В.Васильченко. Мова: Кумедні доглядальники, або Трохи юриспруденції

Кумедні доглядальники, або Трохи юриспруденції. Фото з відкритих джерел

Сьогодні розслідуємо вади використання мови у сфері законодавства і справочинства.

От, здавалося б, де не має бути цієї проблеми, так це тут, у цих чітко визначених сферах, де мусить панувати сувора буква закону, на сторожі якої вдень та вночі стоять його ревні служителі. Адже закони укладають саме за допомогою мови ще з часів створення Кодексу Хаммурапі (стародавній Вавилон, 1780 р. до н. е). І байдуже де це зроблено: на діоритовому стовпі, глиняних табличках чи бристольському картоні. Але все – по порядку.

Як багато обіцяє простому смертному фраза “митний догляд”! Одразу уявляєш: митники зустрічають тебе з квітами, музикою та усмішками, для початку пропонують каву, натякають на коньяк пізніше, потім SPA-салон…

“А губа у тебе, друже мій, таки не з лопуцька, – скажете ви. – Де це ти таких митників бачив?” І я погоджуся – ніде. У митників роботи – по саму зав’язку. Черги он які до них стоять. Ніколи їм тобі таку “лафу” влаштовувати. Тому вони тільки швиденько оглянуть тебе – і все! І я похнюплю носа. Навіщо ж брехати? Обіцяти догляд (“турбота, піклування про кого-, що-небудь, забезпечення необхідних умов комусь, чомусь”), а робити тільки “огляд” (“послідовне розглядання з метою обстеження, ознайомлення з чимось, виявлення чого-небудь”).

Усього одна буква, а різниця колосальна. І тоді хочеться сказати: “Стоп!”, а потім звернутися до законодавства. А там є поняття “митний огляд”, тобто “одна з форм митного контролю, що передбачає обстеження товарів та інших предметів (з можливістю повного або часткового розпакування товарів та інших предметів, розібрання транспортних засобів, вантажних і багажних місць) для встановлення законності переміщення їх через митний кордон України, а також обліку, обкладення податками та зборами”.

Ось так, чітко і жорстко – юридично. І ніяких тобі “турботи й піклування”. То звідки ж тоді взявся “митний догляд”? А звідти, звідки й багато інших помилок. Із бездумного мавпування: “Таможенный досмотр – действия должностных лиц таможенных органов, связанные со вскрытием упаковки товаров или грузового помещения транспортного средства…” “Ну, якщо в сусідів “досмотр”, то в нас нехай буде “догляд”, – вирішили підопічні містера Дарвіна. І знову позалазили на дерева. А зараз (барабанний дріб!!!!) от візьму й замахнуся на святе: на сакраментальну фразу наших “чорнильних душ”, “канцелярських пацюків”, “параграфів безсловесних” (так фразеологізми називають бюрократів) – “копія вірна”.

Відповідно до п. 5.27 Уніфікованої системи організаційнорозпорядчої документації (затверджена наказом Держспоживстандарту України від 07.04.2003 № 55), що визначена як “НАЦІОНАЛЬНИЙ СТАНДАРТ УКРАЇНИ”, офіційну відмітку, за допомогою якої здійснюють засвідчення копії документа, формують: мовна формула “Згідно з оригіналом”, назва посади, особистий підпис особи, яка засвідчує копію, її ініціали та прізвище, дата засвідчення копії (її проставляють нижче реквізиту 23).

Під номером 23 у цьому документі зазначено реквізит “підпис”. Ну, і щоб не лишати недомовок: реквізит – це “обов’язковий елемент оформлення офіційних документів”. Але наші “канцелярські пацюки” й далі тулять улюблено-коханеньке, без якого не мислять свого чорнильного існування – “копія вірна”. І копія не зраджує (адже “вірний” – це “який заслуговує довір’я; постійний у своїх поглядах і почуттях; відданий”).

А третьомовці залишаються вірними своїй антимісії – калічити російську, щоб вийшла українська. Так само із терміносполукою “професорсько-викладацький склад”. У частині першій статті 53 Закону України “Про вищу освіту” відповідне юридичне поняття (“учасники освітнього процесу у вищих навчальних закладах”) позначене як “науково-педагогічні працівники” (“особи, які за основним місцем роботи у вищих навчальних закладах провадять навчальну, методичну, наукову (науково-технічну, мистецьку) та організаційну діяльність”).

Ніби – who is who – все зрозуміло. Але не поспішаймо. Почитаймо накази у вишах (а їх готують документознавці (!), тексти деяких ректорів (!!) на ФБ – і, на жаль, стане прикро: ці люди закону і в очі не бачили (!!!). А тим часом за посадовими обов’язками вони це зробити мусили б (!!!!). Тому ще радянське “професорсько-викладацький склад” і далі розкошує як у тих безграмотних текстах, так і в заштампованих головах їхніх горе-творців. Складається враження, що всі, хто згідно з професіограмою мав би знати закони і назви понять, визначених цими законами і позначених відповідними термінами, створили своє правове поле і чудово порядкують у ньому на свій копил. А про чинні українські закони вони ніколи не чули.

(P.S. Професіограма – “це по суті документ, у якому подано комплексний, систематизований і всебічний опис об’єктивних характеристик професії і вимог до індивідуальних психологічних особливостей людини”.)