Що засвідчило скандальне повернення Саакашвілі

Що засвідчило скандальне повернення Саакашвілі. Фото antikor

Вже кілька днів поспіль в Україні не стихає резонанс із приводу, скажімо так, нестандартного перетину Міхеілом Саакашвілі польсько-українського кордону 10 вересня 2017 року. Свій де-факто насильницький прорив лав української прикордонної служби і Нацполіції на пропускному пункті у Шегинях Львівської області грузинський екс-президент та його прихильники де-юре називають екстреною евакуацією, а представники найвищих щаблів влади – безперечним злочином. Утім, у складеному прикордонниками аж через два дні після інциденту протоколі фігурує адміністративне порушення за статтею про масовий незаконний перетин кордону, що передбачає штраф від 2,4 тисячі до 8,5 тисяч гривень. Судове засідання у справі взагалі призначене на 18 вересня, до того ж ще не зовсім зрозуміло, в якому саме суді воно таки відбудеться.

Широкий загал українців явно дезорієнтований шквалом взаємних звинувачень, що в реальності є справжнім тріумфом не лише повальної демагогії, але й не менш тотального голослів’я. Відтак суспільство змушене або емоційно ставати на чийсь бік, як у випадку з героями якогось захоплюючого телесеріалу, або сприймати це скандальне дійство під лейтмотивом “Яке їхало, таке й здибало”. Проблема лише в тому, що в такій політичній війні всіх проти всіх переможців немає і не буде. Натомість подібні яскраві “зашквари” самі по собі масштабно дискредитують нашу державність та всі її інституції. І це не в тихий мирний час, а на тлі нинішньої агресії проти України з боку Кремля, де скоріш за все, нині активно потирають руки, спостерігаючи за “казусом Саакашвілі”.

Передісторія “обоюдного зашквару”

Коли в липні цього року Петро Порошенко зненацька позбавив українського громадянства свого давнього знайомця ще зі студентських років Міхеіла Саакашвілі, всі притомні люди зазначали, що просто так це Президенту не минеться. Навіть попри те, що дане рішення мало хоч і доволі сумнівне, але  цілком формальне підґрунтя – зазначення Саакашвілі у своїй анкеті неправдивих даних, що він не перебуває під слідством в Україні чи за її межами, коли насправді був заочно заарештований на території Грузії. Багатьом було очевидно, що виглядає це як звичайна помста Порошенка своєму колишньому соратнику, якого він особисто запросив “сприяти українським реформам”, видав український паспорт та зробив одеським губернатором, а після особистої сварки перетворив у принизливий статус апатрида, тобто людини без громадянства.

Зі свого боку Саакашвілі не став оскаржувати це рішення в суді, бо юридична тяганина, судячи з темпераменту та політичного бекграунду, – геть не в його стилі. Стихією екс-президента Грузії завжди були скандали та публічні з’ясування стосунків. Відтак конфлікт був запрограмований, а його старт заздалегідь проанонсований на 10 вересня самим головним героєм. Причому наші західні партнери вирішили не втручатися, “вигнанець” з ніби як анульованим біометричним паспортом України спокійно перелетів зі США в Європу, далі вже подорожуючи континентом. До Саакашвілі один за одним потягнулися всі без виключення політичні опоненти Порошенка, навіть ті, з ким за своє недовге, але вкрай бурхливе життя вже в українському політикумі сварився й сам Міхеіл Ніколозович. В принципі, всіх них ми і побачили в Шегинях на чолі із головною конкуренткою чинного Президента, лідером “Батьківщини” Юлією Тимошенко. Ну а лідер “Самопомочі” та львівський мер Андрій Садовий обійняв Саакашвілі вже безпосередньо у місті Лева.

Битва маніпуляторів

Спочатку своє демонстративне повернення в Україну позбавлений громадянства лідер “Руху нових сил” планував через прикордонний пункт пропуску у Краковці, який заздалегідь був щільно обнесений колючим дротом. Але Саакашвілі вже 10 вересня різко змінив плани та, мовляв, задля уникнення зайвих провокацій, сів у Перемишлі на потяг “Інтерсіті” до Львова. Однак українській поїзд із купою пасажирів чомусь не зрушив з місця, перебуваючи ще на території Польщі , поки з нього не зійшов всім відомий пасажир. Він із групою підтримки попрямував у Шегині на тамтешній пункт пропуску, який зненацька виявився “замінованим”. Остання перепона була подолана за допомогою натовпу шляхом прориву лав українських правоохоронців, за що і заведений прикордонниками адмінпротокол.

Прикметно, що ні Саакашвілі, ні його супроводжуючі власного порушення режиму перетину державного кордону не визнають. Мовляв, така тиснява – непоодинокий випадок і в аеропортах, і в наземних прикордонних переходах. З іншого боку критики дій колишнього одеського губернатора і компанії у своїх маніпуляціях також перегинають палицю – вони заявляють, що метою “шегинівського прориву” було не багато і не мало, а зірвати постачання Україні американської летальної зброї, при цьому закривши очі на всі вищезазначені перепони на кордоні, очевидно влаштовані владою. Одним словом, одна суто політична технологія зійшлася у двобої з такою ж іншою, апофеозом чого стали взаємні звинувачення у “службі Кремлю”. Проте більше схоже на те, що Москва успішно використовує обидві сторони політичного конфлікту не як своїх “агентів”, а виключно в якості “корисних ідіотів”. Російська ж пропаганда із великим задоволенням з минулої неділі знову на повну гучність увімкнула затерту платівку про “Україну – failed state”.

Всезагальна дискредитація

Виникає головне запитання, причому і до влади, і до опозиції, і до всього суспільства загалом: нам справді не вистачає проблем із війною, корупцією, пробуксовками реформ та виведенням багатьох українців з їхніх актуальних соціально-економічних труднощів, щоб плодити на рівному місці ще один фактор дестабілізації? Ніби на Банковій немає тверезих умів, хто б не передбачив справжній цугцванг Порошенка із “казусом Саакашвілі”, коли як не походи – чи-то репресіями щодо грузинського екс-президента і його прибічників, чи-то потураннями їхнім діям – все одно це призводить до зменшення довіри українців до Президента, його БПП та всієї вертикалі виконавчої гілки влади із відповідними суто електоральними втратами. І це в умовах максимум 2% рейтингу Саакашвілі та його “Руху нових сил” у “допроривні” часи.

Втім, перманентна конфліктність Міхеіла Ніколозовича навряд чи допоможе міцному гуртуванню широких опозиційних сил, власний і тільки власний сценарій якого мають і Юлія Тимошенко, і Андрій Садовий, і Ігор Коломойський, та й сам “прапор боротьби” Саакашвілі, не кажучи про менш знакових політичних персонажів, яких підсвітила “зірка” тактичного тріумфу над владою на польсько-українському кордоні. Є всі підстави передбачати, що майбутній тур Саакашвілі країною із його фінальним “походом на Київ” завершиться якось безбарвно, чим серйозно дискредитуватиме весь конструктивний протестний рух громадянського суспільства країни. Зрештою, говорити про якийсь український інтерес у всій цій історії доволі складно. Бо його, українського інтересу, тут, на жаль, немає в принципі. Хіба що у випадку, по-перше, повернення гучного конфлікту у виключно правову площину, а, по-друге, початку широкого діалогу про майбутнє України всіх без винятку патріотів – як можновладців і опозиціонерів, так і розчарованого й тими, й іншими громадського “третього сектору”. Однак, як кажуть обережно лікарі, прогноз більше негативний, чим позитивний.

Володимир Степаненко, спеціально для “Українського інтересу”