився, і 18 вересня о 22-12 він помер. Наступного ранку Микола ІІ повернувся до Києва і вдруге поїхав у клініку Маковського, де при ньому відслужили панахиду. Відзначив: “Бедная вдова стояла, как истукан, и не могла плакать”. Одразу після цього сів у потяг і відбув до Севастополя. Відверто кажучи, самодержець не переймався через загибель прем’єр-міністра. Адже в листі до матері “сердечно люблячий Нікі” писав у типовій для себе манері: “В вагоне для меня был полный отдых. Приехали к дневному чаю. Стоял дивный теплый день. Радость огромная попасть снова на яхту!”.

20 вересня о 2-й пополудні труну з тілом Столипіна винесли з клініки Маковського і відвезли до Києво-Печерської лаври. Через два дні її віддали землі, адже політик заповів бути похованим у тому місті, де його вб’ють. Вулицю Малу Володимирську, на якій розташовувалася лікарня, перейменували на Столипінську.

Подальша історія

Під час Першої світової війни в клініці Маковського під опікою генеральші Віри Мавриної діяв шпиталь волинського дворянства, розрахований на 22 ліжка для офіцерів.

Зі встановленням більшовицького режиму лікарню націоналізували. Тут містилася офтальмологічна клініка. Під час Другої світової війни споруда сильно постраждала. 1948 року її відремонтували, при цьому було втрачено частину фасадного декору (наприклад, оздоблення даху).

У повоєнний час будинок належав Інституту гігієни праці та професійних захворювань, потім – Інституту загальної і комунальної гігієни імені Олександра Марзєєва. В 1951–1964 роках тут працював Лев Медведь – вчений-гігієніст, міністр охорони здоров’я УРСР.

За доби незалежності України заклад цілковито перепрофілювали. 1998 року тут розташувалася штаб-квартира Народного Руху України, в колишній операційній – кабінет В’ячеслава Чорновола. 2005 року під керівництвом спеціалістів інституту “УкрНДІпроектреставрація” будівлю реставрували. Під час Революції Гідності 2013–2014 років вона багаторазово приймала на ночівлю мітингувальників. Зараз у цих стінах – офіс Народного Руху України, Музей шістдесятництва, фонд “Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва”, дирекція “Рембудексплуатація”, Український малий драматичний театр.

18 вересня 2011-го, рівно за сто років по смерті Петра Столипіна, на будівлі йому встановили меморіальну дошку. Відкривали її тодішній посол Росії в Україні Михайло Зурабов у компанії одіозних Дмитра Табачника й Микити Михалкова. Саме тоді Табачник назвав українофоба Столипіна “серйозним проукраїнським діячем”, а Партія регіонів хотіла поставити царському прем’єр-міністру пам’ятник. Утім, із пам’ятником не склалося, а меморіальну дошку вже за два місяці пошкодили невідомі. В липні 2013-го вона взагалі зникла, а 21 січня 2017-го на цьому місці відкрили меморіальну дошку на честь Героя України В’ячеслава Чорновола.

Фотознімки 1910-х років – із сайтів oldcards.kiev.ua, pastvu.com, stolypin-info.ru, alyoshin.ru. Автори сучасних фото – Владлен Мараєв (березень 2009, серпень 2018), Ростислав Мараєв (грудень 2015, жовтень 2016).